Я 11–17… Небезпечний маршрут - Ардаматский Василий Иванович (читать книги регистрация TXT) 📗
Вони вийшли з натовпу і наблизились прямо до контрольного пункту, де їх могли чути тільки три солдати і лейтенант, що охороняли вхідна оперативний причал.
— Чи можете ви виконати моє прохання, прохання старого солдата? — сказав майор. — Солдат з температурою — один з ветеранів мого полку. Він був зі мною ще під Москвою. Залишити його тут, коли полк поїде, значить, зрадити його. Якщо ви хоч один день були на фронті, ви зобов'язані мене зрозуміти і зробите те, що я прошу: солдат повинен виїхати із своїм полком.
— Ні, майоре. Я такий самий солдат, як і ви, і я виконую наказ.
— Може, на транспорті є санітарний ізолятор? — не здавався майор.
Дементьєв задумався і сказав:
— Цей транспорт я ще не оглядав. Можу вам пообіцяти тільки одне: якщо на ньому є ізолятор мінімум на чотири місця, я вашого солдата пропущу.
— Коли ви це знатимете?
— Зараз.
Дементьєв пішов повз контрольний пост, але дорогу йому загородив лейтенант — рожевощокий хлопчак з голубими очима. Дементьєв помітив у його очах нерішучість. Але тут несподівано втрутився майор:
— Що ви робите, лейтенанте? Це санітарний інспектор, який відповідає за всю евакуацію.
— Повинен бути пропуск, — боязко мовив лейтенант.
— Будь ласка!
Дементьєв простягнув лейтенантові той самий папірець. Лейтенант навіть не дочитав його до кінця, повернув Дементьєву і взяв під козирок.
— Дуже прошу вас, капітане, знайдіть на причалі полковника Кунгеля і відрекомендуйтесь йому. Без його дозволу я не маю права…
— Мені не треба рекомендуватись полковникові Кунгелю, ми з ним давно знайомі… — недбало сказав Дементьєв і пішов до заповітного причалу.
Під навантаження тільки що був поставлений величезний транспорт під назвою «Аеліта». Матроси поспіхом прилаштовували широкі трапи. Це були ті самі зібрані з окремих сегментів трапи, про які в кафе говорили три офіцери інженерних військ. «Все-таки встигли…»— подумав Дементьєв. Коло транспорту стояла група офіцерів і, очевидно, капітан транспорту — огрядний чоловік у чорній морській куртці.
— Пробачте, панове офіцери… — Дементьєв увічливо козирнув усім, — мені потрібний капітан «Аеліти».
— Я капітан, — промовив чоловік у чорній куртці.
— Пробачте, панове офіцери… — Дементьєв простягнув йому свій папірець.
Капітан прочитав і поблажливо усміхнувся:
— Що ж ви від мене хочете?
— Я повинен оглянути корабель і головним чином ті приміщення, які займуть солдати. Коротше кажучи, трюми.
— Навіщо це? — втрутився в розмову полковник з холодним, трохи одутлим обличчям.
— Ви полковник Кунгель? — Дементьєв виструнчився.
— Так, я полковник Кунгель.
— Капітан Рюкерт, санітарний інспектор евакуації. Ось мій мандат.
Полковник гидливо одмахнувся від папірця:
— Гаразд… робіть своє діло, але пам'ятайте: солдати не нарікатимуть на те, що ми їх вивезли звідси не в каюті першого класу.
— Але ж ви розумієте, — палко заперечив Дементьєв, — яке небезпечне епідемічне захворювання в умовах…
— Робіть своє діло!.. — роздратовано перервав Дементьєва полковник Кунгель і повернувся до капітана «Аеліти»: — Хай йому покажуть трюми…
Дементьєв оглядав трюми в супроводі мовчазного помічника капітана, який ішов позад нього, пихкаючи короткою люлькою-носогрійкою і розносячи скрізь їдкий дим дешевого тютюну. Що б не говорив Дементьєв, — він мовчав. Нарешті, вони піднялись на палубу.
— Коли відходите? — запитав суворо Дементьєв.
— Мали о дев'ятнадцятій тридцять, та перешкодили російські бомбардувальники, — повільно, не виймаючи люльки, проказав помічник капітана. — Якщо не перешкодять, вийдемо в двадцять три нуль-нуль. Кажуть, є наказ виходити тільки в темряві.
— Скільки чоловік візьмете на борт?
— Скільки влізе. — Люлька запихкала, і Дементьєву здалося, що помічник капітана сміється.
