Чорна Брама - Михайлов Віктор Семенович (библиотека книг .TXT) 📗

— Ти ж казав, Федю, — у морі акули, — нагадав, стримуючи посмішку, Нагорний.

— Нічого не вдієш — служба! — відповів Федя. — Боцман наказує — виконуй!

— Ну, ну, трави, Федю, через клюз помалу! — підморгнувши Андрієві, зауважив Лаушкін.

Він полюбляв морські слівця.

Знову ударила велика хвиля в борт, і матросів знову відкинуло до дверей, які вели на ют.

Нагорний подумав про те, що наверху зараз хвилі вдираються на півбак до самого хвилеріза… Думаючи про хвилю, Андрій чомусь згадав оркестрову раковину в міському парку, в якій по вихідних днях грав духовий оркестр. Ця раковина надзвичайно схожа на велику оскаженілу хвилю.

Думки Нагорного обірвав боцман. Ясачний нечутно підійшов до них, узяв з рук Андрія кранець, причепливо перевірив, як той обплів його, потім, глянувши на матросів, звелів:

— Нагорний, дозорним! Стати на вахту в першу зміну. Одяг штормовий!.

Повторивши наказ, Нагорний спустився в кубрик, надів стьобані штани, гумові чоботи, теплу куртку з капюшоном і піднявся на півбак.

Вітер гнав велику океанську хвилю. Високо здіймаючись, вишкіривши зуби пінистого гребеня, вона хлюпала в ніс корабля і, ще не втративши пориву, розбивалася об хвилеріз, обдаючи гармату й надбудови півбака бризками, що замерзали на льоту.

Тримаючись за штормовий леєр, Нагорний вдивлявся в обрій, який то відкривала, то закривала висока хвиля. Кожен новий пінистий вал з гуркотом і свистом обвалювався на півбак, підкочувався назад, стікав через шпігати й знову з ще більшою люттю кидався на корабель.

По коліна у воді, ніби аж заледенівши на вітрі, Нагорний ніс вахту. Його вії й брови вкрилися інеєм. Вітер боляче бив в обличчя твердими крупинками снігу.

В ту мить, коли над форштевнем здіймалась нова хвиля, Нагорний інстинктивно заплющував очі, і удар хвилі викликав відчуття яскравого спалаху. Після чергового удару, від якого аж дух забивало, він розплющив очі й побачив серед неспокійних хвиль і косматих хмар ледь помітний червоний вогник.

«Здалося», — подумав Нагорний, але вогник знову спалахнув, і новий вал крижаної води навалився на нього і потягнув за собою. Андрій покотився по палубі, перелетів через хвилеріз, боляче вдарився об гармату. Підхопившись, він учепився руками в гриб вентиляційного отвору і, охоплений єдиним почуттям обов'язку, крикнув:

— Ліворуч п'ять бачу червоний вогонь!

У цей день дрифтерний сейнер [11] з моторно-риболовецької станції порту Георгій вийшов у море на розвідку риби.

О чотирнадцятій годині радист піднявся в ходову рубку і передав капітанові штормове застереження:

«Через п'ять-шість хвилин у сімдесят четвертому районі передбачається посилення північно-західного вітру до шести-семи балів».

Капітан риболовецького судна Михайло Григорович Вергун був маленьким, щупленьким чоловічком. Найпримітнішими в його зовнішності були очі. На темному, зморщеному, задубілому від морського вітру обличчі вони були ясно-голубі, по-дитячому чисті.

Вергун прочитав радіограму і пішов у штурманську рубку. Подивившись на карту, він тицьнув пальцем у район Гончаківки і сказав штурманові:

— Перечекаємо. Визначайся, Кузьмичу.

Олександр Кузьмич Пліцин — молодий моряк, який тільки торік закінчив Мурманське морехідне училище, вже навчився розуміти небагатослівну мову свого капітана.

Штурман визначив своє місце на карті й проклав курс.

«Вайгач» розгорнувся і пішов до затоки Західна Клюєвська.

Трохи згодом до рубки ввійшов помічник. Він довго стояв, м'явся і, нарешті, наважився:

— Михайле Григоровичу, ідеш у Гончаківку?

— Знаєш, то чого ж питаєш? — пробурчав Вергун, його все більше починало непокоїти море. Він виходив на місток, пильно вдивлявся у потемніле небо.

— Може, зійдемо на берег?.. — почав Щелкунов.

— А навіщо?

