Дорога крізь джунглі (Оповідання індійських письменників) - Гонгопадгай Нарайон (мир книг .txt) 📗

— Нова школа буде готова наступного тижня, — сказав батько. — Я радий за нашого Балана.

І тут мама сказала:

— А я — за нашу Гіту. Адже школа не тільки для хлопчиків.

Гіта не йняла віри. Невже мама — її власна мама! — пошле доньку в цей жахливий дім?!

— Так, я чув, що не тільки для хлопчиків. Але моя дочка до школи не піде!

Гіта полегшено зітхнула. Вона б обняла батька, якби тільки посміла.

Але знову почувся мамин голос:

— Але чому? Адже нам не доведеться навіть платити за навчання.

Гіта похолола від жаху і в розпачі прикусила губу, їй раптом закортіло крикнути на весь голос: «Ні! Ні! Ні!»

Батько розважливо сказав:

— Чому? Хіба ти і твоя мати коли-небудь ходили до школи? Ні! Та з тебе вийшла господиня, дружина і мати анітрохи не гірші, ніж із будь-якої вченої жінки.

Певна річ, Гіта не могла зрозуміти всього, що казав батько. Зате їй було ясно, що він не хоче посилати її до школи. І вона відчула себе зовсім щасливою.

А втім тільки на міль. Тому що мати двічі кашлянула, а це означало, що вона збирається сказати щось дуже важливе. 1 вона справді сказала:

— Так, Гіта — дівчинка, але все одно я хочу, щоб вона ходила до школи і вчилася різних наук. Це буде корисно. Це буде корисно і для неї, і для нашої країни. Кажуть, на відкриття школи приїде сам міністр.

— Ну що ж, із поваги до тебе я запитаю Гіту, чи хоче вона ходити до школи. Якщо вона скаже «так», хай буде по-твоєму, якщо ж «ні», хай сидить дома. Ти маєш рацію, час міняється дівчинка повинна сама вирішити.

Гіта весело усміхнулася. Цілком зрозуміло, вона ніколи не скаже «так», і батько ніколи не пошле її до тієї страшної в’язниці.

На другий день, коли батько запитав, чи хоче вона ходити до школи, Гіта твердо й упевнено заявила:

— Ні!

Мама дуже здивувалась і стала її умовляти, але Гіта вперто похитала головою.

— Ні!

Така відповідь дуже образила й засмутила маму. Гіта ясно бачила це по її очах А маму кривдити нелегко, якщо ти її так любиш! І Гіта мерщій чкурнула з дому.

Спочатку вона пішла до Камали. Камала сиділа на сонечку поруч із своїм батьком і ліпила із мокрої рудої глини ляльки, а батько її робив з такої самої глини горшки — недаром він був гончарем.

— Камало, — шепнула Гіта, — підеш до нової школи?

— Авжеж, — кивнула Камала. — Я там усього навчусь, навіть шити гарні сукні для моїх ляльок.

Гіта дивилась на Камалу й не вірила своїм вухам.

Після цього вона подалася до Балана та Гопала, які неподалік грали в крем'яхи.

— Ти підеш до нової школи, Гопале?

— Ще б пак! — гордо відповів Гопал, підкидаючи крем’яха. — І коли-небудь сам стану вчителем.

Гіта зітхнула.

У затінку великого баньяна сиділа ще одна Гітина подруга — Сарла.

— Сарла, адже ти не підеш до нової школи, правда?

— Чому це не піду? — серйозно запитала Сарла й додала: — Я буду вчитися і стану такою вченою, що вже ніколи не голодуватиму.

Гіта повільно побрела додому й так замислилася, що мало не наткнулася на Гопу: той вів купати свого буйвола.

— Гопу, ти теж підеш… — почала вона, але так і не доказала, вчасно пригадавши: Гопу не такий хлопець, щоб чогось боятися. І вже він поготів не злякається великого будинку, хай навіть схожого на в’язницю…

Вона рушила далі, не перестаючи дивуватися: ніхто, крім неї, не боявся школи. А може, вона все переплутала і робітники того дня говорили зовсім інше? Ні, скільки не пригадувала, нічого іншого не пригадала.

А наступного тижня мама розбудила Гіту раненько й сказала:

— Сьогодні свято. Особливе і зовсім нове! Вставай!

Вона допомогла Гіті одягнутися, і вони разом пішли прямо до нової школи. Біля неї вже зібралися всі батьки, всі матері і всі діти, які жили в їхньому селі.

