Фальшивий талісман - Самбук Ростислав Феодосьевич (читать бесплатно книги без сокращений .TXT) 📗

— Не густо, — пробубнів у трубку Карий.

— Не поспішайте, — зупинив його Рубцов. — Із ГУКРу [2] мені повідомили про одну історію, яка, гадаю, безпосередньо стосується наших подій. Слухайте уважно, Вадиме Федотовичу, це має зацікавити вас… — Він почав розповідати. Карий щільно притиснув трубку до вуха, і картина операції, проведеної чекістами в німецькому тилу, зримо поставала перед очима…

Темна ніч. Троє військових чекістів, переодягнутих в есесівську форму, підходять до села Пічки. Пісок рипить під чоботами. Ось уже на тлі зоряного неба виникли обриси перших будівель. Старший групи, латиш Біцбул, зупинився, прислухався.

— Десь тут… — мовив невизначено. Ступив кілька кроків, знову зупинився. З-за хліва, що виднівся неподалік, вийшов чоловік.

— Хто?.. — почувся хрипкий голос.

— Ніч зоряна, безхмарна… — мовив Біцбул.

— І місяць скоро зійде… — Назвав другу половину пароля чоловік. — Я вже зачекався.

— П’ять хвилин, — заперечив Біцбул, — усього п’ять хвилин. Але зважте, дорога складна…

— Складна, — погодився чоловік. — Пішли?

— У вас порядок?

— Повний.

Біцбул махнув рукою двом товаришам у есесівських шинелях — вони рушили за чоловіком з хрипким голосом.

За кілька місяців до цієї ночі чекісти, очолювані старшим лейтенантом Георгієм Пяткіним, встановили, що в Пічках розташоване гніздо гітлерівського розвідоргану “Цепелін” — школа шпигунів та диверсантів, яких закидали в радянський тил. Спочатку відомості про школу збирали з допомогою мешканців села та партизанів, пізніше чекістам вдалося влаштувати туди свою людину — лейтенанта Олександра Лазарєва, який швидко завоював довіру німців: вони навіть призначили його охоронцем.

Невдовзі від Лазарєва надійшло повідомлення:

“Поставленої мети досягнув, ваше завдання виконане повністю, надсилаю схему постів… Чекаю ваших вказівок”.

На схемі були позначені службові приміщення розвідувально-диверсійної школи, пости охорони й два котеджі, де мешкали оберштурмфюрер СС Хорват та його заступник, обершарфюрер СС Лашков-Гур’янов. Виявилося, що котеджі містилися, поза зоною школи, за триста — триста п’ятдесят метрів від найближчого поста охорони.

Тоді й запланували чекісти свою акцію. Лазарєв одержав чіткі інструкції і через кілька днів повідомив:

“Надсилаю декадний пароль і список керівних осіб школи. Призначений командиром взводу охорони. Чекаю вказівок”

Операцію вирішили провести під одне з німецьких свят. Як було умовлено заздалегідь, Лазарєв, виявляючи службову запопадливість, звернувся до керівництва з пропозицією особисто очолити охорону школи святкової ночі. Лашков-Гур’янов, який залишився за Хорвата (того викликали до Берліна), схвалив пропозицію командира взводу. Схвалив, не знаючи, то саме цим підписав собі вирок.

…Пісок рипів під чобітьми, здавалося, їхні кроки чути в усьому селі — це трохи дратувало Біцбула, і він запитав:

— Охорона не здійме тривоги?

— Порядок, — заспокоїв Лазарєв, — я попередив свого помічника, що йду до Лашкова, мовляв, за його особистою вказівкою. Наказав: нікуди з вартівні не виходити й на телефонні дзвінки не відповідати.

— Ти став тут справді великим цабе, — не втримався від іронічної посмішки Біцбул.

— Точно, — ствердив Лазарєв, — гітлерівці мені довіряють.

Вони вже підходили до котеджу. Вікна не світилися, видно, обершарфюрер уже ліг спати. Це влаштовувало розвідників, вони відімкнули хвіртку відмичкою, ключ від дверей будинку Лазарєв завчасно виготовив — замок клацнув безшумно, й четверо чекістів зайшли в приміщення.

Лазарєв увімкнув ліхтарик. З передпокою вело троє дверей, всі були розчинені, — в будинку пахло горілкою та смаженим м’ясом.

— Спить… — пошепки мовив Лазарєв і вказав на двері праворуч. — Там…

Справді, з кімнати долинало Голосне хропіння. Біцбул зайшов туди, увімкнув світло.