Вергун добре знав, що в Гончаківці помічник поповнював свої запаси спирту.

— Хліба свіжого візьмемо, бо в нас уже черствий, команда лається, — схитрував помічник.

— На рейді станемо, — одрізав Вергун.

Щелкунов зітхнув раз-удруге і спустився вниз. Це був високий чоловік з запалими грудьми і маленьким животиком, що випинався вперед. Прохор Степанович носив борідку клинцем і довгі вуса, що звисали донизу. Від нього завжди тхнуло спиртом, що допомагало легко знайти помічника в будь-якій частині судна. Характер у Прохора Степановича препоганий, і якщо Вергун терпів його на сейнері, то тільки тому, що Щелкунов був великим майстром по засолу оселедців і дуже хазяйновитим: шкіперське майно і рибальську снасть беріг як своє око.

Вітер стих. З неспокійним кигиканням, наче передчуваючи шторм, над морем літали чайки.

Острів Клюєв уже маячів на обрії, коли пронеслися перші сильні пориви вітру.

Пересунувши ручку машинного телеграфу на «самий повний», Вергун зими кришку переговорника:

— Тимку, додай.

Механік Тимко в цьому плаванні був за старшого. Старший механік видавав заміж дочку і, одержавши з цієї, нагоди відпустку, поїхав до майбутнього зятя з Кандалакшу.

Насвистуючи, механік пішов до тахометра. Тимко завжди свистів, коли в машинному відділі не було старшого. Старший механік казав, що в них — він був родом з Коли — свистунів заганяють у пляшку.

Тахометр показував тисячу п'ятсот обертів — це була межа для двигуна, який не раз бував у бувальцях.

Перший порив шквалу так шарпнув «Вайгач», який ішов лагом по хвилі, що моторист, намагаючись удержати рівновагу, рвонувся вперед, наче взяв старт на гаревій доріжці, і збив механіка. Тимко впав і вдарився потилицею об кожух мотора.

Коли моторист підвівся, спльовуючи кров й обмацуючи розбиті ясна, то побачив, що механік майже непритомний. Насилу підхопивши його під пахви, моторист відтягнув Тимка на рундук з ганчірками.

У цей час в машинному відділі все, що було погано принайтовано, зірвалося з своїх місць і з гуркотом перекочувалося від борту до борту.

Хлюпнувши води в обличчя Тимкові, моторист вирішив, що подав першу допомогу, і кинувся до дизеля, який почав підозріло чихкати.

«Вайгач» ішов без вантажу. Судно сиділо мілко, його високі борти, підставлені вітрові, були як величезні паруси. Кожний порив шквалу клав сейнер на тридцять градусів.

— Ану пусти! — сказав Вергун і, легенько відштовхнувши кермового, став до штурвала.

Вогник маячного знака Клюєва було видно. Борючись зі шквалом, «Вайгач» ішов на створи затоки, коли Вергун несподівано відчув, що судно не слухається керма.

Крізь рев і свист вітру він не одразу почув, що двигун не працює.

Ще не знаючи всього того, що сталося в машинному відділі, Вергун зняв кришку переговорника й спокійно запитав:

— Тимку, що там у тебе?

Не почувши звичайної відповіді, Вергун передав штурвал кермовому, а сам поліз у машинний відділ. Тут горіла тьмяна лампочка аварійного освітлення. Спочатку Вергун нікого не побачив. Потім, насилу добравшись по слизьких плитах до рундука з ганчір'ям, помітив механіка, що лежав нерухомо. На Тимкових губах виступила піна, він був непритомний. Ще з більшими труднощами розшукав Вергун моториста. Той порався біля двигуна, намагаючись його запустити.

— Що з ним? — запитав Вергун про механіка.

Але в цей час його жбурнуло вбік. Утриматися на ногах, узутих в калоші, було неможливо. Вергун ударився об стрингер [12]. Він зрозумів: щось подібне сталося і з Тимком.

Генератор на судні був навісний. Під час зупинки двигуна освітлення й живлення рації перемикали на аварійне, від акумулятора. З тривогою глянувши на аварійну лампочку, що ледь-ледь горіла, Вергун швидко оцінив обстановку.

— Двигун! — гукнув він мотористові, швидко піднявся в штурманську, послав Пліцина в машинний з аптечкою і наказав радистові: — Передавай: «Вийшов із ладу двигун. Прошу допомоги. Координати…».

— Аварійне живлення кінчається, рація не працює, — сказав радист.