Ранок дня не визначає - Райнов Богомил Николаев (читать книги без TXT) 📗
Заходимо в бар і беремо по чашці кави й тонік — тут самообслуговування. Стаємо до столика за великою декоративною пальмою біля вікна. Пальма частково прикриває нас, не заважаючи спостерігати за вхідними дверима.
— Шкода, що не можна поставити ближче «мерседес», — бурчить Сеймур. — Щоб він був у нас перед очима.
— Боїтеся, що з вашим автомобілем зроблять те саме, що й з автомобілем Томаса?
— Не боюсь. Але людина ніколи не знає…
Надворі під'їздять і від'їздять автомобілі, прямуючи до сусідньої бензозаправної станції, а тут майже порожньо — двоє шоферів неподалік від нас п'ють пиво, далі — молода пара з маленькою дівчинкою в тірольському вбранні, біля бару — двоє робітників бензостанції в яскраво-жовтих комбінезонах.
— По-моєму, ви чимось пригнічені, — констатує Сеймур, видихаючи на мене густу цівку диму.
— Це вам здається. Просто цікаво: чи є у вас, крім зброї думки, щось реальне із зброї?
— Дорогий мій, не плутайте мене з Муром.
— Але ж Мура ви звалили не думкою.
— Важко звалити думкою таку тварюку, особливо ззаду.
— Чому? Франк, наприклад, вважає…
— Мені відомо, що вважає Франк. Я прослухав вашу розмову. Один невіглас намагається щось витягти з іншого невігласа — це такий зміст вашої розмови.
— Ви ж знаєте, що я не фахівець у військових справах, Уїльяме.
— Я теж. Але можна хоч іноді переглядати газети.
Сеймур машинально гойдає на пальці брелок з ключем — великий брелок у формі срібного вершника в золотому колі, — й не бачить, що вже став об'єктом пильної уваги. Дівчинка в тірольському вбранні підійшла до нашого столу і з цікавістю дивиться на блискучого казкового вершника, що гойдається на Уїльямовому пальці.
Нарешті американець помічає дитину, ледь помітно усміхається і підносить брелок до блискучих темних оченят.
— Тобі подобається?
Дівчинка ніяковіє, ковтає слину, потім шепоче:
— Подобається!
Сеймур знімає брелок з кільця й подає їй:
— Тоді візьми… щоб воно тобі ще довго подобалося…
Дівчинка якусь мить вагається, наче боїться, що то жарт, тоді хапає цяцьку й біжить до батьків.
— Ви, мабуть, любите дітей?
— Хто ж їх не любить.
— А я гадав…
— Так, так, знаю: гадаєте, що коли я аномалія… А хіба ви не любите маленьких ведмежат? Вони просто фантастичні, наче пухнасті м'ячики… Але тільки поки маленькі, поки ще не стали хижаками. Діти — це ще не хижаки, Майкле, поки що ні. Коли дивишся на них, здається, в них є всі підстави вирости кращими, ніж ми, та цього не буде. Адже виховуємо їх ми, робимо такими ж, як самі.
Він допиває каву, і якийсь час ми мовчимо, спостерігаючи за входом і за автомобілями, що проїжджають мимо. Чоловік з дружиною й дитиною виходять, люб'язно кивнувши нам. Двоє шоферів ідуть до стойки обміняти порожні пляшки на повні.
— Задощило, — повідомляє Уїльям.
Я це бачу й без нього. Важкі краплини рідко падають н. асфальт у зеленому світлі неонових літер. Та ось краплин; падають частіше, минає кілька хвилин, і дощ уже ллє як відра, по асфальту біжать довгі зелені струмки.
«Значить, усе йде добре», — кажу я собі, відчуваючи полегшення. Може, це нерозумно, та я здавна увірував: якщо погода зміниться, мої справи налагодяться.
— Не зрозумів оце, чому ви назвали мене невігласом, — цікавлюсь я. — Може, мали на увазі, що розмови про цю програму «Спрайт» — лише пусті балачки?
— Звісно, що не пусті балачки. Коли б це було так, ви б не підпоювали Франка й не розпитували про неї. На ваше нещастя, Франк не знає про цю програму нічого певного, як, до речі, і я. Ну, а щодо елементарних речей, то про них писалося і в пресі, хоч і не згадувалась ніяка програма.
— Я не читав. Заглибився у фінансову сторінку…
— Вам і не треба читати, хіба що для самоосвіти. Інформація завжди відповідно фільтрується. Важливо, що коли ми не винищимо одне одного атомними бомбами, то неодмінно дійдемо до прихованих механізмів думки — як об'єкта впливу і як знаряддя впливу. І що б там не базікав ваш Франк — це зовсім не якісний стрибок, а все те саме: геній руйнування як найвищий прояв людини! Скорпіон, що гине від власного жала.
