Дорога крізь джунглі (Оповідання індійських письменників) - Гонгопадгай Нарайон (мир книг .txt) 📗

Перед щасливцями в місті відкрито весь неосяжний світ, тим часом як для неї весь світ — рисове поле, пагорб і ліс, який можна побачити з його вершини. Та ще убога крамничка, де вона зрідка купує якусь абищицю. Дівчинка день у день бореться з нестатками, змагав їх титанічним зусиллям.

Я прокинувся на світанку. Мене розбудив різноголосий хор пташок. Але Мані підвелася раніше за мене. Вона вже відчинила двері, засвітила лампу й узялася до роботи.

Я встав, умився, одягнувся й пройшов до Чату, щоб попрощатися. Тільки тепер я зміг гаразд розгледіти його. У нього було темне, заросле обличчя. Цей бідолаха нагадав мені обсмалене блискавкою криве дерево, яке я бачив одного разу на березі ріки.

Я дав Чату рупію; очі його наповнилися сльозами, і він став дякувати мені:

— Хай благословить вас всевишній за ваше добро…

Я не дослухав його: на це мені забракло сили.

У дверях стояла Мані.

— На, Мані, це тобі,— подав я їй вісім ан, — купи собі щось із одежі.

Мані показала мені, як пройти до шосе, і ми попрощалися. Я став спускатися вниз крутою стежкою.

Уже простуючи полями, я обернувся і глянув на вершину пагорба. Там непорушно стояла маленька господиня й дивилася мені услід.

Переклад з малаям Н.Тищенко.

Р. К. НАраян

Ляпас

— Скільки буде, якщо шістнадцять помножити на три? — спитав репетитор.

Хлопчисько тільки кліпав очима й мовчав.

Учитель ще раз повторив запитання, і учень, уже не замислюючись, випалив: «Двадцять чотири». Репетиторові здалося, ніби губи в хлопчика смикнулися від єхидної посмішки.

Учень частенько морочив учителя і всіляко намагався уникнути прямої відповіді. Репетитор ще кілька разів виправляв помилку, але хлопець стояв на своєму: «Двадцять чотири». Хіба зможе цей шибеник одержати на екзаменах 50 балів [34] і перейти — після другої переекзаменовки — в наступний клас? Ніколи! Проте його батьки наївно вірили в чудо.

Під час чергової відповіді: «Двадцять чотири» — кров шугонула учителеві в голову, але він стримався і в останній раз перепитав:

— Ну, скільки ж буде?

Та коли учень уперто повторив те ж саме, в учителя увірвався терпець, і він дав хлопчиськові дошкульного ляпаса.

Хлопець відразу ж розревівся.

Учитель злякався того, що сталося, і почав заспокоювати свого мучителя:

— Годі, не плач, прошу тебе, не треба плакати…

— А я все розповім, — схлипував той.

— О, ні, не треба… — просив учитель, сторожко поглядаючи на двері. Ще добре, що дитяча кімната була розташована далеко від кімнат батьків.

— Однаково, я все розповім мамі,— вів своєї плаксій.

Батьки мали хлопця за янголя.

Він і справді був з виду досить милим: ямки на щоках, довгі вії, білі випещені руки, от тільки крилець за спиною не вистачало. Хлопець був у батьків єдиною дитиною, і вони не шкодували на нього грошей.

Для свого сина вони збудували дитячу кімнату, обставили її зручними меблями, накупили дорогих іграшок, подарували педальну машинку, щоб він їздив на ній по садку. В буфеті завжди були різні сорти цукерок і печива. Батьки покладалися на синову розважливість. Вони надто довіряли йому і тому на багато що дивилися крізь пальці.

Хіба можна заперечувати дитині й вимагати, щоб вона напружувала свій розум? — з почуттям зверхності заявляли вони вчителеві.— Так можна легко занапастити дитину. Все слід робити розумно, бо інакше не можна виростити повноцінного громадянина.

— Авжеж, звісно, — машинально погоджувався репетитор, хоча з кожним днем більше й більше переконувався, що для того, щоб із хлопчиська виріс повноцінний громадянин, потрібні не пестощі, а палиця вартістю в одну ану, яку він ладен був купити за власні гроші.

