Дівчинка з Землі - Булычев Кир (читать книги бесплатно .txt) 📗
Тоді Перший капітан знічено поглянув на своїх друзів.
І Другий капітан на знак згоди схилив голову.
І Третій капітан на знак згоди підняв одну із шести рук.
— Не забудьте, — нагадала мені Елла, яка, здається, не мала сумніву, що вмовить трьох капітанів, — що ви обіцяли мені знайти живу планету. А я привезу вам найдивовижнішу тварину, яку ми зустрінемо в сусідній галактиці…
“Пегас” першим стартував із Місяця. Ми поспішали, бо звірів треба було якнайшвидше привезти в зоопарк і створити їм нормальні умови. Капітани й Елла провели нас до корабля і побажали щасливої дороги. “Пегас” піднявся над Місяцем і взяв курс на Землю.
Я спустився в трюм подивитись, як себе почувають наші звірі. Більшість кліток стояли порожні. Звірів було малувато. Порожнювала й клітка, в якій раніше сидів пірат Крис. Ми висадили його і двох його помічників на планеті, де він накоїв стільки лиха. Там уже знають, як покарати пірата.
Я простяг склісу останній оберемок сіна. Скліс притиснувся боком до ґрат, щоб я його почухав.
У трюм зайшла Аліса. За нею вервечкою дріботіли кущики.
— Ну як, — спитав я, — буде про що розказати в школі?
— Хіба про все розкажеш? — знизала плечима Аліса. — Все одно не повірять.
Вона взяла швабру й заходилася допомагати мені мити клітки.
— Атож, — згодився я, — дечому не повірять.
— Ти невдоволений мандрівкою? — спитала Аліса. — Мало звірів?
— Ні, слово честі, задоволений. У нас з’явилися нові друзі. Та ще й які!
— Молодчина! — похвалила мене Аліса. — А знаєш, капітани обіцяли взяти мене в іншу галактику. Ні, не бійся, не в першу подорож, а згодом, коли я підросту.
— Ну що ж, — сказав я, — в добру путь.
— Не журися, тату, може, ми й тебе візьмемо. Біологи в будь-якій експедиції потрібні.
— Спасибі, Алісо, ти справжній друг.
Ми з нею закінчили чистити клітки і понапували звірів, бо до посадки на Землі все має бути в повному порядку.
ДЕНЬ НАРОДЖЕННЯ АЛІСИ
Фантастична повість
1
Народилася Аліса 17 листопада. Це день вдалий для такої події. Могло бути значно гірше. Я, наприклад, знаю одного чоловіка, який народився 1 січня, так ніхто спеціально його дня народження не святкує, бо Новий рік свято загальне. Кепсько доводиться й тим, хто народився влітку. Всі друзі або на канікулах або у роз’їздах. Алісї на це нарікати не доводиться.
Десь за тиждень до Алісиного дня народження я, прийшовши додому із зоопарку, задумався: що їй подарувати? Це завжди проблема. У мене, скажімо, назбиралося вдома вісім однакових галстуків, шість балерин, зроблених із коріння й шишок, три надувних підводних човни, чотирнадцять атомних запальничок, купа хохломських дерев’яних ложок і безліч інших непотрібних речей, які одержуєш у день народження і обережно ховаєш: синю чашку — до п’яти вже подарованих сьогодні синіх чашок, попільничку у вигляді корабля зоряних мандрівників — до трьох таких самих попільничок.
Я сидів і пригадував, що Аліса просила в мене у вересні. Щось просила. Щось їй було потрібне.
Тоді я ще подумав: “От добре, подарую їй на день народження”. І забув.
Аж тут подзвонив відеофон.
Я ввімкнув його. На екрані з’явилася страшна пика мого давнього друга, космічного археолога Громозеки з планети Чумароз. Громозека в два рази більший за звичайного чоловіка, у нього десять щупалець, восьмеро очей, панцир на грудях і три добрих, безтямних серця.
— Професоре, — почав він, — не треба плакати від радості, побачивши мене. Я через десять хвилин буду у тебе в домі й притисну тебе до своїх грудей.
— Громозеко! — тільки й устиг я сказати, як екран вимкнувся і мій друг Громозека пропав. — Алісо! — крикнув я. — Громозека приїхав!