Він дивиться на годинник.
— Здається, можна вирушати.
Ніч надворі озвучена глухим тупотінням дощу. «Мерседес» стоїть на тому ж місці, де ми його залишили.
— Будемо сподіватися, що нам не встигли підкласти бомбу, — кидаю я, коли ми біжимо під дощем до автомобіля.
— Про бомбу не знаю, але цей тип став так, що ми навряд чи виїдемо, — зауважує Сеймур.
Упритул за «мерседесом» прилаштувалася вантажна машина з величезним фургоном; годі й думати посунути її. А тип, про якого згадав Уїльям, став попереду — притиснув свій «фольксваген» майже до бампера нашого автомобіля, а сам, звичайно ж, зник.
— Він поставив його на ручне гальмо, — констатує американець, роблячи спробу відкотити «фольксваген» трохи вперед. — Не знаю, як ми виберемося…
— Не виберетеся, містере, — лунає у нас за спиною чийсь голос. — Цього разу вже не виберетеся.
Обертаюсь, аби пересвідчитись, що це голос того безбарвного чоловіка — Добса. Поруч нього стоїть якийсь незнайомець. В руках у них пістолети з глушителями.
— Заберіть свої праски, — спокійно каже Сеймур.
— Зробимо й це, та спершу заберемо вас, — відповідає Добс.
Гумор специфічний, притаманний поліцейським і дрібним гангстерам. Вони тицяють нам у спини пістолети, підказуючи, що треба йти.
Нічний морок, лопотіння дощу, безлюдна стоянка і до всього ще й пістолети… Чинити опір безглуздо. Підходимо до величезної машини й, підкоряючись коротким наказам, опиняємося в череві фургона. В кабіні шофера не видно, та щойно зачинилися металеві дверцята фургона, як гуркіт могутнього мотора й тремтіння підлоги під ногами свідчать, що ми вже в дорозі.
Всередині майже порожньо, якщо не брати до уваги дві лави, встановлені одна проти одної уздовж фургона, й кілька ящиків у протилежному від нас кутку. Над головою блимає електричний ліхтарик, вмонтований у стелю.
— Сідайте отам, навпроти, — гарчить Добс, показуючи на лаву пістолетом. — І сидіть спокійно, без зайвих рухів. Я належу до тих людей, які спершу стріляють, а вже потім думають, чи варто було це робити. — Він влаштовується навпроти нас і наказує своєму напарникові: — Обшукай їх, Біллі!
Сеймур зберігає незворушний спокій. Я б навіть сказав, що зараз він спокійніший, ніж будь-коли. Лише як той Біллі залазить йому до внутрішньої кишені й витягає звідти гаманець, Уїльям зауважує:
— Якщо можна, не дихайте мені в обличчя — не люблю клозетних запахів.
Біллі хижо дивиться на нього, та в цю мить знову звучить голос Добса:
— Облиш, Біллі! Тут керую я. Дай-но мені цей гаманець.
— Раджу вам ретельніше переглянути його вміст. Там є службове посвідчення… — озивається Уїльям.
— Мені не треба вивчати ваші службові посвідчення, містере Сеймур, — відповідає Добс. — Я чудово знаю, хто ви такий і де працюєте.
— В такому разі, мабуть, знаєте, і що вас чекає.
— Навіть і не подумав про це. Зараз ви в моїх руках. І не розраховуйте на мою інтелігентність. Я поліцейський старого гарту: стріляю не роздумуючи.
Добс вправно переглядає документи, а Сеймур байдуже дивиться на нього.
Закінчивши перевірку, безликий суб'єкт кладе гаманець на лаву поруч себе й знову підводить очі на нас.
— Отже, містере, я знаю, хто ви такий. Але чи знаєте ви, хто я такий?
— Думаю, що знаю, — киває Уїльям. — Ви дрібне лайно з військової розвідки.
— Я ж вам сказав: я поліцейський старого гарту — шпиг без освіти. Взагалі не маю ніякого відношення до ваших сфер.
Якби моя воля, я б таких, як ви, розстрілював тільки за ваші дипломи. Ну, всіх я навряд чи встигну розстріляти, але можу почати з вас.
Уїльям не заперечує. В фургоні западає мовчанка. Біллі зайнятий моїми кишенями.
— А тепер настала черга мосьє Каре, бельгійця, — бубонить Добс, беручи мій гаманець. — Та що я бачу! Бельгієць перетворився на австрійця! Нема вже мосьє Каре, є гер Шульц. Здрастуйте, Шульц!