Для вчителя ці уроки перетворилися на каторжну працю, і компенсував він свої зусилля тільки тим, що першого числа кожного місяця йому вручали тридцять рупій. Щодня вчитель витрачав на заняття три години, причому перші півгодини він обов’язково вислуховував від батьків найрізноманітніші міркування про дитячу психіку. Батько писав дисертацію про дитячу психологію на здобуття ступеня магістра, а мати теж збиралася стати бакалавром. Вони щодня морочили йому голову своїми теоріями й намагалися переконати, ніби їхнього милого синочка зроблено із крихкого скла. Вчитель змушений був погоджуватися з ними, хоча сам вважав, що потрапив у найми до маленької горили.

Зараз учитель не знав, як заспокоїти хлопця. Він відчував себе зовсім безпорадним перед ним і тільки повторював:

— Ти не повинен плакати через такі дурниці. Ти повинен бути мужнім, як солдат…

— Солдат вистрелив би з гвинтівки, якби його набили, — обірвав учителя хлопчисько.

Вчитель спробував обернути його слова на жарт і вдавано засміявся. І хлопець раптом теж зареготав. Це трохи розрядило обстановку.

— Піди вмийся, — сказав учитель.

Гарна туалетна кімната, облицьована голубим кахлем, була ^призначена спеціально для юного чада. Але чадо не послухалось.

— На сьогодні урок закінчено.

Приголомшений такою категоричною заявою, учитель заперечив:

— Ні, ні.

— Тоді я піду до мами і все розповім, — погрозив хлопчисько, відсуваючи стілець і підводячись.

Учитель підбіг до нього й посадив назад на стілець:

— Любий мій, ми ж повинні ще цілу годину працювати.

— Ну гаразд, тоді подивіться, як я гратимусь у залізницю.

— А якщо зайде твій батько? — стурбовано спитав учитель.

— Скажіть йому, що ми вивчаємо, як збудовано паровоз… — не розгубився учень і зловтішно посміхнувся. Він підійшов до шафи, відчинив дверцята і, діставши іграшкову залізницю, почав монтувати її. Потім завів паровоза, поставив його на рейки — і паровоз побіг по колу.

— Я призначаю вас начальником станції,— розпорядився учень.

— Оце вже ні,— заперечив учитель. — Адже післязавтра в тебе екзамен.

Хлопчик зневажливо хмикнув і повторив:

— То ви будете начальником станції чи ні?

Це запитання остаточно обурило вчителя.

— Я не буду ніяким начальником станції! — різко відповів він.

— Ой, ой, ви це серйозно кажете? — Хлопчисько ніжно погладив себе по щоці й пробурмотів: — Щось вона болить, треба показати щоку мамі.— І, зітхнувши, він попрямував до дверей.

Учитель був у відчаї. Щока в хлопчиська й досі пашіла, і вчитель не витримав:

— Ну, гаразд. Ти хочеш, щоб я став начальником станції? Що ж я повинен робити?

І учень почав наказувати:

— Коли поїзд підійде до станції, ви повинні свистіти й кричати: «Машиністе, зупини поїзд. Сьогодні багато пасажирів!..»

Учитель схилився над поїздом… За півгодини гри він, стоячи у незручній позі, дуже стомився. Нарешті, геть розлютований, випростався. На його щастя, паровоз раптом зламався. Хлопчик тицьнув його вчителеві до рук і недбало попросив:

— Полагодьте його.

Вчитель розгублено покрутив паровоз і сказав:

— Я не розуміюсь на машинах.

— А все ж таки він повинен їздити! наполягав учень.

Учитель не знав, що робити, бо він справді не розбирався в техніці. Він не зміг би загвинтити найпростіший гвинтик, якби навіть від цього залежало його життя. Але хлопчисько 8 нетерпінням переступав з ноги на ногу і, немов маленький тиран, очікував.

— Розумієш, я просто не вмію, — благав учитель.

Тоді хлопчисько зласкавився й вигадав нове заняття.

— Розкажіть мені казку…

— Ні, нічого не вийде…

Хлопчисько закричав:

— Тату, тату!

— Навіщо ти кличеш батька?

— Я хочу сказати йому щось важливе…

І вчитель здався: почав розповідати казку про бізона й тигра. Потім він перейшов до казки про Алі-бабу й сорок розбійників, а після неї оповів про чарівну лампу Аладдіна. Хлопчик захоплено слухав і нарешті попросив: