Фальшивий талісман - Самбук Ростислав Феодосьевич (читать бесплатно книги без сокращений .TXT) 📗
Радистові розв’язали руки, він стояв посеред кабінету, розминав їх, і задоволена посмішка торкалася його вуст. Карий подумав: отак влаштована людина — агента взяли на гарячому, не може не знати, що йому загрожує розстріл, а він розминає руки й не думає більш ні про що.
Полковник обійшов навколо агента, уважно розглядаючи його, наче в кабінеті стояв не звичайний диверсант з погонами лейтенанта Червоної Армії, а якесь заморське диво. Під цим поглядом агент зіщулився і опустив руки, дивився на Карого боязко й з надією, либонь, усвідомив, що від цієї людини з сивими скронями залежить його доля.
Нарешті полковник зупинився. Стояв, чисто виголений, у випрасуваному, акуратно підігнаному кітелі, закинувши голову назад і дивлячись холодно й байдуже, ніби бачив не людину, а якусь комаху.
— Ваше справжнє прізвище? — запитав нарешті.
Агент підтягнувся, став струнко, відповів чітко:
— Молодший лейтенант Гапон Іван Олексійович.
— Частина?
— Тридцять дев’ятий стрілецький полк дев’ятнадцятої дивізії.
— Потрапили в полон чи здалися самі?
— Поранений під Харковом, перебував у таборі для військовополонених.
— І там тебе завербували?
— Винуватий…
— Винуватий, кажеш? — підвищив голос Карий. — Продав Батьківщину, товаришів своїх, до ворога переметнувся!
Агент стояв, похнюпившись і опустивши голову. Полковник сів на стілець, запитав;
— Тобі казали, що зараз мусиш робити?
— Так, — підвів голову з надією.
— Це твій останній шанс, — мовив полковник вагомо. — Ми підготуємо радіограму й ти передаси її в ефір. Тільки без фокусів. Знаємо ми ваші умовні знаки й передачу радіограм проконтролюємо до останньої крапки. Й від того, як розвиватиметься операція, залежатиме й твоя доля. Це для тебе ясно?
Радист виструнчився і навіть клацнув закаблуками.
— Я готовий хоч трохи спокутувати свою провину… — нараз затнувся, мабуть, хотів додати “товаришу полковник”, та не насмілився.
— Давайте сюди другого, — розпорядився Карий.
Радист нерозуміюче стенув плечима, але мало не одразу до кабінету завели Степана Олексюка, якого привезли загодя. Радист відступив збентежено, крива посмішка майнула його обличчям, либонь, подумав, що саме Олексюк виказав його.
Полковник мовив:
— Тепла компанія зібралася докупи. Третього й головного вже не буде ніколи. Зрозуміло?
Агенти закивали, перезираючись не дуже-то й приязно, але це не обходило полковника. Він махнув рукою, і їх вивели.
Карий запросив Бобрьонка й Толкунова сідати. Майор із задоволенням опустився на м’який диван, а Толкунов відмовився.
— Після віліса, товаришу полковник, дозвольте постояти.
— Мушу повідомити вам, товариші, що Управління контррозвідки фронту представило вас до нагородження орденами Червоного Прапора.
Бобрьонок розплився в задоволеній усмішці, а Толкунов не повірив.
— Прапори? — перепитав.
— Начальство цінує вас.
— Не бачу.
— Це як зрозуміти?
— Ви, товаришу полковник, наказали б видати нам зараз по сто п’ятдесят. І спати відпустили б.
Полковник зареготав.
— Невже гадаєш, що я і зовсім недогадливий? Ідіть до старшини Яковлєва, він знає, і все, що бажаєте… У межах можливого, звичайно.
Толкунов задоволено гмикнув у кулак.
— Дякуємо, товаришу полковник.
— Як бути з хлопцем? — запитав Бобрьонок.
— Яким?
— Що допоміг нам узяти радиста,
— Юним бандерівцем? — пожартував Карий.
— Не такий уже він і юний… — втрутився Толкунов.
— Гарний хлопець, — сказав Бобрьонок упевнено. — І зробив усе, що міг.
Полковник подумав і розпорядився:
— Скажіть Щеглову, щоб зв’язався з місцевим відділком держбезпеки. Як цього хлопця? Юрій Штунь, якщо не помиляюсь? Нехай випишуть йому документи й відпустять.
— Він хоче вчитися.
— Навчений вже… І так розумний, — сказав Толкунов.
