Фальшивий талісман - Самбук Ростислав Феодосьевич (читать бесплатно книги без сокращений .TXT) 📗
Хтось сів поруч Маркова на лавку, той незадоволено скосував поглядом, та, побачивши Сидоренка, забув про газету. Сидоренко працював на аеродромі — досвідчений інженер, який потрапив у полон і після поневіряння по таборах був зарахований до обслуги аеродрому. Вже рік, як Сидоренко працював з Сивим.
— Ну? — запитав коротко Марков, не відкладаючи газети.
— Такі справи, Григорію Григоровичу: вчора на аеродром прибув літак. Унікальний. Називається “Арадо-332”. Висока швидкість і стеля польоту, точно не знаю скільки, але до біса. Самих лише кулеметів дев’ять штук, і цікаво от що: літак оснащений зовсім новим шасі — дванадцять гумових котків, де завгодно сяде, і відкидний трап, по якому просто з літака можна виїхати мотоциклом. Я сам не бачив, й близько не підпускають, але німці-технарі хвалилися.
Марков на мить заплющив очі: ось вона, остання ланка ланцюга. Запитав:
— Коли планується виліт?
— Казали, днів через три. Можливо, раніше.
— Спасибі, друже, — подякував Сидоренку. — Коли буде щось новеньке, не барися. Усе, що пов’язане з “Арадо”, дуже важливе.
Підвівся і, помахуючи газетою, попрямував до школи. Отже, лишався резервний варіант. Марков міг піти на нього лише в разі крайньої потреби, але, певно, саме така потреба настала.
І все ж… Марков трохи подумав і вирішив, що, можливо, й не треба вживати крайніх заходів. Усе залежало від того, чи вдасться обвести навколо пальця начальника школи.
Вичекавши з півгодини, Марков зайшов до начальника школи гауптштурмфюрера СС Людвіга Кранке, той розмовляв по телефону, помахав Маркову рукою, запрошуючи сідати, докінчив розмову й втупився в Маркова допитливими очима.
— Щось трапилося? — запитав.
Марков здобув у школі авторитет, вважався людиною діловою та акуратною і просто так, без серйозного приводу, не насмілився б відбирати час у начальства.
Марков невизначено розвів руками.
— Можливо, я помиляюсь, — почав обережно, — але краще помилитися мені, ніж потім постраждає справа. Коротше, не подобається мені курсант Бакуменко.
— Чим? — зацікавлено витягнув голову Кранке.
— Переляканий якийсь. Групу заплановано викинути завтра, сьогодні я проводжу останній інструктаж, а він нічого не чує, й очі бігають. З таким настроєм закидати людину…
Кранке слухав уважно. Власне, все, що казав Марков, могло бути й плодом його уяви, але сигнал лишався сигналом, і Кранке мусив прислухатися до нього. Й так останнім часом побільшало випадків провалу агентів, а якщо цей пройдисвіт Бакуменко справді провалить групу, кому загрожуватимуть неприємності? Йому, Кранке, бо мав попередження Маркова.
Гауптштурмфюрер довго не роздумував. Запитав:
— Кого можете порекомендувати замість Бакуменка?
— Курсанта Підгорного.
— Чому?
— Надійний і вчиться добре.
Кранке посовався на стільці.
— Добре, — погодився, — нехай готують вашого Підгорного. — Він зняв трубку й віддав відповідне розпорядження. — Дякую вам, Марков, за пильність, — сильно потне йому руку, — прошу й надалі доповідати про все підозріле. А курсантом Бакуменком ми займемося.
Марков вийшов з кабінету начальника школи з почуттям виконаного обов’язку. По-перше: вже післязавтра радянська контррозвідка знатиме про “Арадо” й готуватиметься прийняти його. По-друге, цей Бакуменко — справді мерзотник: служив карателям, руки в крові, та й взагалі падлюка.
Наказав покликати до себе Підгорного. Той з’явився через кілька хвилин, витягнувся на порозі, як і належало курсантові, але Марков, визирнувши в коридор і впевнившись, що поблизу ніхто не вештається, причинив двері, обняв Підгорного за плечі.
— Завтра, — мовив швидко, — завтра, Борисе, полетиш до своїх. Запам’ятовуй, що мусиш вчинити. Одразу після приземлення знайдеш найближчу військову частину. Скажеш, що тобі потрібен будь-який працівник “смершу”. Передаси йому — від Сивого. Він повинен негайно зв’язатися з контррозвідкою армії чи фронту. Там скажеш: німці орієнтовно через три дні готують висадку важливого агента. Спеціальний літак “Арадо-332”, обладнаний додатковим шасі й трапом для виїзду мотоцикла. На жаль, це все.
