Ранок дня не визначає - Райнов Богомил Николаев (читать книги без TXT) 📗
— Не дивіться так на мене, — каже дама.
— Невже ви зашарілися?
— Поряд з Дейзі я, певно, здаюся вам надто дебелою.
— Ви дебела? Не напрошуйтесь на компліменти.
— Я вже казала, що не люблю брехні.
— А я казав, що ефірні створіння мені не подобаються. Як ви можете порівнювати себе з тією дошкою? Ви така ж струнка, як і вона, але нормально розвинена там, де це треба.
— Так, так, я знаю: цей широкий зад і величезні груди…
— … Які вам ніколи не приносили успіху.
— Успіх мій грунтується на тому, що принаймні половина чоловіків не має смаку. Запевняю, що на вашому місці я віддала б перевагу такій, як Дейзі.
Ці міркування, звичайно, не заважають їй демонструвати своє тіло в різних позах: стоячи перед дзеркалом, вона змащує кремом обличчя, тоді надіває прозору нічну сорочку.
— Ви отак і будете лежати вдягнений? — запитує вона, докірливо дивлячись на мене. — Боюсь, що ви вже забруднили черевиками ковдру.
— Яке це має значення? Ковдра нам не потрібна.
Особливого бажання роздягатися я не відчуваю, та що вдієш! Підводжуся саме в ту мить, коли дама вкладається на широкому ліжку.
— Чи не пошукаєте в холодильнику чогось випити? — чую за спиною її голос. — Той угорський гуляш просто спопелив мені нутро.
Ця фраза все вирішує. Тут у кожній кімнаті є маленький холодильник, а всякий холодильник заряджений всілякими напоями.
— Ви маєте на увазі щось міцне? — кидаю я, прямуючи до білої шафки.
— Ще чого! Подайте мені кока-колу.
Звичайно, кока-колу: вона піниста й темного кольору. Я відкорковую пляшку, і з моєї руки туди падає маленька таблетка, що одразу ж розчиняється. Наливаю питво в келих, даю його дамі й починаю роздягатись.
— Та дошка Дейзі, по-моєму, трохи неврівноважена, — зауважую я, вішаючи піджак на спинку стільця.
— Тепер всі молоді такі, — відповідає жінка, закладаючи руки за голову й даючи простір своєму бюсту.
— «Усі молоді»? Себе ви до них не відносите?
— Невже я така молода на вигляд?
— «Така» — ні. Але в усякому разі, до тридцяти.
Їй, напевно, вже за тридцять, але в тій позі, яку вона зараз обрала, вона зовсім непогано виглядає.
— Ви звикли тішити жінок у найбанальніший спосіб, — зітхає Мод. І додає: — Власне, ви маєте рацію: найбанальніший — найефективніший. Більшість жінок — дурепи, навіщо ж напружувати уяву!
— Коли так, то віднині я казатиму вам тільки неприємні речі.
— Кажіть, що хочете, Альбере, — погоджується дама. — А зараз почувайте себе як удома…
В мене виникає сумнів, чи справді той препарат ефективний? Проте згодом, закуривши сигарету, я помічаю, що Мод ледве переборює сонливість. Невдовзі її змагає спокійний сон.
Я викурюю ще одну сигарету, підводжусь і відчиняю вікно, щоб вийшов дим. Хай жінка добре поспить і прокинеться без головного болю й неприємних сумнівів. Без головного болю!
Блискавично вдягаюсь, кидаю двері незамкненими й за давньою звичкою залишаю готель через чорний хід. Поки подолаю двісті метрів дороги, треба переконатись, що за мною ніхто не скрадається слідом. Так, лише двісті-триста метрів, і я дістаюся до великого бетонного будинку, який, судячи з плакатів і прапорів, і є ярмарковим павільйоном мінералів. До павільйону веде перекинутий над шосе високий шляхопровід, під яким стоять таксі.
— Чим швидше, тим краще, — кажу водієві середнього віку.
— Полиште це на мене, — відповідає він і рушає із швидкістю тридцять кілометрів на годину.
Вже доїхавши до автотраси, цей симпатяга вдається до смертельного риску — збільшує швидкість до шістдесяти кілометрів, та відстань до Вісбадена не перевищує десяти кілометрів, тому ми все-таки встигаємо дістатися туди цього ж дня.
Вручаю шоферові банкнот, наказую зачекати й рушаю до будиночка на тихій вулиці. Автомобіль, як і раніше, стоїть біля садової хвіртки, але господаря не видно. Нічого дивного, якщо його немає вдома: він не призначав мені зустрічі.