— Сьогодні відійдуть й інші кораблі?
— Навряд… — Помічник капітана вихопив люльку з рота і раптом заговорив швидко і обурено: — Хотів би я бачити дурня, який придумав цю організацію! Бояться нальотів і десятки кораблів тримають на відкритому рейді, а сюди, під навантаження, ставлять по одному. Поки ми відійдемо та поки пришвартується інший транспорт, мине три-чотири години, а до цього причалу одразу можна ставити п'ять кораблів. Дурні! — Він сердито увіткнув люльку в рот і знову замовк.
Дементьєв розписався в судновому документі і зійшов на причал. Кунгель зустрів його глузливим поглядом:
— Ну, капітане, вдалося вам спіймати там заразну блоху?
— Трюми у задовільному стані, — сухо відповів Дементьєв і звернувся до капітана «Аеліти». — Зробіть усе можливе щодо вентиляції.
— Гаразд, — буркнув капітан і подивився на годинника. — Час починати…
Кунгель рушив до пропускного пункту, поруч з ним ішов Дементьєв. Полковник, ніби вибачаючись перед ним, сказав:
— Кожен з нас робить своє діло. Нам не треба тільки заважати один одному.
— Але ж ми повинні турбуватися про життя і здоров'я солдатів.
— Тоді треба почати з того, щоб заборонити росіянам користуватися авіацією! — Полковнику явно сподобався його жарт, і він довго сміявся, поглядаючи на Дементьєва. — Капітане, ви бували на фронті?
— Починаючи з Франції і весь час, — чітко, ніби рапортуючи, відповів Дементьєв.
— Дивно, що фронт не вбив у вас педанта. Ви розумієте взагалі, що відбувається?
— Іде війна. І ми зобов'язані зробити все для перемоги! — палко промовив Дементьєв.
Полковник подивився на нього, зітхнув і більше вже нічого не говорив…
Солдати сіро-зеленою лавиною ринулись на оперативний причал. Ревучи моторами, повзли танки, тягачі тягли гармати. Дементьєв разом з полковником стояв коло пропускного пункту, і лейтенант міг переконатися, що вони справді знайомі.
— Коли вантажитимуть наступний транспорт? — спитав у Кунгеля Дементьєв.
— Не знаю, — сухо відповів полковник. — Можливо, вночі.
— Помічник капітана «Аеліти» сказав мені, що організація евакуації погана.
— Та ну? — полковник потер долонею пухлу, до блиску вибриту щоку.
— Він сказав, що одночасно можна вантажити п'ять транспортів, — вів далі Дементьєв.
— А генерал Троттер вважає, що треба вантажити по одному, — з незрозумілою інтонацією сказав Кунгель.
— Треба повідомити йому думку спеціалістів-моряків.
— Це зробити дуже важко, капітане: генерал Троттер ще вчора вилетів у Берлін.
— Але ж хто-небудь залишився замість нього?
Полковник промовчав.
— Коли мені прийти, щоб оглянути наступний транспорт? — чемно запитав Дементьєв.
— Десь опівночі, — відповів полковник і повернувся до лейтенанта пропускного пункту.
— До побачення, полковнику Кунгель.
Полковник недбало козирнув, не обертаючись до Дементьєва і не перериваючи розмови з лейтенантом.
Три дні і три ночі Дементьєв оглядав кожний корабель, що ставав під вантаження, був присутній під час його відплиття — і негайно радирував про цю нову ціль для нашої авіації. Фашистські кораблі в порт призначення не прибували. Радянські бомбардувальники, торпедоносці швидко знаходили їх у відкритому морі і з'являлися на їхньому курсі так безпомилково, що гітлерівське командування не могло не подумати про те, що радянська авіація одержує точні відомості про вихід кожного корабля. Негайно з Берліна надійшов секретний наказ ставки — вжити необхідних і найсуворіших заходів обережності.
Дементьєв, звичайно, чекав, що в гітлерівців виникне такий здогад, але ніяких контрзаходів проти цього вжити не міг. Він сподівався тільки, що в паніці гітлерівці уже не будуть пеленгувати радіопередач. А взагалі треба було чекати і пильно стежити за подіями в порту і на випадок чого швидко приймати необхідні рішення…
Пізно вночі під вантаження став італійський транспорт «Венеція». Його чорне громаддя ледь виднілося в густій нічній темряві. Ні вогника навколо, заборонялося навіть запалювати сірники. Полковник Кунгель був дуже знервований. Дементьєв не знав, що сталося тут, на причалі, за півгодини до його приходу.