Стіл з напівпорожніми пляшками й залишками їжі, на підлозі склянка, а на ліжку, напівскинувши ковдру, хропе огрядний чоловік з червоним обличчям.

Біцбул нахилився над ліжком, стягнув з обершарфюрера ковдру. Той через силу розплющив очі й, побачивши людину в есесівській шинелі, злякано підхопився.

— Хто ви? — запитав тремтячим голосом.

Біцбул помахав перед його носом папером з печатками.

— Ти заарештований за наказом рейхсфюрера! — вигукнув загрозливо. — Здавай зброю і одягайся.

Обершарфюрер витягнув з-під подушки “вальтер”, подав, дивлячись на Біцбула сповненими жаху очима.

— Ключ від сейфа? — вимогливо простягнув той руку.

— В кишені кітеля, — вказав Лашков-Гур’янов на мундир, що висів на стільці.

Діставши ключ, Біцбул кинув обершарфюрерові одяг.

— Швидше! — пригримнув.

У сейфі лежали важливі документи: списки особового складу школи, справи агентів (деяких уже встигли закинути в радянський тил), різні секретні матеріали. Напхавши паперами портфель обершарфюрера, Біцбул наказав Лашкову-Гур’янову.

— Мовчати! Жодного слова, збагнув? Стрілятимемо без попередження.

Вони вийшли з села й скоро були в умовленому місці, де на них чекав старший лейтенант Пяткін з групою прикриття. Тої ж ночі дісталися штабу партизанської бригади, і Лашков-Гур’янов нарешті збагнув, до чиїх рук потрапив.

— Цей мерзотник на першому ж допиті розповів усе, що знав, — констатував Рубцов. — І от що цікаво: Лашков повідомив, що невдовзі перед арештом випадково був присутній при розмові Хорвата з представником головного управління імперської безпеки штурмбанфюрером Крауссом.

— Тим самим Крауссом, про якого повідомляє Сивий? — докинув Карий.

— Отож, тим самим. Лашков твердить, що з деяких реплік, які йому вдалося почути, він зробив висновок: у “Цепеліні” готують якогось агента для важливої акції в глибокому радянському тилу — уявіть собі, спеціально для нього фірма “Мессершмідт” спорудила літак.

— Ого! — вигукнув Карий.

— Ще один цікавий факт, — вів далі Рубцов. — Цього агента приймав сам Скорцені, розумієте, якщо його приймали на такому рівні, то німці справді задумали щось екстраординарне. Скорцені подарував агентові талісман, срібний брелок для ключів з подряпиною. Здається, подряпав його, визволяючи Муссоліні.

— Щось у цьому є, — пробуркотів Карий.

— Так, так… Отже, ми знаємо: група агентів, яку нам вдалося знешкодити, мала завдання знайти й підготувати місце для посадки літака. На допомогу цій групі був кинутий мало не цілий бандерівський загін. Це про щось говорить?

— Ще б пак!

— От і я гадаю, що затримані нами агенти шукали місця для посадки літака з диверсантом, про якого повідомляє Сивий.

— Два кінці одного ланцюга?

— Точно. І тепер від того, як ви проведете радіогру з “Цепеліном”, залежить, візьмемо ми їхніх агентів чи ні. Можливо, одного, а може, цілу групу, Принаймні одного з талісманом Скорцені.

— Ми зробимо все, Василю Семеновичу. Радиста, як я доповідав, Бобрьонок з Толкуновим уже ведуть сюди, з хвилини на хвилину мусять бути, і я особисто займуся ним”

— Дуже прошу, Вадимо Федотовичу, я б сам під’їхав, але за вами — як за кам’яною стіною. Систематично інформуйте мене

Генерал поклав трубку, а Карий сидів ще кілька хвилин, розмірковуючи. Справа набирала несподіваного повороту. Полковник розумів, що тепер її візьме на контроль Головне управління контррозвідки, можливо, сама ставка, й кожна похибка важить дуже багато.

Вийшов до кімнати, де розклав папери на столі його ад’ютант лейтенант Щеглов.

— Ну, де ж вони? — запитав нетерпляче.

Щеглову не треба було уточнювати, кого саме має на увазі полковник, іноді він, здавалося, навіть читав думки Карого, принаймні так гадав полковник. Лейтенант зиркнув на годинник і відповів безапеляційно:

— Прибудуть через три — чотири хвилини.

Лейтенант помилився лише на хвилину: віліс зупинився біля будиночка контррозвідки через п’ять хвилин. Віктор загальмував біля самого входу, і розшукувачі провели радиста до кабінету Карого. Юркові Бобрьонок наказав почекати в кімнаті Щеглову.