Ранок дня не визначає - Райнов Богомил Николаев (читать книги без TXT) 📗
— Почуття справедливості? Знову гучні слова… Пропрацювавши стільки часу за чужими заповідями, я вирішив здійснити хоч один власний задум! Зовсім дрібний задум, просто, щоб освіжити ілюзійне самопочуття вільної людини.
Закінчивши що сповідь, він кидає недокурок у попільничку й неуважливо дивиться на тацю:
— Знову принесла мигдаль.
«Чи не хотіли б ви бути присутні під час цього розрахунку, Майкле?»
Коли Сеймур сказав це, я сприйняв його слова як риторичне запитання. Хіба я можу бути присутній під час укладання угоди між Райєном і Томасом, коли вони обоє тільки й чекають моєї появи, щоб поквитатися зі мною!
Та це не було риторичне запитання. Я розумію це тільки наступного дня, коли під час сніданку Мод запитує мене:
— Чи не маєте бажання прогулятися?
— Ви ж самі наказали: ніяких прогулянок!
— На все свій час, Альбере. Тепер надійшла інша директива.
— То й виконуйте її. Мені ніхто не давав директив.
— Маєте рацію. І ніхто вас не примушує йти зі мною. Мені буде просто приємно, якщо ви…
— Йдеться про приємне чи про корисне? — уриваю її.
— Гадаю, коли ми будемо вдвох, я почуватиму себе краще.
— Тоді так і кажіть, що вам потрібен охоронець. Яку зброю ви мені дасте?
— Зброї не передбачено. І битви також. Коли щось трапиться, я зможу попередити шефа. Він буде зовсім поруч.
— Знаю я оце ваше «зовсім поруч».
Незважаючи на суперечку, через півгодини ми вже їдемо в «мерседесі» у Франкфурт. Спека не спала, а автомобільний рух на шосе навряд чи колись припиняється, тож вентилятор сповнює машину теплим духом бензинових випарів. Мод знову вдалася до елементарного маскування: проста, трішки скуйовджена зачіска, яскраво-червоні губи й темні окуляри — не ті, звичні, а інші, набагато імпозантніші, що закривають половину обличчя.
Не буду приховувати: зовні я теж трохи змінився. Здійснено дві операції: вимив голову в якійсь безбарвній рідині, й волосся набуло свого колишнього темно-каштанового кольору, а окуляри в золотій оправі надали мені дурнуватого вигляду отих суб'єктів, що заради університетського диплома частково втрачають зір внаслідок надмірного зубріння. Окуляри я почепив іще на віллі, щоб звикнути до них. Звикати, власне, доводиться переніссю, а не очам, бо скельця в окулярах без діоптрій, такі ж, як були колись у бідолашної Г рейс.
— Чи не вирішили ви відвезти мене до Райєна? — запитую я, коли ми дістаємося до Франкфурта й Мод, вибравшись із заторів на центральних магістралях, звертає на знайому вуличку.
— Майже, — відповідає дама, поринувши, як завжди, в складну механіку керування автомобілем.
На відкритій стоянці є чимало вільних місць, але жінка обминає її й зупиняється на розі, якраз навпроти входу до розкішної кав'ярні. Я вже казав, що, як на мене, всі вони розкішні.
Хоч на першому поверсі вільних місць більш як досить, піднімаємось на другий — з краєвидом на майданчик, на згадану вже автостоянку й на вхід, до фірми «Семсон — запасні частини». Сідаємо за столик біля вікна й замовляємо, як завжди, велику порцію морозива для Мод і маленьку порцію кави для мене.
У приміщенні не безлюдно — любителі солодощів знайдуться завжди, а до обіду, коли тут буває аж надто людно, — ще далеко. Зауваживши, що я роззираюсь навколо, дама звертається до мене:
— Ви не туди дивитеся, Альбере. У вас є чимало об'єктів для спостереження надворі. Приміщення залиште для мене, тим більше що найважливіше тут — сходи, а вони у вас за спиною.
Офіціантка приносить замовлене і йде, а Мод додає:
— Якщо з'являться небажані відвідувачі, я наступлю вам під столом на ногу.
— Тільки не дуже сильно, — квапливо попереджаю її.
Отже, майданчик. Або, висловлюючись мовою астрономів, горизонт подій. Подій не бракує: проїздять туди-сюди автомобілі, проходять люди, та це не заважає мені спокійно пити каву. Мод так само спокійно руйнує великий вершковий масив, краєм ока спостерігаючи за сходами. Вона настільки звикла зберігати байдужий вираз обличчя, що на ньому навіть не відбивається задоволення ласунки.
