Я 11–17… Небезпечний маршрут - Ардаматский Василий Иванович (читать книги регистрация TXT) 📗
А сталося ось що… Як тільки «Венеція» пришвартувалась, Кунгель піднявся на капітанський місток. В цей час до корабля під'їхали три грузовики з ящиками. Солдати, що прибули на грузовиках, одразу ж почали тягати ящики на палубу. Помічник капітана пробував їх зупинити, але в ту ж мить з темряви виринув офіцер у шкіряному реглані, який назвав себе уповноваженим гестапо Брандтом. Він відштовхнув помічника капітана від трапа і сказав:
— Я дію за наказом рейхміністра Гиммлера. За опір — розстріл на місці!
Помічник капітана побіг на місток і застав капітана разом з полковником Кунгелем. Він розказав їм про свою сутичку з гестапівцем.
— Крім мене, тут ніхто наказувати не може! — сказав Кунгель і зійшов по трапу на причал.
Ящики вантажили. Кунгель підійшов до солдатів.
— Припинити вантаження! — крикнув він, і одразу перед ним виріс Брандт. — З ким маю честь? — спитав Кунгель.
— Брандт! Гестапо! А хто ви?
— Полковник Кунгель. Я відповідаю за вантаження.
— Дуже добре! — Голос Брандта звучав глузливо. — Це означає, що ви відповідаєте за вантаження цих ящиків секретного вантажу. Відправник і одержувач цього вантажу — гестапо. Вам усе зрозуміло?
Полковник Кунгель мовчав. Коли б усе це трапилося ще вчора, він, не задумуючись, викликав би солдатів із охорони порту і вишпурнув би і ці ящики, і цього гестапівця, який не пред'явив ніяких документів. В наказі, якому підкорявся і який виконував Кунгель, говорилося тільки про евакуацію військ… Але сьогодні ввечері в штабі Кунгель мав дуже неприємну розмову з своїм безпосереднім начальником, полковником Штраухом, про потоплення кораблів російською авіацією.
— Ви нічого не підозрюєте? — наполегливо запитував Штраух.
— Ні, я вантажу війська, і все.
— Даремно. Той, хто повідомляє росіян, повинен бути на оперативному причалі, поряд з вами, полковнику, його повідомлення дуже точні. Берлін шаленіє, і в нас з вами можуть бути великі неприємності.
Ось чому полковник Кунгель зараз мовчав, з усієї сили стримуючи в собі роздратування проти зухвалого гестапівця.
— Прошу вас припинити вантаження, — сказав Кунгель. — Я зв'яжуся із штабом.
— Робіть, що хочете, але не заважайте мені виконувати наказ рейхміністра!
Кунгель пішов до сторожки, де був телефон. Брандт наказав солдатам вантажити ящики далі. Час був пізній — Кунгель ледве додзвонився до квартири полковника Штрауха. Вислухавши повідомлення Кунгеля про самовільні дії офіцера гестапо, Штраух довго мовчав.
— Вирішуйте самі, зважаючи на обставини, — нарешті промовив він і повісив трубку, явно уникаючи продовження розмови.
Кунгель повернувся на причал, і саме в цей час до нього підійшов Дементьєв. Брандт був на кораблі.
На привітання Дементьєва Кунгель не відповів. Солдати, які тягали ящики, штовхнули їх.
— Що воно за ящики? — запитав Дементьєв у Кунгеля.
— Гестапо, — коротко буркнув полковник і відійшов.
У темряві Дементьєв не міг розгледіти написів на ящиках, а саме вони й були йому знайомі і могли попередити, що десь поблизу є Брандт.
Дементьєв по трапу вибіг на «Венецію» і почав уже звичний для нього огляд судна. Вибравшись з головного трюму, він пішов вузьким коридором уздовж матроських кают.
Коридор був ледь освітлений єдиною тьмяною лампочкою в сітчастому ковпаку.
Попереду почулися кроки: хтось ішов назустріч Дементьєву. Нез'ясовне почуття миттю попередило Дементьєва: небезпека! Він притиснувся в кутку коло дверей. Коридором ішов Брандт. Ще десять-п'ятнадцять кроків — і він побачить Дементьєва. Ці кроки вимірювались секундами, протягом яких Дементьєв мав вирішити, що робити.
Брандт усе ближче й ближче… Ось він уже підняв ногу, щоб переступити через високий полінгс корабельної перегородки. Він побачив Дементьєва… Та навряд чи Брандт устиг зрозуміти, що відбувається.
