Дорога крізь джунглі (Оповідання індійських письменників) - Гонгопадгай Нарайон (мир книг .txt) 📗

В кухні над пічкою погойдувалися підвішені до крівлі бамбукові бутелі, в яких Мані зберігала гірчицю, насіння селери та іншу приправу. Тут же, на нитках, висіли «на щастя» закіптюжені яєчні шкаралупи. Поряд з ними, на підвищенні, стояли глиняні горщики і лежала купка підсмажених плодів хлібного дерева. З другого боку пічки стояло сяке-таке кухонне начиння.

Посередині кухні сидів голий малюк і жував шкірку плода хлібного дерева. Мані враз одібрала в нього ці сумнівні ласощі й викинула. Тоді підійшла до пічки і стала розпалювати вогонь. Малюк заплакав.

— Підійдіть до мене, будь ласка, — почувся з кімнати голос батька Мані.

Я ввійшов у хатину й сів біля ліжка хворого. Обличчя його в темряві майже не було видно. Він тихо запитав, як мене звати, де я живу, що роблю, і, мабуть, відчув велику полегкість, дізнавшися, що я не збирач податків. Ми розбалакались, і він розповів мені свою історію.

Зовуть його Чату. Він добував пальмовий сік, а іноді збирав кокосові горіхи. Але йому ніколи не щастило заробити стільки, щоб у сім’ї був цілковитий достаток. Тому він став потай виготовляти тодді [33]. Це не уникло пильного ока збирача податків. Він зажадав п’ятнадцяти рупій і обіцяв залагодити справу. Але в Чату не було й рупії. Через те його на чотири місяці заарештували. Дружина Чату чекала дитини. За кілька днів після того, як Чату повернувся, в неї народивсь хлопчик, але вона померла.

— Моїй дружині просто пощастило, — довірливо сказав мені Чату, — відтоді, як вона пішла від нас, ми весь час голодуємо. Якщо я міг сяк-так прогодувати Мані й Келлана, то що мені було робити з новонародженим? Неподалік від нас живе тесля, у його дружини теж народилося дитя, і я відніс їй свого сина… З місяць вона годувала його своїм молоком. Тепер його доглядає Мані. Крім того, їй доводиться робити всю хатню роботу…

Потім він розповів, як три місяці тому впав із пальми, що в нього переломи рук та ніг, а поблизу немає нікого, хто б допоміг йому.

Його давній приятель Сайдалї якось привів із собою чоловіка на ймення Паніккар. Цей Паніккар і перев’язує його. Але минуло вже три місяці, а краще не стає. Руки й ноги скорчило. Навряд чи можна буде хоч колись та працювати.

— Паніккар приходить щодня, — скаржився він. — Перев’язує… А який толк? Тільки мучить. Ви питаєте, чи є у мене гроші? Сайдалі дав мені три рупії. Але ми їх уже розтратили. Ліки дорогі. А заощадження Мані пішли на почастунки та випивку для Паніккара. Відтоді як я зліг, нас годує Мані… О, якби бог не дав нам її, нас уже давно не було б на світі! Ще не встигне зійти сонце, а вона вже сидить за своїми циновками… Та й по домівці все робить: доглядає і мене й малих, ходить до крамниці, варить їсти…

— Скільки ж вона заробляє в день? — поцікавився я.

— Мало, звичайно… Але ж вона більше нічого не вміє робити. За шмат готової тканини в сім дюймів дають одну пайсу, та ще за волокно треба платити. Якщо працювати з ранку до вечора без відпочинку, то можна зіткати дванадцять шматків. За це платять одну ану…

— Виходить, весь ваш прибуток — одна ана в день?!

— Саме так… А що нам робити? Хто нам дасть гроші? А ще ось Мані курей завела. За яйця вона одержує по півтори пайси за штуку. Потім ще збирає листя набивати матраци і продає його. Це теж дає нам дві-три пайси. Сяк-так зводимо кінці з кінцями. На всьому іншому можна економити, але без рису, солі й гасу не проживеш. На шість пайс ми купуємо півмірки рису, на дві пайси — гасу, на одну — солі і ще на одну — перцю. Одну пайсу я витрачаю на бетель і одну — на тютюн. От і виходить: на все, що ми купуємо, йде одна ана. Іноді на дві пайси беремо риби. А коли дозрівають плоди хлібного дерева й манго, ми просто оживаємо: адже за них не треба платити. Для нас настають золоті дні. Ми варимо їх і їмо з рисовим відваром. Іноді нам щастить роздобути молоду пальму…

— Пальму?