— Не ти, Олексо, даремно, — гаряче заперечив Бобрьонок. — Хто ліз у схрон, ризикуючи життям? А хто поклав їхнього старшого? Невідомо, чи взяли б ми без нього радиста живим. Я б йому навіть рекомендацію дав — нехай вчиться, користь буде. Піде в армію, повоює, а потім…
— Ну, давай, давай… — примирливо пробуркотів Толкунов.
Розшукувачі пішли, а Карий накидав текст радіограми й наказав покликати агентів.
— Ознайомтеся, — наказав радистові, — усе правильно?
“Майданчик для приземлення літака за шість кілометрів на південь від села Квасова. Підготовлений для посадки. Чекаємо вказівок. Тридцять сьомий”.
— Усе правильно, — ствердив, — коли передавати?
— Ваш графік виходу в ефір?
— Необмежений. Нас чекають цілодобово. Тому, — посміхнувся похмуро, — я нічого не запідозрив, коли той бандера викликав мене із схрону.
— Скажіть йому спасибі, — порадив Карий, однак радист лише насупився і нічого не відповів.
— Можете не сумніватися, — нараз заскочив Олексюк, — ми все виконаємо, як потрібно.
Полковник зміряв його байдужим поглядом: від Олексюка, власне, нічого не залежало, й взагалі у запланованій радіогрі він був як зайва спиця в колесі — Карий лише на всяк випадок тримав його під боком і, як виявилося згодом, дуже передбачливо.
А тепер полковник наказав провести агентів до кімнати, де було підготовлено для виходу в ефір рацію, захоплену в диверсантів.
Радист натягнув навушники й застукав ключем. “Цепелін” одізвався мало не одразу, отже, справді, на них чекали, і агент сказав правду. Радист передав у ефір зашифровану радіограму. Одержав підтвердження, що повідомлення прийняте й відповідь буде через десять хвилин.
Карий нетерпляче походжав кімнатою. Нарешті “Цепелін” вийшов в ефір, на папір лягли цифри, і одразу полковнику подали розшифрований текст:
“Негайно повідомте, де старший групи Вячеслав Харитонов провів вечір перед вильотом на завдання?”
Ясно, це була перевірка. Але ж старшого групи вбито, і, якщо не відповісти на запитання, “Цепелін” припинить зв’язок.
Карий відчув холодок під серцем: невже вдало розпочата операція закінчиться так безглуздо?
Прочитав радіограму агентам. Радист лише похитав головою, а Олексюк наморщив чоло й підвів застережливо руку.
— Чекайте, — сказав нерішуче, — чекайте, Харитонов щось хвалився… Дай, боже, пам’яті…
Полковник нетерпляче втупився в нього — невже не пригадає?
— Так, — раптом рішуче мовив Олексюк, — точно, він казав, що цілий вечір сидів разом з оберштурмфюрером Телле. Той інструктував його востаннє.
Чоло в Карого розгладилося.
— Пишіть, — наказав Щеглову й продиктував відповідь.
“Останній вечір перед вильотом на завдання старший групи Вячеслав Харитонов провів з інструктором школи Телле. Прошу врахувати, якщо ви нам не довіряєте, то ми без вас обійдемося легше, ніж ви без нас. Тридцять сьомий”.
Телеграму швидко зашифрували й радист знову вийшов в ефір. Потяглися хвилини чекання. Нарешті надійшла відповідь:
“Чекайте літак через три доби. О двадцять другій годині післязавтра виходьте на зв’язок, одержите підтвердження. “Цепелін”.
Полковник обтер акуратно складеною хусточкою чоло. Наказав вивести агентів. Хвилину чи дві сидів, обдумуючи повідомлення, і пішов дзвонити по ВЧ генералові Рубцову.
19
Після обіду Марков мав ще вільних півгодини й скористався з цього, щоб почитати газету. Навіть від читання геббельсівських газет іноді мав задоволення, особливо коли йшлося про скорочення лінії фронту й залишені німецькими військами різні міста.
Читав і розмірковував: скоро, через місяць — два, ну, в крайньому разі через три, Червона Армія звільнить місто, “Цепелін” знову передислокується кудись у тил, потім ще раз — і до Берліна рукою подати. Наші дивізії увірвуться в столицю рейху.
Нема ні “Цепеліну”, ні головного управління імперської безпеки, ні Гіммлера з Кальтенбруннером, не буде навіть самого фюрера, черговий портрет якого надруковано сьогодні в газеті.
Фюрер обіцяє нову зброю!
А дідька, малошановний, черговий блеф, у який ще вірять тільки дурники.
