Дівчинка з Землі - Булычев Кир (читать книги бесплатно .txt) 📗
Космічні археологи з експедиції Громозеки й вирішили, що, очевидно, планета Колеїда загинула від космічної чуми. Жителі її не знайшли способу впоратися з епідемією.
І ось, для того щоб переконатися в цьому напевно, Громозека прилетів до нас на Землю. На Землі є Інститут часу. Його співробітники можуть подорожувати в минуле. І Громозека вирішив попросити в інституті, щоб до нього в експедицію прислали машину часу і хто-небудь злітав у минуле Колеїди й подивився, чи не від космічної чуми загинули всі її жителі.
3
Наступного дня Громозека зранку пішов в Інститут часу. Пропадав він там до обіду, й Аліса, яка вже знала все про його справи, прийшовши зі школи, сиділа і чекала повернення археолога. Їм було дуже цікаво дізнатися, чим усе скінчиться.
Ми побачили Громозеку у вікно. Задрижало скло, і наш дім легенько затрясся. Громозека йшов посеред вулиці, ричав якусь пісню і ніс такий великий букет квітів, що зачіпався ним за будинки обабіч вулиці. Перехожі, побачивши наше дороге чудовисько, притискалися до стін і трохи лякалися, бо ніколи раніше не бачили букета квітів на п’ять метрів у діаметрі, з-під якого висовувалися довгі товсті щупальця з кігтями на кінцях. Громозека кожному перехожому давав по квітці.
— Ей! — крикнув мій друг, зупиняючись у нас під вікнами.
— Здрастуй, Громозеко! — вигукнула Аліса, розчиняючи вікно. — У тебе добрі новини?
— Все розповім, мої дорогі! — відповів Громозека і дав квітку дідусеві, який від здивування сів просто на тротуар. — Але поки що прийміть цей скромний букетик. Я його передам вам частинами, а то мені з ним не зайти до під’їзду.
І Громозека простяг щупальця з першою порцією квітів.
Через п’ять хвилин уся кімната була завалена квітами, і я навіть втратив Алісу з виду. Нарешті останній оберемок квітів опинився в кімнаті. Я спитав:
— Алісо, де ти?
Аліса відгукнулася з кухні:
— Я збираю всі каструлі, чашки, миски, тарілки і вази, щоб поналивати в них води і поставити квіти.
— Не забудь про ванну, — нагадав я. — Наповни її водою. В ній поміститься великий букет.
Після цього я, розгрібаючи квіткове море, поплив до дверей, щоб відчинити їх і впустити Громозеку.
Побачивши, що коїться в квартирі, Громозека був дуже вдоволений.
— Я гадаю, — мовив він, допомагаючи нам розставляти квіти по каструлях, вазах, мисках, слоїках, тарілках і чашках, ставити їх у ванну й кухонну раковину, — я гадаю, що досі вам ніхто не приносив такого розкішного букета.
— Ніхто, — згодився я.
— Отже, я ваш найкращий друг, — зрадів Громозека. — А в домі знову нема ні краплі валер’янки.
Сказавши так, Громозека влігся на підлозі, на килимі пелюсток і розповів, що йому вдалося зробити за день.
— Спочатку я прийшов в Інститут часу. В Інституті часу мені вельми зраділи. По-перше, тому, що до них приїхав сам Громозека, славетний археолог…
Тут Аліса перебила нашого гостя й запитала:
— А звідкіля вони про тебе, Громозеко, знають?
— Про мене всі знають, — відповів Громозека. — Не перебивай старших. Коли мене побачили у дверях, то всі від радості помліли.
— Це від страху, — поправила Громозеку Аліса. — Дехто, що тебе раніше не бачив, може злякатися.
— Нісенітниці! — сказав Громозека. — У нас на планеті мене вважають за красеня.
Тут він розсміявся, і пелюстки квітів злетіли в повітря.
— Не думай, що я такий наївний, Алісо, — озвався він, відсміявшись. — Я знаю, коли мене бояться, а коли раді мене бачити. І через те я завжди спершу стукаю в двері й питаю: “Тут маленьких дітей і жінок із слабкими нервами нема?” Якщо мені відповідають, що нема, тоді я заходжу й кажу, що я — славетний археолог Громозека з Чумароза. Тепер ти задоволена?