Потім на майдан в’їхав автомобіль, і люди з’юрмилися довкола. З автомобіля виліз якийсь товстун і став виголошувати промову. Говорив він так довго, що Гіта навіть подумала: «А може, в нього всередині є якась накрутна машинка, що ніколи не зупиняється?» Але тут заграла музика, голосна й весела, дорослі кинулись прикрашати трибуну гірляндами з квітів, а дітям роздавали цукерки.

Гіті все сподобалось — і музика, і квіти, а надто цукерки. Та потім, коли пан міністр поїхав і люди юрмою посунули до дверей, відтираючи одне одного, щоб швидше оглянути нову школу, Гіта не схотіла піти разом з ними.

Ні, вона нізащо не ввійде в цей дім! Нізащо й ніколи!

Щодня, вийшовши на поріг, Гіта здалеку бачила своїх друзів — вранці вони входили в школу, а ввечері виходили з неї. Вони сміялися, про щось сперечалися, а Гіта відчувала себе геть самотньою. Спочатку вона гадала, що вони тільки вдають із себе веселих, але ж не можна вдавати так довго.

Іноді хто-небудь махав їй рукою і кликав:

— Гіто, ходімо з нами до школи!

Але вона тільки вперто хитала головою.

Якось Гіта побачила Камалу. Вона сиділа на сонечку, схилившись над якоюсь чистою книжкою, і креслила в ній олівцем незрозумілі знаки.

— Можна, я пограюся з тобою сьогодні, Камало?

— Сьогодні не можна, — поважно відповіла Камала. — Я така зайнята! Страх багато домашніх завдань.

Домашні завдання! Гіта відчувала, що сльози лоскочуть їй очі.

Вона повернулась і припустила вниз вулицею — повз будинки, повз криницю… Вона бігла й бігла, поки не опинилася в зовсім незнайомому місці. Стомлена й налякана, Гіта зрештою зупинилася.

Що ж їй тепер робити? Куди йти?

Недалеко височів невеликий пагорок. Гіта видерлась на нього й роззирнулася. Вона сподівалася, що побачить звідти весь світ, але не побачила навіть свого села. Навкруги слалися поля, а над ними панувала тиша. Хоч як напружувала Гіта слух, вона нічого не чула, крім співу пташок.

Та раптом до неї долинув новий звук. Спочатку глухий і одноманітний — неначе мама колихала маленького братика, потім зумкотливий і дзвінкий — неначе летіла велетенська бджола і, нарешті, якийсь гуркітливий — неначе почалася літня гроза.

По небу стрімко промчало щось блискуче, щось таке, чого раніше Гіта ніколи не бачила. І тут вона пригадала картинку в газеті. Сріблястий птах!

Гіта ще раз глянула вгору, вереснула й, міцно заплющившись, побігла вниз схилом пагорка… Ніколи в житті вона так швидко не бігла. Гіта мчала і мчала, не розплющуючи очей, поки на щось не наткнулася. Вона зупинилась і глянула з-під вій. Перед нею стояв незнайомий чоловік.

Гіта відсахнулася й хотіла втекти, але чоловік устиг схопити її за руку.

— Ти куди мчиш? І чого так злякалася? — Голос у незнайомця був ласкавий і привітний.

— Я боюся сріблястого птаха, — пробелькотіла Гіта й поглянула в небо, але птах уже зник з очей.

Чоловік теж підвів голову:

— Що ж це за сріблястий птах?

— Він щойно по небу пролетів. Він — як крилатий змій.

Чоловік усміхнувся:

— Це не змій, а літак.

— Лі-так… — повторила Гіта.

— Атож… Його зробила людина, щоб перевозити повітрям листи та інші речі, щоб люди — ти, я, всі ми — могли літати до різних міст і в різні країни. Хіба тобі не хочеться побувати в інших містах?

Гіта ствердно кивнула: звичайно, хочеться. їй завжди хотілося побачити далекий світ, який починався десь за селом.

— А що ти тут робиш, зовсім одна і така маленька? — поцікавився незнайомець.

— Я загубилася, — відповіла Гіта й жалібно схлипнула.

Чоловік лагідно погладив її по голові й заспокоїв:

— Не плач, маленька! Я відведу тебе додому. Як називається твоє село?

Гіта довго думала, а потім сказала:

— Не знаю, але в нас у селі є манговий гай, качиний ставок і водяне колесо — воно ще скрипить отак: кри-и, кри-и.

Чоловік знову посміхнувся. В Індії багато тисяч сіл, і в кожному — манговий гай, качиний ставок і скрипуче водяне колесо.