Я 11–17… Небезпечний маршрут - Ардаматский Василий Иванович (читать книги регистрация TXT) 📗
Як і вчора, всі вулиці поблизу порту забиті військами, але вже був наведений порядок. Техніку розставили по дворах, і на вулицях уже не відчувалось вчорашньої штовханини. На воротах, на стінах будинків намальовано умовні номери або символічні позначки частин. Дементьєв усміхнувся, побачивши на облізлих воротах лев'ячу голову: царя звірів загнали на брудні задвірки.
Коло входу в порт Дементьєв побачив щось нове. На воротах стояли чотири есесівці з автоматами на грудях. На жаль, Дементьєв побачив їх, уже перетинаючи площу, і звертати вбік було пізно, — це могло викликати підозру. Дементьєв тільки трохи уповільнив крок, щоб устигнути обдумати цю нову ситуацію. Очевидно, командування вирішило посилити охорону порту і все. Сміливо вперед!
У нього навіть майнула горда думка: «Це через мене».
Дементьєв хотів пройти між есесівцями, ніби не звертаючи на них уваги. Один з них виставив автомат, і прохід було закрито.
— В чому справа? — запитав Дементьєв.
— Пропуск.
Дементьєв вийняв з кишені свій папірець, але есесівець навіть не взяв його: — Потрібно новий пропуск.
Інший есесівець додав:
— З сьогоднішнього дня введено нові пропуски. Зайдіть он у той будинок…
Це був уже знайомий Дементьєву будинок коменданта порту. Він заходив туди, ніби розшукуючи якийсь вантаж для свого полку. Тоді в коридорі було повно людей, а тепер — жодної душі. І відразу Дементьєв зрозумів, що тут оселилося гестапо.
— Де тут видають нові пропуски в порт? — звернувся Дементьєв до гестапівця, що проходив мимо.
— Кімната номер дев'ять, — навіть не глянувши на Дементьєва, відповів гестапівець.
Коли Дементьєв був уже за три кроки від цієї кімнати, двері з неї розчинилися навстіж і два гестапівці витягли в коридор літню людину в форменому морському кашкеті і кітелі.
— Вислухайте мене! — кричав той чоловік. — Я співробітник портової метеостанції… Мій обов'язок…
Які були обов'язки в цього чоловіка, Дементьєв уже не розчув — співробітника метеостанції штовхнули в іншу кімнату.
Заходити в дев'яту кімнату чи, поки не пізно, взагалі піти звідси? Але піти — це означає, що полковник Довгальов більше не одержить від Дементьєва повідомлень, транспорти без перешкод повезуть гітлерівські війська в Німеччину, і вони виступлять проти Радянської Армії. Піти звідси — значить, не виконати бойового наказу.
На ці роздуми Дементьєву було потрібно не більше хвилини. Картаючи себе за те, що в його думках могло хоча б на хвилину промайнути підле «або», Дементьєв рішуче відчинив двері і ввійшов у дев'яту кімнату. Кімната була велика. Посередині її стояв довгий стіл, за яким сиділи поруч два гестапівці. Навпроти дверей, в які увійшов Дементьєв, по той бік столу, були другі двері. Мабуть, раніше в цій кімнаті відбувався митний огляд морських пасажирів.
Дементьєв щільно зачинив за собою двері і, як усі бойові офіцери гітлерівської армії, що не люблять виструнчуватись перед гестапівцями будь-яких чинів, повільно підійшов до столу і без всякого звертання запитав:
— Тут видають нові пропуски в порт?
— Хто ви такий? — швидко спитав гестапівець.
— Капітан Рюкерт. Я відповідаю за санітарний стан кораблів евакуації.
Гестапівці переглянулись.
— Ваші документи, капітане?
Дементьєв вирішив спочатку пред'явити своє офіцерське посвідчення. Це був цілком надійний документ, бо на ньому навіть прізвище «Рюкерт» було справжнім.
— Тут указана дивізія, якої вже нема.
— Цілком вірно, — спокійно погодився Дементьєв. — Я один з небагатьох, яким пощастило прорватися.
— А чому ви раптом почали займатися санітарними справами?
— Повернувшись сюди, я одержав це призначення.
— З чого це видно?
Настає вирішальний момент — Дементьєв виймає з кишені свій саморобний папірець і протягує його гестапівцям.
