Ранок дня не визначає - Райнов Богомил Николаев (читать книги без TXT) 📗
«Котись під три чорти, Уїльяме», — кажу я подумки. Стаю на коліна, вдихаю для хоробрості ковток повітря, потім беру важке кволе тіло, насилу підводжуся й рушаю вперед. «А йди ти під три чорти, Уїльяме…»
Він, певно, вже втрачає свідомість, але рух повертає його до пам'яті, бо я чую, як він бурмоче:
— Облиште мене… Такий дурень… Хочете, щоб і вас продірявили…
«Не виключено», — думаю я, ступаючи крок за кроком по чорній слизькій землі. Праворуч знову спалахує прожектор, коротко татакає невидимий кулемет.
Не виключено, що і в мене влучать, незважаючи на погоду. Негода — це моя пора, та я не здивуюсь, якщо влучать і в мене.
Рано чи пізно, всім нам туди дорога. Я вже й без того визрів для пенсії.
Ступаю крок, потім другий, ризикуючи потрапити під промінь прожектора. Думати треба тільки про один крок, про наступний крок, інакше не можна…
Американець нерухомо висить у мене на руках. І добре, що нерухомо, бо коли він ворушиться, то стає ще важчий. Від його кволого тіла тхне мокрим одягом і тютюном. Багато куриш, Уїльяме, слід подумати про своє здоров'я.
Ось і будова. Нарешті. Заходжу під залізобетонну плиту й прихиляюсь до колони. В небі з глухим тріском спалахнула ракета, ніч стає рожевою і ясною, як день, як ранок на сході сонця.
Завмираю у фіолетовому затінку плити, щоб перебороти це гидке тремтіння в колінах. Потім знову рушаю. Крок за кроком. Поспішати нікуди. Нас ніхто не чекає.
Спалахнула ще одна ракета, наче для того, щоб я побачив ті два будинки навпроти. Я ж знав, що вони не жовті. Вони рожеві, як небо, як повітря, як усе довкола, але я їх упізнаю, бо вони якраз навпроти.
Треба зачекати, щоб погасла ця заграва. Тут вже немає прожекторів. Кулемет теж замовк. Зрештою, тривога могла зчинитися й через якогось собаку.
Знову темрява. Значить, треба рухатись. Цей Сеймур нічого не їсть, а такий важкий, наче каміння. Добре, що нам нема куди поспішати. Нас ніхто не чекає.
А чи ніхто? Знову ви обдурили мене, Уїльяме. Щойно я дістався до дерев між двома будинками, як чую голос Мод:
— Сюди, Альбере!
Вона сидить у чорному «ситроені» й махає з віконця рукою, та, побачивши, що я з багажем, вискакує допомогти мені
— Він мертвий? — запитує дама байдужим голосом.
Однак її байдужий голос трохи тремтить.
— Це питання ще не розв'язано… — відповідає замість мене мрець і знову заплющує очі.
… Під дією наркотиків Сеймур проспав майже цілий день, так що не мав часу набридати мені своєю ідеєю про людську історію, яку він трактує як кладовище. Виявилося, що він дістав аж три поранення, та вони, на думку лікаря, знайденого й доставленого Мод тієї ж ночі, не дуже небезпечні.
— Як же це могло трапитись? — спитала дама, коли ми залишилися самі.
— Дуже просто, — пояснюю я. — Коли куля влучає в живу плоть, виникає рана.
— Я вже колись казала вам, Альбере, що ваше знайомство з Франком погано вплинуло на вас. Цей заяложений гумор…
Отже, довелося все-таки розповісти про події минулого дня, бодай у найзагальніших рисах. У такий спосіб я заслужив новий костюм, не кажучи вже про черевики. Майже весь учорашній день забрала екіпіровка. Мод розвинула бурхливу діяльність у магазинах.
— Ви майстер добувати все, — визнав я. — Костюми, взуття, автомобілі, нелегальних лікарів і таємні квартири. Зробіть ще одне маленьке зусилля й забезпечте мене паспортом.
— Дуже шкодую, але ваші потреби перевищують мої скромні можливості. І навіщо вам третій паспорт? Може, ви колекціонуєте фальсифікати?
— Але ж ті обидва нікуди не годяться.
— Хто вам це сказав? Ми ж у Швейцарії!
— А Добс, Мур і вся їхня банда?
— Можу вас запевнити, що їм тепер не до вас.
Вона виходить в іншу кімнату провідати Сеймура.
Нарешті сьогодні вранці настав час прощання. Ми поцілувалися не дуже палко, бо Мод не належить до палких натур.
— Як там Уїльям?
— Він хотів би вас бачити.
Я застав його з сигаретою в кутику рота. Він напівлежав, спершись на купу подушок, і дивився в стелю. Коли я зайшов, він повільно повернув голову:
— Вирушаєте, Майкле?
— Я вирушив майже три місяці тому, Уїльяме, але й досі не поїхав.
— Розумію, що завдав вам чимало неприємностей… Тільки не знаю, чи треба вибачатися, коли все наше життя — самі неприємності.
— Не мучтесь цими проблемами, — не витримую я. — Зараз вам потрібен спокій.
— Гадаю, що замість вибачатися перед вами, доречніше подякувати — ви врятували мені життя. Мені це дуже неприємно, Майкле, що саме ви врятували мені життя.
— В такому разі забудьте про це.
— Тим-то мені й неприємно, що я не зможу забути цього. Буду згадувати вас. Мало того, що мені треба ходити на материну могилу, то тепер я ще й згадуватиму вас.
… Двері купе рвучко відчиняються, але цього разу на порозі стає тільки дівчина з тацею в руках:
— Чи не бажаєте чогось, пане?
— Я б випив кави.
Коли дівчина подає мені пластмасову чашечку, я запитую:
— Скільки ще їхати до Женеви?
— Не більше години, пане.
Женева. Маленька крута вуличка — Гран Рю. І маленький літній чоловічок з сумними очима, який править мені за поштову скриньку. Передусім — налагодити зв'язок. Все інше якось уладнається.
Важко навіть уявити собі: минуло вже два з половиною місяці, відколи я вирушив додому, а й досі не дістався. А кажуть, технічна доба скоротила відстані. Може, десь і скоротила, тільки не в наших сферах. У наших сферах події нерідко розвиваються трохи інакше. І не завжди ранок визначає, який видасться день.
