Чорна Брама - Михайлов Віктор Семенович (библиотека книг .TXT) 📗

Віктор МИХАЙЛОВ

ЧОРНА БРАМА

Повість

У МОРІ ХОЛОДНОМУ

Прикордонний сторожовий корабель «Завірюха» був у дозорі.

На обрії вранішнє сонце позолотило вузьке, ледь помітне пасмо хмар, а над кораблем ще висіла пітьма полярної ночі. Без ходових вогнів «Завірюха» йшла курсом сто двадцять.

Командир корабля Іван Арсенійович Поливанов спустився з ходового містка.

Посмоктуючи люльку, що давно погасла, Поливанов зайшов до штурмана і окинув поглядом його бібліотечку. Серед кількох десятків книжок з основ кораблеводіння був старенький томик Тургенєва. Як попав цей томик на корабель, ніхто не знав. Але, як казав замполіт капітан-лейтенант Футоров, «Записки мисливця» сприяли оволодінню штурманською наукою.

Іван Арсенійович узяв з полиці томик і розкрив там, де була закладка.

За Полярним колом ще крутила віхола, і хвилі, скажено набігаючи на півбак [1], замерзали сталактитами на льоду. Подих моря, холодний, просолений і вогкий, пробирався крізь тонкі перегородки. А з сторінок тургенєвської повісті пахло полином, перестиглим житом і гречкою…

Поливанов поклав книжку і ввімкнув радіо.

«…Вранці у Мурманську було тридцять, — почув він, — в Апатитах сорок, у Ковдорі сорок три градуси морозу. Таке різке похолодання на всьому Кольському півострові пояснюється вторгненням арктичного повітря з району Курського моря…»

«Треба чекати туману», — подумав Іван Арсенійович.

— Товаришу капітан третього рангу, по курсу праворуч десять — судно, — доповів вахтовий офіцер.

Поливанов припав лобом до гумового тубуса радіолокатора і побачив за розгорткою, що бігла в далечінь, обриси півострова і світну точку цілі. До невідомого судна було сімдесят два кабельтових [2].

«Завірюха» пішла на зближення.

Вітер ущух, і це всіх стривожило: різка зміна температури моря й повітря могла призвести до парування.

— Товаришу командир, відстань збільшується! — повідомив штурман.

— Повний уперед! — наказав Поливанов.

Над морем піднялося клоччя жовтуватого туману; воно швидко збивалося в густі низькі хмари. Ще кілька хвилин — і перед кораблем утворилася біла непроникна стіна.

Обігнувши північно-східну частину півострова, невідоме судно змінило курс і ввійшло в наші прикордонні води.

«Що це за судно? — подумав Поливанов. — Сейнер [3], що йде в Мурманськ, чи „іноземець“, який обрав найкоротший курс?»

Треба було розпізнати судно. Але на екрані радіолокатора виникли перешкоди, і маленька світна точка загубилася у шаленому танці спіральних, прямих і ламаних ліній.

Ні радіометристу, ні тим паче штурманові ще не доводилося мати справу з такими перешкодами.

Коли туман і з командирського містка не видно гюйсштока, коли через активні радіоперешкоди неможливо вести спостереження за допомогою локатора, — єдина надія на тих, хто дивиться вперед, на їхню уважність і пильність.

Поливанов закурив люльку і повернувся на ходовий місток. Глибоко засунувши замерзлі руки в кишені реглана і за звичкою похитуючись з носків на п'яти, він пильно вдивлявся в густий туман.

На місток піднявся штурман.

— Товаришу капітан третього рангу, видимість нуль. Оберти зменшити?

— Курс сто шістдесят! — наказав Поливанов і рішуче перевів ручку машинного телеграфу на «самий повний».

— Передайте помічникові, щоб сповістив у штаб: ідемо на зближення з невідомим судном. Наш курс. Координати і видимість.

Повторивши наказ, штурман спустився з містка.

— Що видно на екрані? — знявши ковпак з переговорної труби, спитав командир.

— На радіолокаторі активні перешкоди. Ціль загублено, — доповів радіометрист.