Садова хвіртка відімкнена. Підходжу й дзвоню. Ніяких ознак життя. Тримаю палець на кнопці дзвоника довше, але не дуже зловживаю цим. Цього разу чую якийсь невиразний шурхіт. Ніби човгають капці. Ось знімають ланцюжок і повертають ключ.
«Хто там?» — запитує хазяйка, стоячи на порозі. Власне, запитує не вона, а її недоброзичливий погляд.
— Я з приводу машини, — пояснюю їй.
— Знову ця машина! — бурчить жінка. — А він лежить.
— Я знаю, що в такий час люди відпочивають, але…
— Не відпочиває. Він хворий, — кидає вона, готуючись зачинити двері.
— І все-таки скажіть йому, що я прийшов, дуже прошу. Ми домовлялися…
Двері грюкають у мене перед носом, я залишаюсь чекати. Така вже у мене професія. Збігає чимало хвилин, поки знову клацає ключ. Тепер, на щастя, з'являється сам господар, у халаті, з сумними очима. Великий кістлявий ніс здається ще більшим, а щоки — ще запалішими.
— Дуже вибачаюсь…
— Заходьте, — киває він.
Перетинаємо маленький напівтемний коридорчик, вдихаючи запахи кухні, і Шмітхаген відчиняє якісь двері. З глибини коридорчика чути сварливий жіночий голос:
— Якщо ти не продаси нарешті цю машину, я покличу Петера, щоб він забрав її…
— Заходьте, заходьте, — нервово підганяє мене господар.
Маленька кімната, обставлена м'якими меблями в білих чохлах, певно, править за вітальню. Не встигаю роздивитись довкола, бо поспішаю кинути крізь напівпрозорі занавіски на вікнах погляд на садок і фасади будинків з протилежного боку. Чоловік за моєю спиною важко дихає, щось пересуває, чимось шарудить. Схованка… Добре, що не пронюхали про неї.
— Ось, — чую я.
Обертаюсь і одержую довгожданий конверт.
Австрійський паспорт. Фотографія моєї персони. Банкноти. І — нарешті! — коротенька записка. Зміст записки легко розшифрувати тому, хто в курсі: кожне третє слово. Решта слів нічого не значать. На перший погляд, лист зовсім невинний. Читаю його. Потім клацаю запальничкою. Шмітхаген запобігливо подає попільничку.
— Того дня ви казали, що прийшли впередостаннє… Отже, сьогоднішній візит має бути останнім…
— Саме так. І не хвилюйтесь більше.
— Йдеться не про мене. Адже я пояснював вам… Такі обставини…
— Знаю, знаю. У мене так само. Інакше б я вам не набридав. Бажаю швидкого одужання.
Таксі чекає мене на тому ж місці.
— Якщо можна, швидше, — кажу водієві.
— Полиште це на мене, — заспокоює він.
Таксист їде порожньою вулицею досить обережно — на безлюдних перехрестях можна всього сподіватись. Він бурчить:
— Усі поспішають. І ви теж. Гаразд, можна й скоріше. Але ж і поспішаючи треба додержуватись розумної швидкості.
Я вже згадував, яку швидкість він вважає «розумною».
Випростовуюсь на задньому сидінні, намагаюсь розслабитися й знову перечитую подумки записку, що вже перетворилася на попіл.
У ній повідомляється, що протягом двох днів такий-то «опель» з таким-от номером о такій-от годині чекатиме мене на такій-то вулиці. Все це тепер не має ніякого значення, бо згадані два дні вже минули. Зазначено дві резервні дати — 29 і 30 червня, які, на щастя, ще попереду. Той самий автомобіль, на тій самій вулиці, в той самий час. Це треба запам'ятати. А найголовніше останнє: «Надзвичайна обережність. При нагоді — програма «Спрайт».
«Спрайт». Це англійське слово в перекладі означає «дух», «примара». Я не чув про таку програму. Наші, здається, щось чули, але не знають нічого конкретного. І не наполягають на негайному розкритті її. «При нагоді». Тобто не вважай, що це обов'язково, будь обережний, щоб не влипнути, не вскочити в якусь халепу. «Надзвичайна обережність»!
Подолавши за півгодини незначну відстань, що відділяє Вісбаден од Майнца, я виходжу з таксі на тому ж місці, де його взяв, і повертаюся чорним ходом у «Хілтон».
Мод іще спить, біле обличчя її навіть уві сні зберігає серйозний вираз. Безшумно роздягаюсь і влаштовуюсь поруч, удаючи, ніби теж сплю. Я так старанно граю свою роль, що невдовзі засинаю по-справжньому.