— Задоволена, — відповіла Аліса. Вона сиділа, схрестивши ноги, на згорнутому клубком щупальці Громозеки. — Говори далі. Отже, по-перше, вони зраділи, що до них приїхав сам Громозека. А по-друге, чому?
— По-друге, — мовив Громозека, — тому, що вони лише вчора закінчили випробування нової машини часу. Якщо раніше всі машини могли працювати тільки з приміщення інституту, то нову машину можна перевезти на інше місце. Вона живиться від атомних батарей. Вони саме збиралися везти машину на Чудне озеро.
— Куди? — здивувався я.
— Громозека хотів сказати — на Чудське озеро, авжеж? — перепитала Аліса. — Громозека має право не знати деяких подій у нашій історії.
— Я так і сказав — Чудське озеро, — заявив Громозека. — А хто не так почув, у того, виходить, хворі вуха… Вони хотіли дивитися, як Александр Македонський переміг там песців-рицарів.
— Слушно, — втрутилась Аліса. — Вони хотіли подивитись, як Олександр Невський переміг там псів-рицарів.
— Ох, — зітхнув Громозека, — вічно мене перебивають! Та коли я дізнався, що вони все одно готують машину часу для поїздки, я їм сказав: “Що таке одне озеро, коли у вашому розпорядженні буде ціла планета? А на озеро ви завжди встигнете з’їздити, бо кожному школяреві відомо, що Олександр Невський все одно переміг усіх рицарів. А от що сталося з планетою Колеїда, не знаю навіть я, великий археолог Громозека. Хоч, найпевніше, вона загинула від космічної чуми”.
— І вони згодилися? — спитала Аліса.
— Не відразу, — признався Громозека. — Спочатку вони говорили, що машина ще не перевірена і в таких важких умовах, як космос, вона може відмовити, і станеться аварія. Потім, коли я сказав, що на Колеїді умови ніяк не гірші, аніж на Чудному озері, вони відповіли, що атомні батареї та інша апаратура такі важкі, що треба десять кораблів, аби їх перевезти на Колеїду. Але саме тут я вже збагнув, що вони от-от погодяться. Адже їм теж кортить випробувати свою машину часу на чужій планеті. І я заявив їм, що ми можемо пустити в хід головну електростанцію на Колеїді і, крім того, у нас в експедиції є дуже потужний атомний реактор і навіть гравітаційні двигуни. А якщо їм треба послати разом із машиною цілу групу випробувачів, ми їх усіх приймемо, нагодуємо та ще й через день возитимемо на екскурсії. От вони й погодилися. Ну як, молодчина я?
— Ти молодчина, Громозеко, — похвалив я.
— А тепер я спатиму, бо завтра почнемо вантаження. Навіть без атомних батарей нам знадобиться для перевезення машини три кораблі. А ці кораблі ще треба дістати.
По цих словах Громозека притулив товсту, м’яку, схожу на невелику повітряну кулю голову до стіни і заснув.
4
Всенький наступний день Громозека гасав по Москві, літав у Прагу, здзвонювався з Місяцем, діставав кораблі, домовлявся про вантаження і аж увечері прийшов додому. Цього разу без квітів, але не сам.
З ним прийшло двоє часовиків. Так у нас називають працівників Інституту часу. Один часовик був молодий, цибатий, дуже худий і, можливо, тому не дуже веселий. У нього була темна кучерява чуприна, наче в папуаса, і Громозека, дивуючись, які бувають на світі ніжні створіння, весь час намагався підтримати часовика кігтем. Другий часовик був невисоким кремезним літнім чоловіком із маленькими гострими сірими очима. Він трохи заїкався і був одягнений за останньою модою.
— Петров, — відрекомендувався він. — М-михайло Петров. Я керую проектом. А Річард опікуватиметься безпосередньо нашою машиною..
— Атож, атож, — мовив я. Ім’я цього славетного фізика, який відкрив тимчасові зміни в надтекучій плазмі, а згодом очолив Інститут часу, було мені ще й як відоме. — Дуже радий, що ви прийшли до нас у гості.
— А у вас якесь свято? — спитав Петров. — Д-день народження? Даруйте, ми не знали, а то принесли б подарунок.
— Ні, це не свято, — відповів я. — Це наш приятель Громозека вчора приніс нам букет квітів. А оскільки Громозека все робить трохи перебільшено, то він просто обібрав цілісіньку квіткову оранжерею.