— Так, пальму. Ви, напевне, не знаєте, що її можна їсти. Деревину дрібно січуть і вимочують у воді, а плоди сушать. Ото й виходить борошно. Коли немає рису, ми споживаємо пальмове борошно. Дуже смачно!.. А надто як зварити з цього борошна густу кашу… Можна нарвати в лісі молодих пагонів і їсти з таким «рисом». Теж непогано!

— На що ви купуєте одяг?

— Минулого місяця Мані продала дві курки за шість ан. На це ми купили два тунду і трохи тканини. Ось одне тунду на мені.

— Рис готовий, — пролунав із-за дверей голосок Мані.

Я перейшов до другої кімнати. Тут було так само чисто й затишно. На циновці стояла бляшана мисочка з водою. Лежала тарілочка, зроблена з бананового листка, і дощечка, на якій можна було сидіти. Я сів. Мані принесла рис, кокосове молоко і приправу із стручків червоного перцю. І рис, і приправа, і кокосове молоко були надзвичайно смачні.

Поки я їв, мале, що спало біля мене, прокинулося і відчайдушно заревло. Сестра взяла його на руки й винесла.

Потім я відпочивав на веранді, а Мані годувала батька.

Минуло з півгодини. Я зазирнув на кухню, і перед моїми очима постала цікава сцена. На приступцю, випроставши ноги, сиділа Мані, на колінах у неї йорзало маля. Поруч з сестрою сидів з мискою в руці старший хлопчик, Келлан. Маля зрідка роззявляло широко ротика, і тоді Мані обережно вливала в нього трохи юшки. Мані також їла. Але що то був за харч! Знайти хоч одне рисове зернятко в мисці водянистої юшки, напевно, було так само важко, як відшукати на дні моря коштовну черепашку з перлиною.

Час було подумати й про сон. Хоча господар і запрошував мене лягти в кімнаті, я вирішив улаштуватися на веранді. Мані гостинно запропонувала мені стареньку ковдру, очевидно, єдину в домівці. Але я, певна річ, відмовився, ліг на стару циновку, підклав під голову дощечку, вкрився своїм піджаком і заплющив очі.

Мані погасила лампу, замкнула двері. Спливали хвилини… Знову припустив дощ… І хоча навіс над верандою був щільно встелений пальмовим листям, вода знаходила невидимі для ока шпарини й тонкими цівками стікала донизу. Ноги в мене змокли. Потім намокла циновка. Я встав і перебрався на інше місце. Знову ліг і тільки встиг подумати, що всі мої злигодні закінчились, як непрохана цівка води попала мені прямісінько у вухо… Я схопився і більше не лягав. Накинувши на плечі піджак, я сів на циновку і підібгав під себе ноги.

За чверть години дощ припинився, небо швидко стало чисте. На заході яскраво засяяв місяць. Чарівним світлом спалахнули далекі голубуваті гори. Дощові краплі блищали на листі, наче діаманти. Спати не хотілося. Я сидів і розмірковував про Мані та її батька. Я думав про чесність маленької господині, про її бистрі, спритні рухи і вміння практично міркувати. Яке велике в неї почуття власної гідності, яка вона мила, добра й обхідлива! І який мужній і терплячий бідолашний батько!..

Так, переді мною постала невесела картина безпросвітної нужди й горя, але всі нещастя, що спіткали цих людей, всі злигодні не могли витіснити з їхніх сердець любові та безмежної відданості одне одному… В цьому їхнє справжнє багатство. Ось він, той неоціненний скарб, якого не можуть одібрати у них навіть бундючні багатії. Злидні пригнітили зараз цього селянина, але вірна любов, що сяє в усмішці його маленької доньки, завжди з ним і завжди допомагатиме йому жити…

Що ж я побачив сьогодні? Сім’ю, яка існує на одну ану в день! Так, на одну ану, яку ми в місті віддаємо за чашечку кави, живуть четверо людей. Але вони не задумуються над цим: у них немає на це ні часу, ні сили.

Ось візьмімо, наприклад, хоча б Мані. Тим часом як її щасливі ровесниці в місті ходять до школи, а потім розважаються і веселяться, вона з ранку до вечора плете циновки і утримує всю родину. Вона не може навіть купити собі ароматичної олії, щоб намастити волосся.