Минуло ще кілька хвилин.

На місток зійшов і став поряд з командиром його помічник капітан-лейтенант Дев'ятов, високий на зріст, сутулий чоловік у короткій фуфайці з капюшоном. Вони мовчки стояли поруч і вдивлялися в туманну далечінь, в якій нічого не було видно.

Дев'ятов бачив у профіль обличчя командира: повсякденна люлька в куточку рота, рівний ніс з широкими, рухливими ніздрями і пильний погляд світло-карих очей з-під навислих волохатих брів. Це було обличчя сильної, вольової людини, скупої на слова і рішучої в діях.

Сім років тому, закінчивши Вище військово-морське училище в Ленінграді, Дев'ятов одержав призначення на «Завірюху». Цей корабель став першою суворою школою Дев'ятова, а Поливанов — терплячим і вимогливим його командиром. Усе, що тепер капітан-лейтенант знав, було наслідком великої і вдумливої роботи цієї, здавалося б, черствої і небалакучої людини.

Корабель без попереджувальних сигналів ішов повним ходом у тумані. Невідоме судно не відповідало на запитання.

Вийнявши з рота люльку, Поливанов повернувся до помічника і мовчки показав на північ. Дев'ятов прислухався і вловив слабенький подих вітру. Коли північний вітер подужчає, туман зникне так само швидко, як і з'явився.

У сонячну погоду з моря видно півострів, його, береги здаються безлюдними. Але насправді це не так. У заметеній снігом сторожці розміщено пункт спостереження. Приклавши до очей морський бінокль, стоїть на посту прикордонник і пильно вдивляється у далечінь.

Ось повіяв вітер і легесенько, наче завісу, підняв над морем туман, потім подув сильніше, ще сильніше, і на крутих перекатах зибу зазолотилися бліки світанку. Несподівано, глянувши на південний схід від сторожки, прикордонник побачив на дуже далекій відстані судно.

Через кілька хвилин вахтовий офіцер «Завірюхи» вручив командирові корабля радіограму:

«Невідоме судно без флага пройшло курсом сто шістдесят за три милі на південний схід від ПС-5».

Поливанов спустився у штурманську рубку і, визначивши на карті, де перебуває невідоме судно, назвав новий курс.

«Завірюха» поспішала до затоки Трегуба. Вітер дужчав і з силою зривав баранці з коротких хвиль.

Пологі сопки півострова було видно праворуч за двадцять сім кабельтових. «Завірюха» йшла мористіше від невідомого судна.

Зник за кормою маяк.

Минуло кілька хвилин, і вахтовий сигнальник доповів:

— Ціль праворуч тридцять! Дистанція сорок кабельтових!

На ходовий місток піднявся замполіт капітан-лейтенант Футоров.

Розглядаючи судно у бінокль, Дев'ятов доповідав:

— Судно без флага. Суховантажне. Дві щогли. Чотири лебідки. Іде з малим вантажем.

— Маркіровка? — запитав командир.

— Труба жовта, смуги: чорна, зелена й червона…

— Маркіровка суден пароплавної компанії Канберра-Ландорф-Гамбург, — доповів штурман.

— Дати сигнал за міжнародним зведенням: «Підніміть свій національний флаг!» — наказав Поливанов.

— Не відповідає, — хвилюючись доповів штурман.

— Напишіть йому! — знову наказав Поливанов.

Спалахнув прожектор, і вузький сліпучий промінь, що був спрямований на невідоме судно, написав:

Настала томлива мовчанка.

Але ось на гафелі кормової щогли «комерсанта» повільно, ніби неохоче піднявся чорно червоно-жовтий флаг…

Кораблі зблизилися настільки, що в бінокль можна було прочитати на кормі: «Ганс Вессель. Гамбург».

— Товаришу капітан третього рангу, дистанція двадцять три кабельтових, — доповів штурман.

— Повідомити у штаб загону: «У наших територіальних водах зупиняю для огляду торговельне судію „Ганс Вессель“ водомісткістю шість тисяч тонн, приписане до Гамбурзького порту», — наказав Поливанов.