Підгорний беззвучно ворушив губами, запам’ятовуючи.
— На жаль, це все… — повторив автоматично.
— Йди, Борисе, — легесенько підштовхнув його до дверей Марков. — Можливо, більше не побачимось.
Він помилився, бо Кранке ввів його до складу групи, яка проводжала агентів. Наступного вечора гауптштурмфюрер у супроводі Маркова та ще одного викладача школи приїхав на аеродром. Троє курсантів школи, переодягнених у форму офіцерів Червоної Армії, вже стояли біля літака. Посередині Борис Підгорний. Зосереджений і навіть суворий, як і належить людині перед серйозною справою. Зустрівшись з Підгорним очима, Марков помітив, як Борис ледь-ледь опустив повіки, мовляв, усе пам’ятає і усе виконає.
Інструктор перевірив парашути і обладнання агентів, вони полізли в літак. Заревіли мотори, і “юнкерс” піднявся в повітря. Марков довго дивився йому вслід. Гарна погода, зоряне небо, і ніщо не віщувало поганого. Марков повернувся додому у гарному настрої.
20
Сьомий будинок на Піщаній стояв не так, як усі, — за парканом біля тротуару: його відділяв від вулиці садочок, яблуні й вишні зовсім затуляли його, старі крислаті яблуні з великими червоними плодами.
Юрко постояв трохи, переводячи дух, і штовхнув незачинену хвіртку. Цегляна доріжка вела до будинку, і Юрко рушив нею несміливо, наче соромився чогось, дивлячись на скляні двері ганку й кнопку дзвінка поруч. Натиснув на кнопку обережно, але дзвоника не почув і натиснув сильніше.
Юрко почекав трохи, ніхто не відгукнувся, і хлопець потягнув на себе двері. Були незамкнуті й розчинилися легко, — лише тоді Юрко постукав.
— Хто? — почулося з покоїв, і Юрко знеможено притулився до одвірка. — Увійдіть!
Але Юрко вже не міг рухатися, стояв, відчуваючи спиною дерево одвірка, стояв якось незручно, опустивши руки й закинувши назад голову, не бачив нічого, лише чув легкі кроки, що наближалися, і знав: то йде до нього Катря.
Кроки затихли, і Юрко подивився туди. Катря стояла посеред кімнати в короткому й запраному халатику, незачесана, стояла насторожено й навіть трохи злякано, дивилася на нього — вона вже побачила Юрка, але до кінця не усвідомила реальності його появи, здивування було в її очах, нарешті подив змінився радістю, але не рушала з місця, певно, боячись, що від найменшого її поруху зникне це видіння і не стане нічого…
А може, й справді все це їй привиділося?
— Ти? — запитала Катря, і мара не зникла, навпаки, обличчя хлопця осяяв усміх.
— Я…
Катря ступила крок, а він простягнув руки, тоді кинулася й припала до нього, чуючи, як сильно гупає його серце.
Стояли, може, хвилину, а може, й більше, нічого не чуючи, крім того гупання, і Юрко пестив розкуйовджене Катрине волосся. Потім через сичу дівчина відірвалася від нього, зазирнула у вічі й засміялася голосно й щасливо.
Дівчина посадила Юрка на стілець посеред кімнати, тоді сіла навпроти й запитала:
— Прийшов?
Мабуть, стороння людина, почувши це запитання, могла б і посміхнутися іронічно, але ж вона б не зрозуміла той підтекст, котрий був ясний Юркові, і він відповів також просто:
— Я ж казав..
Нараз у Катриних очах майнула тривога.
— І як?.. Тобі щось загрожує?
Юнак енергійно похитав головою, розповів усе, що сталося після того, як пішов од Сороки. Катря слухала, нахиливши голову, ніби вмерла з жалю та співчуття, і тільки очі її мінилися, відбиваючи всю гаму почуттів, які переповнювали дівчину.
Дослухавши, запитала:
— А тепер як?
— Піду до армії.
Нараз Катря подивилася на Юрка й помітила брудний комір ного сорочки. Це повернуло її до дійсності.
— Хочеш їсти? — запитала.
Юрко одразу не зрозумів, про що вона питає, забув, що не їв з учорашнього дня, похитав головою, але відповів машинально:
— Хочу.
Заклопотано побігла кудись, і Юрко пішов слідом.
