Ранок дня не визначає - Райнов Богомил Николаев (читать книги без TXT) 📗
Прокидаюсь, бо міцна рука енергійно торсає мене за плече:
— Альбере!.. Ну ж, Альбере! Чи ви хочете, щоб ми тут провели й ніч?
— Тільки й знаєте, що будити мене, — огризаюсь я, перевертаючись на другий бік.
Однак дама настроєна досить рішуче, тож доводиться розплющити очі. Надворі вже сутеніє. В таку пору це означає, що минула восьма.
— Що там таке? — запитую я. — Чого ви мені заважаєте спати?
— Я ще зранку казала вам, що спати тут не передбачено.
Вона підходить до вікна, різким рухом опускає занавіску й клацає вимикачем.
— Ви ж хотіли йти на ярмарок? — невинно запитую я, сідаючи на ліжку.
— Хотіла… Такого зі мною ніколи не бувало. Проспати шість годин серед білого дня…
Карі очі дивляться на мене зосереджено й трохи підозріливо, але я удаю, що не помічаю цього.
— І все-таки ви прокинулись.
— Мене збудила Дейзі. Ви не чули телефонного дзвінка?
— На щастя, цього разу апарат стоїть з вашого боку.
— А що ви робили весь цей час?
— Хіба ви не бачили?
— Маю на увазі — раніше. Я, здається, заснула перед вами.
— Все правильно. Я наслідував ваш приклад після того, як викурив дві сигарети. Не розумію тільки, навіщо цей допит? Чи ви гадаєте, що я перебіг до Дейзі?
— Не виключено, — сухо відповідає вона.
На цьому слідство закінчується. Навряд щоб я розвіяв її підозри. Та в наші дні кого тільки вони не мучать!
У барі ми знаходимо Дейзі з її Ерліхом. «Дошка» і моя фігурна дама на якийсь час виходять, бо їм треба комусь зателефонувати, а ми з молодим атлетом залишаємося розважатись: я — сигаретою, а він — незмінною жуйкою.
— Отже, коли щось вигорить, я повідомлю Мод через Дейзі, — знову нагадує атлет, аби тільки порушити мовчанку, бо про це було домовлено ще в обід.
— Саме так, — підтверджую я. — Повідомте.
Дейзі скоро повертається, а трохи згодом з'являється й Мод, яка, виявляється, ходила розраховуватись за готель. Випиваємо по чарці на дорогу, обмінюємось удавано дружніми посмішками й вирушаємо.
— У мене таке відчуття, наче ви щось зробили зі мною після обіду, — каже Мод, коли «мерседес» уже мчить автотрасою, прорізаючи морок світлом потужних фар.
— Вам було неприємно?
— Коли б мені було неприємно, я б вам сказала про це ще першого разу. Ви знаєте, що йдеться не про це.
— А про що? І як розуміти вашу дивну поведінку годину тому?
— Перед тим, як я лягла, ви дали мені кока-коли…
— На ваше прохання.
— Ви мене одурманили…
— Чому? Хіба у вас болить голова?
— У мене здорова голова, Альбере. Краще побережіть свою.
— Навіщо мені берегти її, коли я перебуваю у ваших руках. Ви граєте мною, як вам заманеться.
— Гру веду не я. І смисл її вам відомий.
— З першим твердженням погоджуюсь. А друге — суцільна брехня.
— Дякую за довіру.
— Я вас не звинувачую. Як ви сама кажете, ви службова особа.
— Хіба тільки службова особа?
— Хай буде «не тільки». Хай буде — передусім. Але чому ви вважаєте мене таким наївним?
— Наївним? Вас?
— У такому разі, поясніть мені, чому Ерліха так розвеселили мої балачки про скляні вироби?
Вона якийсь час мовчить, зосереджено дивиться на освітлену фарами стрічку автостради. Нарешті каже:
— Я не уповноважена давати вам роз'яснення, Альбере. Ви знаєте, хто це робить. — І додає: — І все-таки ви мене одурманили.
— Будемо сподіватися.
Поки що важко сказати, що обіцяє мені пакет, одержаний через Шмітхагена, — реальний порятунок чи ілюзію порятунку. Найпевнішу можливість утрачено. В той час, як ми з Мод роздивлялися в Ідарі біжутерію, наша людина чекала мене з машиною у Вісбадені, щоб визволити з пастки.
Наступну зустріч призначено в останні дні місяця, маємо ще два тижні, але все залежить від отих прикрих «якщо» — якщо я зумію вирватись, якщо встигну добратися, якщо… залишусь живий.