Дементьєв з силою ткнув йому пістолетом у груди і вистрілив.
Звук пострілу пролунав глухо. Брандт змахнув руками і важко повалився на Дементьєва.
Підхопивши обм'якле тіло гестапівця, Дементьев звалив його на плечі, підніс до дверей в трюм і кинув у чорну безодню. Потім повернувся в коридор переконатися, чи не бачив хто їх, і швидко спустився в трюм. Там він запхнув тіло Брандта під дошки, заставив його бочками.
Через кілька хвилин Дементьєв спустився на причал до полковника Кунгеля.
— Хто той офіцер у шкіряному пальті, що зійшов зараз з корабля по носовому трапу? — спитав Дементьєв.
— Хазяїн ящиків, якими ви цікавилися, — відповів Кунгель
Солдати спустилися з корабля на причал, щоб забрати нову партію ящиків.
Тепер Дементьєв уже знав, що це за вантаж, і гарячково обдумував, як перешкодити вантаженню. З борту «Венеції» Кунгеля покликав капітан. Дементьєв залишився сам… Солдати, лаючись, тягли ящики до причалу, і раптом перед ними виросла висока постать незнайомого офіцера. Це був Дементьєв.
— Де тут солдати, що працюють під командою уповноваженого гестапо Брандта? — суворо запитав він.
— Це ми, — незадоволено відповів один з них.
— Брандта терміново викликали в штаб. Він прислав мене з наказом припинити вантаження. Те, що на пароплаві, зняти назад на причал і скласти он там… Швидше! А потім самі зможете сісти на цей транспорт.
Останні слова Дементьєва вмить погасили у солдатів спалах незадоволення. Вони кинули ящики і весело побігли по трапу на борт «Венеції».
Вернувшись на причал, Кунгель здивовано поглядав на солдатів, які тягли ящики назад з пароплава на причал.
— Що тут трапилось? — запитав він Дементьєва.
— А хто його знає? — байдуже відповів Дементьєв. — Гестапо є гестапо. Прибігав якийсь їхній офіцер, наказав зняти всі ящики назад, а солдатам сісти на пароплав.
«Мабуть, Штраух усе-таки розпорядився», — подумав Кунгель.
«Венеція» відчалила о п'ятій годині ранку. Як тільки її чорний силует розтанув у передсвітанковій імлі, Дементьєв пішов з порту. А через півгодини його радіограма про відплиття «Венеції» вже лежала на столі Довгальова.
Передавши радіограму, Дементьєв хотів одразу лягти спати, але раптом відчув страшенну слабість. У нього не було навіть сили скласти рацію. Лоб вкрився холодним потом.
«Невже я захворів?» — з жахом подумав він.
Розстебнувши кітель, він приклав руку до серця. Воно билося різкими, уповільненими поштовхами. Але температури наче не було. І Дементьєв зрозумів: це нерви із запізненням реагували на все пережите ним цієї ночі. І тоді все, що сталося, знову пропливло перед очима. Тільки тепер події розгорталися неквапливо, а головне — попереду вже не було несподіванок. Поволі Дементьєв заспокоївся, закрив чемодан з рацією і ліг.
Цілу ніч йому снився один і той же страшний сон. Ніби він підходить до залізних дверей, на яких висить табличка з написом «Вхід заборонений», і прекрасно знає, що до цих дверей не можна навіть доторкнутись, і раптом там, де тільки що була табличка, з'являється обличчя Брандта, який щулить очі і питає: «Боїшся?»…
Дементьєв рішуче йшов до дверей і брався за мідну криваво-червону ручку. Його починав бити електричний струм. Дементьєв хотів відірвати руку, але не міг, непритомнів, падав і прокидався. Кілька хвилин він усвідомлював, що все це було в безглуздому, майже дитячому сні, заспокоювався, але потім знову засинав і знову бачив себе перед залізними дверима з табличкою «Вхід заборонений».
О сьомій годині ранку Дементьєв рішуче встав з ліжка. Щоб не будити хазяйку, він обережно пройшов у ванну кімнату, побрився і вмився холодною водою. Та коли він вийшов з ванної кімнати, хазяйка вже чекала на нього в передпокої. Відбулася ще одна неприємна розмова. Дементьєв запевняв її, що картини знайдуться.
На цю розмову було витрачено чимало часу. Нарешті, Дементьєв вибрався з дому.
