Ранок дня не визначає - Райнов Богомил Николаев (читать книги без TXT) 📗
— А ви?
— Я — теж.
— Отже, знову примара голодної смерті.
— Про це не хвилюйтесь.
— Маєте рацію: Мод — і голодна смерть? Просто не знаю, що я верзу!
— Висока огорожа й дерева досить надійно ховають віллу від сусідів, та все ж виходити в сад не слід.
— А якщо хтось зайде?
— Це малоймовірно. Хазяї виїхали, про це знають ті, хто міг (5и їх шукати. В усякому разі, коли станеться щось непередбачене, стрибайте у вікно, а там пройдете до задньої хвіртки й опинитесь на сусідній вулиці.
Вона підводиться, та, перш ніж узятися прибирати, додає:
— Там на столі газети. За стінкою є й книжки, хоч я досі не помічала, щоб ви цікавилися літературою.
— Знаєте, свого часу мені доводилося дуже багато читати, й відтоді я відчуваю відразу до книжок.
— Коли це «свого часу»?
«Це було перед моєю першою зустріччю з вашим Сеймуром», — міг би я відповісти, та натомість кажу:
— Коли складав іспити в середній школі.
Беру газети й повертаюся назад у спальню, де на мене чекають квіти й самотність.
Самотність… Найдорожче надбання людини, якщо вірити Мод. Але одна річ — самотність серед своїх і зовсім інша — серед чужих.
Наступний день, ще один і два дні потім минають так само за читанням газет, що порушується короткою дрімотою, ходінням по кімнаті й запрошеннями у певні, години: «Альбере, їсти подано!»
Коротше кажучи, той самий стан облоги, хоч квартира інша. Все-таки: квіти, а найголовніше — немає поруч Сеймура, який час від часу входить до тебе в кімнату й. повідомляє, що цей світ треба було б переробити заново, розпочавши все від амеби.
Мод — це, звісно, не Сеймур. Вона вміє добре готувати і не нав'язується, навіть не запрошує до себе в спальню — показати, яке в неї ліжко. Хіба що іноді ввечері після телевізійного фільму, коли вона сидить у кріслі, ненароком задереться її спідниця и оголить струнке біле стегно, нагадуючи тобі, коли ти забув, що на світі й досі не перевелися жінки. А власне, чому б не згадати про це, щоб хоч на якийсь час забути про все інше!
— Що з вами, Альбере? — невинно запитує Мод, хоч добре знає, що саме й чому спливло мені на думку. — Це ж не та вілла з вашої молодості!
— І це ви кажете мені? — шепочу я, підступаючи ще ближче до неї. — Стегна, що були на тій віллі, порівняно з вашими просто палички!
Звичайно, це брехня, бо Франсуаза — її звали Франсуаза! — була досить-таки огрядна, та за брехню від щирого серця ще ніхто не потрапив до пекла.
І все ж, незалежно від того, що поруч Мод, а не Сеймур, час минає дуже повільно; газети день у день нагадують мені, що вже початок серпня, а я ще й досі тут, зовсім безпорадний і без будь-яких реальних шансів вибратися звідси.
«Перебудете кілька днів, тим часом вам забезпечать канал…» Скільки днів, який канал і куди? На ці запитання може бути безліч відповідей. Марно розпитувати даму — вона нічого не знає. Зайве нервувати й грюкати кулаком по столу. Клієнтові дозволено вередувати тільки тоді, коли він платоспроможний, а я нічого більше не можу запропонувати.
Лише на п'ятий день близько опівночі ситуація трохи змінюється — прибуває Сеймур.
— Може, приготувати вам щось поїсти? — запитує Мод, як завжди, вірна собі в цьому питанні.
— Чи є у вас смажений мигдаль? — у свою чергу запитує американець.
— Гадаю, знайдеться.
— То принесіть. Цього нам вистачить. Як ви знаєте, наш Альбер п'є віскі тільки з мигдалем.
Дама приносить питво й мигдаль, до якого, звісно, ніхто не доторкається, й виходить.
— Якось ви цікавились, чи люблю я музику, тому хочу запропонувати вам дещо послухати, — каже Сеймур, виймаючи з кишені мініатюрний магнітофон. — Мені буде приємно почути вашу думку з приводу цього речитативу.
Він ставить прилад на столик і, перш ніж натиснути на кнопку, додає:
— Наберіться терпіння. Дует трохи розтягнутий.
Запис не високої якості, проте досить розбірливий, щоб одразу ж встановити, що виконавці дуету — Райєн і Томас.
