Чорна Брама - Михайлов Віктор Семенович (библиотека книг .TXT) 📗

П'яту годину дрейфував «Вайгач» на південний схід. Шторм шаленів. Усі спроби завести двигун були даремні. Біля непотрібної тепер рації сидів радист і у відчаї гриз нігті. Штурман при світлі свічки визначав напрям і швидкість дрейфу. Вергун сам стояв біля штурвала. Через рівні проміжки часу помічник стріляв із сигнального пістолета. Червона ракета злітала і відразу ж гасла на шквальному вітрі.

У ходову рубку піднявся штурман Пліцин. Він був блідий, голос його тремтів:

— Михайле Григоровичу, — сказав він капітанові, — дрейфуємо на каміння Святого Рога. Три милі за годину… До Рога лишилося сім миль…

Піднявшись по трапу, в люці ходової рубки з'явився помічник і, розмахуючи сигнальним пістолетом, гукнув:

— Михайле Григоровичу, п'ятдесят ракет відпуляв, а вони ж по карбованцю сімдесят штука!

— От скат! — вилаявся Вергун. — Іди стріляй!

Щелкунов зітхнув і вже іншим тоном буркнув, спускаючись у люк:

— Увесь навігаційний запас випуляємо, двадцять штук залишилося!

Вергун бачив, як злітали і гасли ракети на вітрі, як, осяяна спалахами пострілів, метушилась на носі смішна постать Щелкунова.

Минуло ще кілька хвилин, і помічник, знову висунувшись з люка, жалісливо сказав:

— Нема більше жодної ракети, всі вистріляв…

— Бочку на ют! — наказав Вергун.

Тримаючись за штормовий трос, помічник пробрався на ют. Матроси викотили бочку з смолою, міцно принайтували її до лівого борту, збили верхнє дно і запалили.

Полум'я в чорних клубах їдкого диму рвало вітром, притискувало до хвилі. У відблисках вогню, що похитувалися од вітру, на обличчях людей можна було ясно прочитати тривогу. Трагічне становище сейнера ні для кого не було таємницею. Досвідчені рибалки, вони добре знали погану славу Святого Рога. Спроба висадитися, якщо станеться аварія, з шлюпки на каміння, що кипіло в бурунах, буде марною. Недаремно помори склали приказку про ці місця: «Попливеш до Святого Рога — попадеш до чорта додому!»

На «Вайгачі» помітили сторожовий корабель тільки тоді, коли «Завірюха» обходила сейнер, щоб підійти до нього з навітряного боку.

Осліплений променем прожектора, сигнальник сейнера просемафорив на «Завірюху»:

«Заглух двигун. Механік поранений. Прошу допомоги».

Одержавши семафор, Поливанов задумався. І було над чим: припливно-відпливна течія, поривчастий штормовий вітер і мінлива велика хвиля не давали можливості підійти до сейнера ближче ніж на кабельтов і, метнувши кидальний кінець, узяти його на буксир. Разом з тим не можна було баритися ні хвилини: до гострого каміння Святого Рога — дві години дрейфу. Спустити шлюпку й послати людей на допомогу? Але, якщо навіть пощастить при такій хвилі спустити шлюпку, її може розбити об борт сейнера.

Шторм ставав дедалі більш шаленим. Вітер досягнув швидкості двадцяти одного метра в секунду. То відпрацьовуючи назад, то на найменшому «вперед» ледве вдавалося тримати корабель на дистанції. Передавши семафор, команда сейнера мужньо чекала відповіді. Всі вони, від капітана до матроса, дуже добре розуміли, що подання допомоги пов'язане з великим, смертельним риском.

Прожектор, який спалахнув на кораблі, писав: «Увага! Увага! Увага! Висилаємо шлюпку. Забезпечте висадку!»

В шторм спустити шлюпку і вдержати її біля трапа, щоб посадити людей, неможливо. Тому старший механік Юколов, два мотористи, фельдшер, боцман і шість матросів зайняли місця в шлюпці, ще підвішеній на талях. «Завірюху» кидало так, що шлюпка то злітала над бортом корабля, то над самісіньким гребенем хвилі. Щоб шлюпку не розбило об корабель, треба було, якнайточніше розрахувавши час, в одну мить опустити її на хвилю, віддати талі і відштовхнутися од борту.

Спуском шлюпки на воду командував сам капітан третього рангу.