Вічністю здалися йому хвилини, поки гестапівці кожний окремо, а тоді разом розглядали незвичний для них документ. Потім вони про щось тихо перекинулись кількома словами. Один з гестапівців поклав папірець у стіл і сказав:
— Ми повинні все перевірити. Ображатись не треба, капітане. Такий час і становище. В порту діє ворог, і це коштує життя тисяч і тисяч наших солдатів. Прийдіть сюди в шістнадцять нуль-нуль… — Гестапівець затнувся і додав: — За пропуском.
Дементьєв вийшов на площу. Ще не було дванадцяти годин. Попереду цілих чотири години чекання. Те, що він рівно о шістнадцятій увійде в дев'яту кімнату, він знав так само твердо, як своє ім'я. Але якщо вже дали йому ці чотири години, треба ними скористатися і проаналізувати всі можливі і неможливі варіанти того, що станеться в дев'ятій кімнаті о шістнадцятій нуль-нуль.
Дементьєв повернувся на квартиру і передав радіограму полковникові Довгальову:
«Виникли ускладнення, слухайте мене ввечері…»
За чотири години людина рівною ходою може пройти десять кілометрів. Мабуть, цю відстань Дементьєв і пройшов по своїй кімнаті. Заклавши руки назад, із скам'янілим обличчям, він ходив з кутка в куток, задаючи собі найскладніші, найкаверзніші питання і зразу ж на них відповідаючи. Іноді, якщо йому вдавалося придумати таке складне і небезпечне питання, що одразу не відповіси, він зупинявся і напружено думав. Відповідь знайдена!
На обличчі Дементьєва ледь помітна тінь задоволеної посмішки, і знову він рівною ходою крокує з кутка в куток…
О пів на четверту він вийшов з дому. Без трьох хвилин четверта він був уже перед дверима в дев'яту кімнату, але вирішив увійти туди точно в призначений час.
Повз нього в дев'яту кімнату пройшов один з тих двох гестапівців. Крізь двері Дементьєв виразно почув, як гестапівець, увійшовши до кімнати, здивовано промовив: «Він прийшов!» Немов холодним вітром війнуло в обличчя Дементьєву.
Двері трохи прочинилися.
— Капітана Рюкерта просять зайти.
Дементьєв увійшов у кімнату, подивився на годинника, усміхнувся.
— Мені наказано прийти в шістнадцять нуль-нуль. Зараз без однієї хвилини… — Говорячи це, Дементьєв устиг помітити, що, крім двох уже знайомих йому гестапівців, у кімнаті був третій. Всі вони з цікавістю поглядали на Дементьєва.
Третій, що сидів у кріслі по той бік стола, мовчки показав Дементьєву на стілець коло стіни. Дементьєв сів. Ясно: третій серед них — старший. Гестапівці уважно розглядали його. Потім той, третій, перестав на нього дивитися і з байдужим виглядом, піднявши золоті окуляри на лоб, почав роздивлятися нігті на своїх руках. Дементьєв уже безпомилково відчував, що головна небезпека — саме цей флегматичний, блідолиций гестапівець.
Нарешті заговорив один з гестапівців, якого Дементьєв уже знав:
— Капітане Рюкерт, пред'явлений вами документ викликає підозру. Хто вам його видав?
— Начальник відділу по організації цивільного тилу Герман Мельх, — миттю відповів Дементьєв. — А втім, усе це вказано в мандаті.
— Яке відношення названий вами Мельх міг мати до питань санітарного стану транспорту.
— Цього я не можу знати.
Блідолиций, все ще розглядаючи нігті, ліниво запитав:
— А яка історія вашого призначення на цей пост?
— Прошу пробачення, панове офіцери, — Дементьєв усміхнувся, — але я цю історію, мабуть, викласти не зможу. Я військовий офіцер, вперше потрапив у атмосферу великих штабів і, правду кажучи, не встиг розібратися в тонкощах структури навіть свого відділу.
Блідолиций облишив свої нігті, опустив окуляри і вп'явся в Дементьєва гострими, збільшеними крізь скельця очима.
— Коли ви потрапили в Н.?
Дементьєв точно назвав число:
— Я прибув сюди вночі і пішов у комендатуру штабу. Звідти мене направили в готель «Брістоль»…
— Хвилинку, — перервав Дементьєва блідолиций. — На якій ділянці фронту вам удалося прорватися до своїх?
— Лінію фронту я перейшов на ділянці дивізії «Гамбург». Добу після цього я був гостем заступника начальника штабу дивізії майора Борха.