Годинник показує без п'яти хвилин одинадцяту, коли на стоянці нарешті паркується автомашина, що привертає мою увагу: з неї виходить Томас. Він дбайливо замикає свій «опель» і з валізою в руці прямує до дверей «Семсона», де й зникає.
Хвилини через три з «форда», що спинився навпроти кав'ярні, виходить незнайомий чоловік. Він теж прямує до фірми «Семсон» і зникає за дверима.
Ще за дві хвилини з цього ж «форда» виходить другий пан і невимушено рушає до стоянки. Порівнявшись із Томасовим «опелем», він відмикає дверцята й так само невимушено сідає в автомобіль. Можна припустити, що пан виявив якісь неполадки й це змушує його вийти й підняти капот. Покопавшись у моторі, чоловік опускає капот, сідає в «опель» і, певно, збирається їхати. Та, мабуть, неполадки в двигуні не усунуто або ж невідомий змінив своє рішення, бо він раптом виходить з автомобіля, замикає його й повертається до свого «форда». За хвилину в дверях «Семсона» з'являється перший пан і також сідає в «форд».
Мод помітила мою зрослу цікавість до подій зовнішнього світу, але не запитує, що там відбувається, — вона й далі робить свою справу: стежить за приміщенням.
Об одинадцятій годині п'ятнадцять хвилин Томас виходить з будинку й, тримаючи в руці валізу, прямує до свого автомобіля. Відмикає дверцята, сідає за кермо й, певно, пробує увімкнути мотор. Як це часто буває під час дослідів, спроба закінчується несподіванкою: замість увімкнути мотор, наш герой, здається, злітає в повітря. Принаймні передня частина «опеля» зникає в полум'ї й диму, а за мить лунає й глухий вибух. Цей звук сприймається панами в «форді» як сигнал вирушати, й за мить їхній автомобіль щезає за рогом.
Після загального заціпеніння, як завжди, зчиняється метушня. Натовп роззяв, що здалеку дивляться на палаючий «опель», дедалі густішає. Звідкись узявся й поліцейський. А ще згодом чути завивання сирен службових автомобілів.
Мод зберігає властивий їй спокій, хоча й повернулася обличчям до вікна — іноді надмірна байдужість може викликати підозру. Та до нас нікому нема діла. Відвідувачі й офіціантки припали до вікон і спостерігають те, що відбувається надворі.
— Знову терористи! — авторитетно заявляє літня жінка у величезному фіолетовому капелюсі.
— Може, навіть є жертви… — майже захоплено вигукує інша жінка.
Після втручання пожежників і появи санітарів з'ясовується, що єдиною жертвою став якийсь чоловік, та ніхто з присутніх дам не може висловити більш-менш переконливого припущення про особу потерпілого. Певну інформацію з цього приводу їм могла б дати Мод, але вона утримується.
Коли загальне збудження вщухає і офіціантки нарешті згадують про свої службові обов'язки, я замовляю ще одне морозиво й ще одну каву. Надворі вже немає нічого цікавого, але нам і поспішати нема куди. За такої ситуації поспіх ні до чого.
Підводимося, коли починається обідній наплив людей. Пожежники, санітари, поліцейські й навіть слідчий фотограф уже давно закінчили свою справу.
— Перевірте, чи не підклали й вам бомбу, — раджу я дамі, коли ми сідаємо в «мерседес».
— Якщо й підклали, то вона призначена для вас, — відповідає Мод. — Я дуже дрібна особа, щоб мені підкладати бомбу, Альбере.
Минають три довгі дні, сповнені дрімоти, читання й млявих роздумів, перш ніж здійснюється подорож, яку було обіцяно. Всупереч моїм сподіванням, це поїздка не до Австрії і не до Швейцарії, а тільки до Штутгарта.
Вирушаємо рано-вранці, поки не така спека, після легкого сніданку й незначної зміни зовнішності, про яку вже розповідалось. Минаємо досить швидку заповнену транспортом приміську зону — тут рух переважно зустрічний — і дістаємося до просторої автомагістралі.
… — Ви така загадкова в цих темних окулярах, — кажу я через якийсь час. — І мовчазна, наче сфінкс…
— Ми з вами набалакалися за ці два місяці, — каже Мод мелодійним голосом диктора дитячих радіопередач.
