Ранок дня не визначає - Райнов Богомил Николаев (читать книги без TXT) 📗
Вона якийсь час мовчить. І раптом холодно кидає:
— Іноді мені здається, що ви дуже схожі один на одного.
Спека триває два місяці, стовпчик термометра сягає за цифру «30», і газети пишуть, що такого гарячого літа не було вже сто років.
Не знаю, що було сто років тому, та, наскільки пам'ятаю, початок цьогорічної спеки збігся з початком моєї історії, а саме — все почалося того червневого ранку, коли я стовбичив біля мюнхенського «Кауфгофа», а Мод, якої я ще не знав, чекала мене, зупинившись біля вітрини з сумками. І може, саме тому в мені живе якесь забобонне передчуття: коли погода зміниться, мої справи поліпшаться.
На жаль, погода не змінюється. Коли б ішлося тільки про погоду, то я особисто не маю підстав скаржитись на неї. Моя спальня міститься з північного боку, а садова клумба над вікном, яку старанно поливає Мод, сповнює кімнату пологими пахощами екзотичних (а може, й зовсім звичайних) квітів. Тому я люблю усамітнюватися тут у товаристві газет і своїх маленьких проблем, що анітрохи не дратує даму, для якої самотність — найцінніше надбання людини.
Отже, Сеймур правий принаймні в одному: мене справді розшукують і збираються знищити. А звідси виходить, що американець правий і в іншому — головна умова для успіху втечі — усунути з мого шляху Томаса й Райєна.
Добре, Що Уїльям так заповзято зайнявся цією справою, та погано, що він, як завжди, діє не власними руками, а використовує мене і Мод — пішаків, яких він тримає, поки вони йому потрібні, і якими легко пожертвує, якщо цього вимагатиме гра. «Я не схильний до таких небезпечних ігор, Уїльяме». — «Тільки небезпечні ігри й заслуговують на увагу, Майкле».
Здається, й справді лише вони можуть викликати в нього інтерес. Іноді мені здається, що вся ця історія для нього не більше як гра. Небезпечна й безглузда гра.
А може, і щось інше. Скажімо, прагнення до самовияву, якоїсь дії у людини, що заперечує смисл усякої дії. Відгомін дивно забутого, давно похованого почуття моралі в аморальному світі. Несподіваний спалах обурення у циніка, нездатного на нормальні емоції.
Зрештою, то його справа. Погано тільки, що комбінації задумує він, а виконувати їх доводиться мені. Приносить фальшиві долари — а збуваю їх я. Б'є Мура, а в разі чого за це знову-таки відповідатиму я. Зводить рахунки з Томасом і Райєном, а вони і їхні друзі полюють на мене. І якщо Сеймур не подужає цих двох шахраїв, вся їхня банда накинеться на мене. Якщо ж подужає…
Якщо подужає, то я не здивуюсь, коли він заявить: «Дуже шкодую, друже, але канал і досі закритий. Вирушайте самі з двома вашими паспортами, жоден з яких не годиться». І покине мене. Чи висуне останню пропозицію, яку вже висунув у Копенгагені: не хочете загинути — переходьте до мене. В моїй установі знайдеться місце й для вас.
Дуже небезпечно забувати, що Сеймур — противник. Противник, не схожий на інших. Інші, всі ті, кого я зустрічав на своєму шляху протягом останніх років, були якщо не сумирні, то принаймні набагато простіші. З ними легше: усуваєш противника з гри, коли він не усунув тебе. При цьому ризикуєш тільки дістати кулю — і не більше; все за правилами гри, в цілковитій відповідності до специфіки нашої професії.
Противник… З роками їх назбиралося в мене чимало. Полковник Дуглас і його людина, що прибула ліквідувати мене в Парижі; Евене, Уорнер і Райман з тієї довгої заплутаної історії в Амстердамі; Дрейк і Мортон, які, кожний по своїй лінії, готували мені некролог у Лондоні; Ральф Бентон, що обіцяв розрахуватися зі мною в Берні… Я не згадую про інших, тих, з якими я не зустрічався віч-на-віч, та вони, схилившись над моїм досьє, мудрували в своїх затишних кабінетах над тим, де і як мене поховати.
