Ранок дня не визначає - Райнов Богомил Николаев (читать книги без TXT) 📗
Сеймур глибоко затягується сигаретою й наміряється кинути її на підлогу, та, глянувши на розкішний килим, затоптує в попільничці. Потім дивиться на мене й каже:
— Ви повинні допомогти Томасові, дорогий мій.
— Хочете сказати, що в цьому й полягає моє завдання?
Американець киває.
— Ви не могли вибрати для мене гидкішого завдання? — кидаю я.
— Ми допоможемо йому поквитатися з Райєном… і з самим собою, — пояснює Сеймур.
— У який спосіб?
— У найпростіший: дасте йому фактуру, справжню й остаточну.
— Чому я повинен її давати? Відішліть поштою, це його потішить.
— І налякає: значить, у гру включається хтось третій. І потім, мені потрібна Дейзі. Віднесете документ Дейзі.
— Хай однесе Мод.
— Це виключено. Мод зараз «в Італії». Не кажучи вже про те, що між Дейзі й Мод стосунки далеко не кращі. Ні, Майкле. Вам треба самому піти до неї. Це буде ваша остання місія.
— Хто зна… Особливо якщо там мене чекатиме Томас.
— Усе буде організовано так, щоб уникнути будь-якого ризику.
— Всього передбачити неможливо.
— У чисто теоретичному аспекті — так. А практично все буде підготовлено, щоб зустріч пройшла без перешкод. Я теж не зацікавлений, щоб ви потрапили в пазурі цих типів.
Він підводиться, підходить до вікна й повертається на своє місце.
— Зустріч має відбутися на квартирі у Дейзі. Мод повідомить вам адресу й час. Удасте, ніби засмучені смертю Ерліха й збентежені провалом операції. Підкинете, що підозрюєте в цьому Райєна, який загарбав гроші й вирішив вас обдурити. Розмахуйте фактурою, як знаряддям помсти. Порадьте Дейзі передати її Томасові, пояснивши йому, що фактуру їй залишив на збереження Ерліх.
— Якщо фактуру залишив Ерліх, Дейзі вже давно мала б передати її.
— Так, але стосунки між Томасом і Дейзі в даний момент перервані, про це подбала Сандра. Дейзі буде щаслива, що їй випадає можливість допомогти Томасу й повернути його собі як можливого нареченого. Тому ваше завдання буде значно полегшене.
— Оце і все?
— Є ще одна маленька технічна дрібниця, про неї вам розповість Мод. Треба у квартирі Дейзі десь приладнати мікрофончик.
Він кидає на мене швидкий погляд, прикурюючи чергову сигарету, й підсумовує:
— Ваша місія дуже проста, Альбере. Не бачу причин корчити таку здивовану фізіономію.
— Я здивований не місією, а вашою поведінкою. Не розумію, чому ви приділяєте стільки уваги боротьбі тих двох нікчем.
— Самі по собі Райєн і Томас — ніщо, — визнає Сеймур. — Та коли за спиною одного мафія Інтерармко, а за другим — люди з військової розвідки, ці нікчеми набувають певної ваги.
Він випускає до стелі цівку диму й каже, ніби міркуючи вголос:
— Мені завжди це здавалось абсурдним, але що вдієш: нікчема, включений в систему, стає вже силою! Просто незрозуміло, звідки береться та сила в системі, яка складається з самих нікчем!
— Нагромадження кількості…
— Схоластика, дорогий мій. Ви перетворюєте діалектику на схоластику. Хай об'єднаються десять дурнів, сто дурнів, тисяча дурнів — однаково вони не варті однієї розумної людини. Навпаки: чим більше дурнів, тим більше дурниць вони можуть наробити.
— Але ж ви самі казали…
— Коли нікчеми об'єднуються в систему, збільшується не інтелект, а небезпека. В цьому — пояснення всього. Один дурень менш небезпечний, ніж армія дурнів.
— Ви мене заспокоюєте.
— Бо не бачу причин для тривоги.
— Невже не бачите? Ви твердите, що за Райєном стоїть Інтерармко, а за Томасом — військова розвідка. Що ж виграю я, коли ці двоє дурнів вийдуть із строю? Хіба це розчистить мені шлях?
— Послухайте, дорогий мій: люди, які розшукують вас, не виконують службового завдання — вони роблять послугу особисто Райєну й Томасові. Коли ж ці двоє відійдуть туди, де їм давно місце, ви нікому більше не будете потрібні. Він озирається й каже іншим тоном:
— Цікаво, куди зникла Мод? Мабуть, вирішила, що її роль вичерпалася тим, що вона принесла нам мигдаль.