Райєн. Як посувається розслідування?
Томас. Воно вже закінчено.
Райєн. Я вас не про це питаю. Питаю — як посувається розслідування?
Томас. Як же ви хочете, щоб воно посувалося? Все настільки ясно, що далі нікуди.
Райєн. Коли б усе було настільки ясно, вам би не минути лиха.
Томас. Не розумію.
Райєн. Ви все чудово розумієте, але й досі сподіваєтесь, що я лише гублюся в здогадах. Ні, не в здогадах, а в фактах! У мене так багато фактів, що я просто гублюся в них, Томасе. І всі вони пов'язані з вашими брудними оборудками.
Томас. Я таки справді нічого не розумію.
Райєн. Тому що ви не в курсі деяких справ. Якщо я вирішив не спростовувати вашої версії перед перевірочною комісією, то це було з мого боку не наївністю, а просто бажанням не виставляти напоказ наші сімейні чвари…
Томас. Яку це «мою» версію? Хіба ж ми не домовилися, що говорити?
Райєн. І про що ж ми домовилися? Чи не думаєте ви, що я отак і повірив у вашу вигадку про вибух? Ні, ви таки справді не в курсі деяких речей. Ну, наприклад, під час вибуху я був не в своєму кабінеті у Франкфурті, а поблизу місця подій. Майже поруч, тільки вище, Томасе, а точніше — на горбі, що над базою, звідки чудово видно всю територію бази.
Томас. Яке це має значення, де ви були…
Райєн. Для вас — вирішальне, Томасе. Всупереч вашим свідченням, ви тоді бігли до контори, втікаючи від пострілів Ерліха. Адже ваша версія така: Ерліх почав у вас стріляти, ви побігли до канцелярії, і саме тоді випадкова куля німця спричинила вибух. По-перше, пострілів не було. По-друге, коли б ви бігли до канцелярії, я б вас бачив.
Томас. До вашого відома, постріли таки були. Тільки Ерліх стріляв з глушителем. І знову ж таки, до вашого відома, глушитель потім було знайдено.
Райєн. Тому що ви передбачливо кинули його у вогонь. Це був ваш глушитель, з ним ви стріляли й самі підірвали склад, вискочивши з нього в бічні двері, з боку лісу. Саме так: залишили німця перевіряти товар, самі вислизнули запасним виходом і звідти стрельнули в якусь вибухівку, певно, заздалегідь підкладену десь у зручному місці.
Томас. І ви ще запевняєте мене, що не губитеся в здогадах…
Райєн. Ви не бігли до контори, Томасе, й пострілів не було чути…
Томас. Я сказав вам, що той негідник мав на пістолеті глушитель.
Райєн. А якщо він носив при собі глушитель, значить, збирався застрелити вас… Коли перевірочна комісія, до якої входять переважно ваші друзі, погодилася прийняти такі вигадки, то я не згоден.
Томас. Я сказав вам: він наполягав, хотів одержати «своє». У відповідь на це я, звичайно, розсміявся. «Параграф для підкупу не передбачений», — сказав я. А він: «Не маєш готівкою, — каже, — можна й натурою — ящик пістолетів розв'яже всі проблеми, тільки не з тих, музейних експонатів, и щось сучасне». Я у відповідь розсміявся, і тоді…
Райєн. Ясно. Напад нестримного сміху. Мені б теж треба було розсміятися вам у відповідь, та я стримуюсь. Я вас навіть де в чому розумію. Ви крали як хотіли, шановний, і це тривало роками. А німець був співучасником деяких крадіжок, тобто потенціально небезпечний свідок. Тож ви і вважаєте, що дуже вдало здихалися його, не кажучи вже про те, що знищили й сліди своїх крадіжок. Під час ревізії ви спишете всю нестачу товару за рахунок складу, що згорів, чи не так? Але помилка ваша в тому, що ви трохи спізнилися.
Томас. Не заперечую: ви маєте право на здогади, але ж ви таки переборщили…
Райєн. Не поспішайте, ви ще не все почули. Перш ніж вирушити на той світ, німець прийшов до мене і все розповів. Мені неважко було розв'язати йому язик. «Скільки ви досі заробили у Томаса?» — запитав я. «Не можу вам точно сказати, не записував», — відповів він. «А все-таки, в загальних цифрах?» — наполягав я. «Скільки ж ви мені заплатите за таку інформацію?» — запитав він. І ми одразу ж порозумілися.