Австрійський паспорт — це вже щось. На випадок, якщо зустріч з нашою людиною зірветься, у мене залишиться шанс скористатися громадським транспортом: сісти в поїзд на якійсь станції поблизу кордону й випробувати свою долю. Тут, звичайно, теж є свої неминучі «якщо». Та це аж ніяк не впливає на моє чудове самопочуття. Вчора у мене не було жодного шансу, а сьогодні є принаймні два.
Відчуваю, що оте гидке почуття, яке дедалі частіше напосідало на мене, трохи розвіялось. Я знаю, що в Центрі вже відомо, де я приблизно перебуваю і чим приблизно займаюся. Знаю, що мені надано свободу дії, але водночас попереджено: надзвичайна обережність! Знаю й те, що за певних обставин можу зробити щось корисне для розкриття таємничої операції «Спрайт». Усе це, разом узяте, не так багато й важить, але якоюсь мірою нормалізує кровообіг.
От тільки клопіт з цим австрійським паспортом… Тут треба пильнувати. Його не обов'язково викрадати в мене — досить дізнатися, що він у мене є, і паспорт втратить будь-яку цінність.
Взагалі-то Сеймур мав слушність, коли казав, що мені не щастить, але ж буває, що виграєш, не маючи майже ніяких шансів на виграш. Наприклад, вчорашня зустріч із Шмітхагеном — це справжня удача. Удача в останню хвилину, бо сьогодні Мод оголошує:
— Буде добре, якщо ви зберете свій багаж, Альбере. Ми вирушаємо.
— Навряд чи треба повідомляти — куди.
— Вирушаємо до Кельна.
Цю новину мені повідомляють під час сніданку, а в обід ми вже в Кельні. Готель «Європа», де ми зупиняємось, певно, вище середньої категорії, судячи з модерних меблів і виду на кафедральний собор. Та в мене немає часу милуватися краєвидом. Улагодивши формальності з адміністратором, дама запитує:
— Підете до своєї кімнати чи рушимо зразу?
— Невже знову їсти? — зітхаю я.
Сідаємо в «мерседес» і Мод вдається до складних маневрів, щоб від'їхати од площі біля кафедрального собору. Зробити це не так легко, бо довколишні вулиці або закриті для автомашин, або ж там однобічний рух, тому доводиться їхати не туди, куди треба, а куди можна.
Надворі спека, сморід вихлопних газів гостріший ніж будь-коли. Вулиці заповнені автомашинами, які ледь повзуть або ж збиваються в зграї, загіпнотизовані червоними очима світлофорів. Над повними чуттєвими губами моєї дами виступили дрібненькі краплинки поту.
Нарешті ми якось вихоплюємося з автомобільного виру, що утворився навколо собору. Мод піддає газу, машина вискакує на широкий бульвар і якийсь час мчить ним. Звернувши з бульвару, знову петляємо маленькими вуличками, але це вже спокійний, сонний житловий квартал без людської колотнечі. Здається, цього разу ми не їдемо харчуватись.
— Отут, — говорить жінка, паркуючи «мерседес» перед житловим будинком, обличкованим білим каменем.
Розпитувати, що тут і хто тут, — марна річ. Я виходжу з машини й прямую слідом за дамою. З прохолодного вестибюля ліфт піднімає нас на шостий поверх — далі нікуди, сьомого поверху немає. Одні-єдині масивні двері без будь-якої таблички. Два коротких дзвінки й після паузи — ще два. На порозі з'являється Сеймур, мовчки киває й відступає, даючи нам дорогу.
Проходимо через передпокій до просторого, багато обставленого холу, минаємо його й опиняємось на широкій терасі, захищеній від сонячних променів дашком у біло-зелених смугах. В кутку м'яко дзижчить величезний вентилятор.
Мод відстала ще в передпокої, мабуть, щоб подивитись, де стоять пляшки. Ми опускаємося в плетені крісла, коли вона з'являється з тацею, наповненою усім потрібним для ділової розмови. Залишає тацю на низенькому столику між двома кріслами й зникає.
— Мені приємно бачити вас, Майкле, — каже американець, беручись сервірувати стіл.
— На жаль, не можу відповісти вам повною взаємністю, — бурмочу я. — Але ви мене зрозумієте.
— Сподіваюсь, і ви мене.
Він опускає у свою склянку два кубики льоду, додає мінеральної води, відпиває, щоб перевірити, чи витримано пропорцію, і підносить запальничку до затиснутої у правому кутику губ сигарети.
— Не дивіться так на мене. Нічого драматичного не сталося. Просто хочу продовжити нашу розмову від того дня.