Як тільки корабель накреняло, людей, що сиділи в шлюпці, з ніг до голови обдавало крижаною водою. Діждавшись, коли після великої хвилі період хитавиці на кілька секунд зменшився, командир сказав:

— Трави!

Шлюпка осідлала гребінь хвилі під шквальним вітром і опинилася за десять метрів від борту корабля.

Напружуючи всі сили, матроси держали шлюпку на курсі.

Гребцем на третій банці був комендор Нагорний. Упершись ногами в рибину, він щосили загрібав веслом, аж боліло в суглобах. Провалюючись у міжвалля, моряки поринали в пітьму — хвиля закривала від них корабель, і тільки промінь прожектора, пробиваючись крізь пінявий гребінь, підсвічував бризки, наче розсипи самоцвітів.

Високий чорний корпус сейнера виріс перед ними несподівано.

— Та-ба-ань!!! — крикнув Ясачний.

Упершись у вальки, відштовхуючи їх од себе, моряки з нелюдською силою тримали шлюпку на хвилі.

Кинутий з сейнера штормтрап спіймав Юколов, учепився за сходинку і в ту ж мить повиснув над морем. Сейнер накренило на протилежний бік, і штормтрап з людиною, що висіла на ньому, вдарило об борт. Сходинкою трапа Юколову розбило брову. Щоразу користуючись моментом, коли сейнер накришиш в його бік, інженер піднімався на кілька сходинок трапа і, підставивши ногу, чекав нового удару об борт. За три прийоми йому пощастило дістатися до палуби, його підхопили під руки і підняли наверх.

Обидва мотористи і фельдшер піднялися на сейнер з такими ж труднощами.

Штурман «Вайгача» записав у судновий журнал:

Поки механік і мотористи перебуватимуть на судні, треба гребти на шлюпці з усіх сил. Страждаючи від тупого, ниючого болю у всьому тілі, Нагорний не відчував ніяких симптомів морської хвороби. Хотілося тільки хоч на кілька хвилин покласти весла і опустити руки. Йому здавалося, що іще тільки одне зусилля, ще тільки хоч раз він занесе весло, і вже не вистачить сили витягнути на себе вальок, але… Нахиляючись уперед, він знову і знову заносить весло і щоразу з новою силою витягує вальок.

У той час, коли фельдшер Варенов зайнявся Тимком, механік і мотористи спустилися в машинний відділ.

При світлі яскравих акумуляторних ліхтарів, які вони взяли з корабля, Юколов оглядав дизель, уважно вислуховував кожен вузол, кожен агрегат. Колись механік плавав на «касатці», де був такий самий дизель марки ЗД-6, і це полегшувало йому роботу.

Поставивши моториста на ручну помпу, інженер пробував нагнітати плунжерну пару паливного насоса, але звичний слух, хоч як напружувався, не вловив характерного металевого цокання в циліндрі. В насоси не надходило дизельне пальне. Юколов розібрав і ретельно оглянув підкачувальний насос, фільтр грубої очистки, а також насос високого тиску. Вся система була справна.

Стрілки його ручного годинника показували двадцять одну годину п'ятдесят вісім хвилин. Юколов відчував, як у нього наморочиться в голові і слабнуть ноги. З розсіченої брови ще текла кров, великий синяк закривав око.

Матроси сейнера скупчились біля трапа. З надією і хвилюванням вони мовчки стежили за кожним рухом механіка.

Ледве тримаючись за поручні дизеля, Юколов думав: «Чому ж форсунки циліндрів не мають потрібного тиску?»

Він ще раз оглянув систему і знову не виявив пошкодження.

А шторм лютував. Другу годину матроси на шлюпці боролися з хвилею. Сила людей витрачалася на те, щоб удержати шлюпку на місці. Варто було хоч на хвилину опустити весла, як борт повертало до вітру і шлюпку заливало хвилею й несло просто на сейнер.

Люди знемагали. Боцман це бачив і нічим не міг допомогти. Напружуючи останні сили і намагаючись не зірватися з ритму, не «виловити краба» або ще гірше — «щуку», Нагорний у ці хвилини думав: «Якби Світланка могла побачити мене зараз, у цій шлюпці, вона сказала б…» Але він ніяк не міг уявити, що сказала б Світлана. От мати, напевне, спитала б: «Андрушенько, чи не забув ти надіти теплу фуфайку?» — подумав він, усміхнувся й зустрівся поглядом з Ясачним.