Іноді, голячись перед дзеркалом, я дивуюся: невже ота людина навпроти — це я? Що спільного може бути в мене з отим досить похмурим сивим типом, приплющені очі якого дивляться на мене недовірливо, наче не знають, хто я такий! Єдина втіха, що гоління — процедура нетривала, не треба довго милуватися своєю фізіономією. Отже, стою під душем і кручу крани, віддаючи перевагу холодній воді, бо слід бути бадьорим — адже попереду в мене зустріч із Дейзі.
Під час сніданку Мод із своїм набридливим педантизмом знову повторює мені те, що я вже чув, — де вхід, який поверх, де дзвінок, — не забуваючи додати й деякі поради, як мені поводитися з Дейзі, зважаючи на її вдачу.
— Поводьтеся зовсім невимушено, вона любить таких. Можна плести якісь дурниці, я певна, що це їй сподобається.
— Не можу я плести дурниці.
— Можете, Альбере. Ви так поводилися зі мною. І не забувайте про мікрофончик. Найкраще заховати його між сидінням і спинкою крісла.
— Знайшли місце!
— Якщо виникне підозра, жодне місце не врятує. Але підозри не виникне. Про всяк випадок зауважте їй між іншим, що ви сьогодні ж виїжджаєте. Хай Дейзі думає, що ви зникли безслідно.
— Не виключено, що так і станеться.
— Ні про що не хвилюйтесь. Я буду поруч.
— Де саме?
— Не переобтяжуйте мозок зайвими дрібницями. Вам досить знати, що ви не самі.
Рівно о десятій годині ранку я підіймаюся сходами на другий поверх і натискую на кнопку дзвінка. Двері відчиняються одразу ж. Нічого дивного: дівчина зібралась кудись іти.
— Ах, яка неприємна несподіванка! — вигукує вона, впізнавши мене.
— Дуже шкодую.
— Я хотіла сказати, що мені конче треба до перукарки.
— Дуже шкодую.
— Ну, завели! Або заходьте, або йдіть собі. Як на мене, то краще б ви пішли. Приходьте після обіду.
— Дуже шкодую, — знову повторюю я. — В обід я від'їжджаю.
— На скільки днів?
— Боюсь, що назавжди.
— Боїтеся… шкодуєте… Побачивши вас уперше, я одразу ж зрозуміла, що ви з отих, нерішучих і церемонних. Ну що ж, заходьте…
«Гаразд, — кажу собі, ступаючи слідом за нею. — Якщо це тебе дратує, я буду саме таким — нерішучим і церемонним. Всупереч вказівкам Мод».
Хол, до якого заводить мене Дейзі, не має нічого спільного з розкішною обстановкою у Сандри. На стінах — афіші «Сантани», «Спейса» та інших ансамблів, що були в моді протягом одного сезону, під стінкою — низький східний диван, на підлозі стереопрогравач, стоси грамофонних платівок, півпляшки віскі й різноманітні атрибути верхнього й нижнього жіночого одягу, за винятком бюстгальтерів. Дейзі не носить бюстгальтерів: тепер так модно, й до того ж вона не має чого в них ховати.
— Сідайте де бачите, поки я тут трохи наведу лад, — наказує господиня.
Озираюсь довкола, та не бачу, куди його сісти, крім дивана, що піднімається над підлогою пальців на два. Опускаюсь на нього, поки господиня ховає трусики й панчохи, крутячи в мене під носом маленьким задом, обтягнутим чорними шовковими брюками.
— Що вас привело? — запитує вона, розтикавши ганчірки по кутках, й виструнчується переді мною.
— Мене привело… Не знаю, чи не прозвучить це для вас… Мене привело нездоланне бажання…
— Сексуальної близькості?..
— Точніше сказати — прагнення помститися…
— Це стає цікавим, — констатує Дейзі, сідаючи на диван поруч мене.
— Ця безглузда історія спричинилася до загибелі Ерліха, — починаю я.
Проте дівчина відразу ж обриває мене:
— Не будемо турбувати мерців.
— Але я втратив досить кругленьку суму. Мені незручно навіть називати її,
— То й не називайте.
— А в усьому винний той… даруйте на слові, шахрай… отой підлий тип — Райєн.
— Коли хтось зазнає збитків, треба, щоб хтось на цьому мав і прибуток, — філософськи підсумовує Дейзі.
— Це не прибуток, а грабіж, — заперечую я.
— Ви починаєте мені набридати. Дебютували цікаво, а тепер морочите голову своїми фінансовими проблемами.