Аліса готувала уроки в сусідній кімнаті. Вона залюбки відірвалася від своїх справ і прибігла до мене в кабінет. За нею пришвендяв бродячий кущик. Ми привезли їх з останньої подорожі. Кущик був пещений і вимагав, щоб його поливали тільки компотом. І через те в домі залишалися солодкі калюжі і наш робот-домробітник цілісінькими днями бурчав, витираючи підлогу за примхливою рослиною.
— Я його пам’ятаю, — сказала Аліса. — Ми Громозеку зустрічали на Місяці торік. Що він копає?
— Якусь мертву планету, — відповів я. — Вони знайшли там руїни міст. Про це я читав у газеті.
Громозека веде неспокійне бродяче життя. Взагалі-то жителі планети Чумароз люблять сидіти вдома. Але немає правил без винятку.
Громозека за своє життя облітав більше планет, аніж тисяча його співвітчизників, укупі взятих.
— Алісо, — спитав я, — що тобі подарувати на день народження?
Аліса поплескала кущик по листочках і відповіла задумливо:
— Це, тату, питання серйозне. Треба подумати. Ти тільки нічого без моєї ради не роби. А то принесеш непотрібний подарунок. Аж тут вхідні двері розчинилися — і підлога затремтіла під вагою гостя. Громозека вкотився в кабінет, роззявив свою широченну пащу, всіяну акулячими зубами, і закричав з порога:
— Ось і я, мої неоціненні друзі! Просто з космодрому — до вас.
Я стомився і збираюся поспати. Постели мені, професоре, на підлозі свій улюблений килим і розбуди через двадцять годин.
Тут він побачив Алісу й заревів ще голосніше:
— Дівчинко! Донько мого друга! Як ти виросла! Скільки тобі років?
— Через тиждень буде десять, — відповіла Аліса. — Другий десяток піде.
— Ми саме зараз думали, що їй подарувати на день народження, — додав я.
— І придумали?
— Ні ще.
— Соромно! — вигукнув Громозека, сідаючи на підлогу і розкидаючи довкола свої щупальця, щоб вони відпочили. — Якби в мене була така мила донька, я влаштовував би їй день народження щотижня і дарував би їй по планеті.
— Авжеж, — згодився я. — Особливо коли врахувати, що рік у нас на Чумарозі довший за вісімнадцять земних років, а тиждень тягнеться чотири земних місяці.
— І завжди ти, професоре, зіпсуєш настрій! — образився Громозека. — У тебе не знайдеться валер’янки? Тільки нерозбавленої. Мене мучить спрага.
Валер’янки не знайшлося, послали по неї в аптеку робота-домробітника.
— Ну, розповідай, — мовив я, — що ти поробляєш, де копаєш, що знайшов.
— Не можу сказати, — відповів Громозека. — Присягаю Галактикою, це страшенна таємниця. А можливо, й сенсація.
— Не хочеш говорити — не треба, — сказав я. — Тільки я не знав раніше, що в археологів бувають таємниці.
— Ой, — зойкнув Громозека і пустив жовтий дим із ніздрів, — я скривдив свого найкращого друга! Ти на мене розгнівався! Все. Я піду і, можливо, заподію собі смерть. Мене запідозрили в утаюванні!
Вісім важких, димучих сльозин викотилося з восьми очей мого вразливого друга.
— Не засмучуйтесь, — мовила тоді Аліса. — Тато не хотів вас скривдити. Я його знаю.
— Я сам себе скривдив, — сказав Громозека. — Де валер’янка? Чому цих роботів ніколи не можна послати у справі? Адже він стоїть і патякає з іншими роботами-домробітниками. Про погоду або про футбол. І геть забув, що я знемагаю від спраги.
— Може, вам принести чаю? — спитала Аліса.
— Ні, — злякано замахав щупальцями Громозека, — це для мене чистої води отрута!
Тут, на щастя, з’явився робот із великою сулією валер’янки. Громозека налив валер’янки у склянку, одним духом випив її, і з вух у нього пішла біла пара.
— Отепер краще. Тепер я зможу відкрити тобі, професоре, дуже важливу таємницю. І нехай мені буде гірше.
— Тоді не треба відкривати, — заперечив я. — Не хочу, щоб тобі було гірше.