Строката галерея типів, деякі зовсім не стандартні, деякі додержуються певних переконань в поняттях честі й моралі, але всі вони не байдужі до шелесту банкнотів. Боязкі бюрократи чи авантюристи, інтелектуали чи снайпери, вони були страшенно банальні в своїх спонуканнях і реакціях. У разі небезпеки — зберегти власну шкуру, бо вона в тебе одна. На випадок катастрофи — врятувати своє службове реноме, бо на ньому грунтується твоя платня й становище в суспільстві. А при слушній нагоді — покласти собі щось у кишеню — адже треба думати й про старість.
А цьому типові, цьому професору соціології і деяких інших наук, органічно не властиві всі тривіальні прагнення. Він ризикує власною шкурою, ставить на карту свою кар'єру і, мов глухар, зовсім не реагує на ніжний шелест банкнотів. Не варто допитуватись, у чому полягає його рушійна сила: адже він уже давно дав мені зрозуміти, що її немає. Хіба може перебувати в постійному русі машина без мотора? Це просто якась магнітна аномалія. Ось ти який, добрий мій Уїльяме!
Магнітна аномалія з'являється аж на третій вечір після моєї зустрічі з Дейзі. Мод люб'язно приносить віскі й навіть мигдаль, однак Сеймур зауважує:
— Навіщо ви розносите це питво, коли бачите, що його ніхто не п'є?
Дама квапиться залишити нас, і він закидає мені:
— А ви взагалі нічого не п'єте, Майкле! Не п'єте, майже не курите й навіть уникаєте будь-яких суперечок. У мене таке враження, наче вас охопила депресія.
— Не дивно, якби я вже давно перебував у цілковитій депресії, Уїльяме. Дивно, що я досі не дійшов до такого стану.
— Тоді мій візит зайвий, — каже американець. — Я прийшов тільки для того, щоб підбадьорити вас…
— … Сповістивши, що канал нарешті відкрито.
— Не будемо випереджати подій. Ми ще не дійшли до каналу, хоч до нього вже дуже близько. Зовсім близько, Майкле.
Він умощується в кріслі навпроти мене, зневажливо відсовує тацю з чарками й дістає з кишені вже знайомий мені портативний магнітофончик.
— Маленький речитатив?
— А чому б ні? Кажуть, музика облагороджує.
— Авжеж, — підтверджує Сеймур. — Особливо така музика.
Він натискає на кнопку, і в кімнаті лине нова партія знайомого дуету.
Райєн. Того дня ви не сказали мені, що, крім фактури для форми, маєте й остаточну фактуру.
Томас. Не вважав за потрібне класти її в кишеню, ідучи до вас додому.
Райєн. Бо у вас був тільки один-єдиний примірник…
Томас. Так.
Райєн. Чи можу я все-таки глянути на ваш примірник?
Томас. Прошу! Саме для цього я вас і запросив. (Пауза).
Райєн. Гм, так. Це справді дещо змінює.
Томас. Дещо?
Райєн. Не забувайте, що того бельгійця прислали до мене ви.
Томас. Не будемо сперечатися про те, чого не можна довести.
Райєн. Те, що не доведено сьогодні, завтра може бути доведено й підтверджено документами. Я казав вам, що мої люди активно займаються цим питанням. Між іншим, уже встановлено, що угода вашого Каре з тією африканською республікою — це блеф. Зброя була призначена для інших, є всі підстави вважати, що цей інцидент може перерости в політичний скандал.
Томас. Щиро вам співчуваю.
Райєн. Дякую. Але не забувайте поспівчувати й собі. Ініціатива йшла від вас, Томасе. І це дуже скоро також буде встановлено.
Томас. Я гадав, що ви прийшли з серйозними намірами.
Райєн. Мої наміри цілком серйозні. Та, як я вам уже казав, кожна розмова з вами пов'язана з обтяжливими й зовсім зайвими зволіканнями тільки тому, що ви не хочете бачити очевидне.
Томас. Очевидне — це фактура, яку я вам показав. Єдиний неспростовний факт у всій цій плутанині.
Райєн. Ви забули про запис, що зберігається в моєму сейфі.
Томас. О, коли говорити про запис, то в мене є значно цікавіші.
Райєн. Які саме?
Томас. Це вже інша тема. Зараз мова йде про фактуру. Якщо ми дійдемо якоїсь згоди, зможемо поговорити й про записи.
Райєн. Хочете сказати, що після цього шантажу ви піднесете мені ще й інший?
Томас. Я не шантажист. Я чесний ділок. І можу напере запевнити вас, що, коли ми укладемо угоду, я подарую вам цей запис. Вражаючий запис, містере. Тільки не погрожуйте мені політичними скандалами. Я людина військова, й політика мене не цікавить.
