У пастці - Френсис Дик (книга бесплатный формат TXT) 📗
Під час висадки я плентався далеко позаду Джіка й Сери. У цьому поважному місті фінансистів мої шати привертали набагато більше вражених поглядів, але мені було байдужки. Зніяковіння найкраще гамується втомою і тривогою.
Джік і Сера, несучи тільки ручний багаж, пройшли без зайвого галасу повз видачу багажу і попрямували до черги на таксі. Увесь аеропорт був заклопотаний, зустрічаючи пасажирів, які прибували напередодні Кубка, і — наскільки я бачив — лише одна особа була заклопотана тільки моїми друзями.
Я всміхнувся. Молодий і в'юнкий, як вугор, він прошмигнув крізь натовп і відштовхнув з дороги жінку з немовлям, щоб спіймати таксі. Я так і сподівався, що доручать цю роботу саме йому, бо він знав Джіка в обличчя. Це він линув йому в очі скипидаром у Художньому центрі.
Непогано, — подумав я. — Цей хлопець не дуже кмітливий, і Джікові неважко буде позбутися його.
Я трохи поблукав з безневинним виглядом і, не помітивши ніде ніякісінької небезпеки, помалу пішов на автостоянку.
Після Аліс Спрінгз вечір здавався прохолодним. Я відімкнув дверцята машини, заліз на заднє сидіння, зняв капелюха, з яким мені так поталанило, умостився й почав, чекати на повернення Джіка.
Їх не було години зо дві, — я вже закляк, усе здавалось незручним, і я почав лаятись.
— Даруй, — засапано сказала Сера, відчиняючи дверцята і падаючи на переднє сидіння.
— Довелось добряче попрацювати, щоб спекатись цій нишпорки, — сказав Джік, сідаючи до мене на заднє сидіння. — Як ти тут?
— Холодний, голодний і злий.
— Тоді все гаразд, — бадьоро сказав Джік. — Він причепився, як п'явка. Це той хлопець з Художнього центру.
— Так, я бачив його.
— Ми вскочили до «Вікторія Роял», наміряючись одразу вийти бічними дверима й піймати таксі, аж тут він увіходить за нами крізь парадні двері. Отже, ми подалися до бару випити, а він тинявся у холі, розглядаючи книжковий кіоск.
— Ми думали — краще по змозі не давати йому взнаки, що ми його помітили, — сказала Сера. — Тому ми змінили наші наміри, вийшли на вулицю, піймали інше таксі й поїхали до «Ноті Найнті» — це єдиний у Мельбурні комплекс, де можна поїсти, потанцювати й подивитися виставу кабаре.
— Місць не було, — сказав Джік. — Щоб зайняти столик, мені довелось приплатити десять доларів. Звичайно, ми ліпшого й не бажали. Темні закутки та психоделічне різнобарвне освітлення. Ми замовили й відразу заплатили за кілька напоїв, перечитали меню, а тоді підвелись і пішли танцювати.
— Востаннє ми його бачили, коли він ще стояв у черзі біля вхідних дверей. Ми пробралися через пожежний вихід повз якісь гардеробні. Забрали дорогою наші сумки, які покинули там, коли прийшли до ресторану.
— Думаю, він не здогадається, що ми навмисне втекли від нього, — сказав Джік. — Там сьогодні казна-що коїться.
— Чудово.
З ефективною допомогою Джіка я переодягнувся з туриста у стилі Аліс — на завсідника тоталізатора на перегонах у стилі Мельбурнзького Кубка. Він відвіз нас до «Гілтона», запаркував машину на австоянці, і ми ввійшли до вестибюля так, ніби ніколи й не виїздили.
На нас ніхто не звертав уваги. Тут напередодні перегонів панувало збудження. Люди у вечірньому одязі припливали сюди з танцзали і зупинялися невеличкими групками, щоб погомоніти, перш ніж розійтися по домівках. Люди, що поверталися з інших ресторанів, заходили сюди випити по останній. Всі вони обговорювали шанси завтрашніх заїздів.
Джік узяв наші ключі біля столу видачі.
— Ніяких вістей, — сказав він. — Вони про нас тут, здається, не згадували.
— Слушно.
— Тодде, — звернулась Сера. — Ми з Джіком замовимо їжу в номер; ти приєднаєшся до нас?
Я кивнув головою. Ми піднялися ліфтом і пішли до їхнього номера; всі натомилися і тому повечеряли мовчки.
— На добраніч, — нарешті сказав я, підводячись, щоб іти. — Дякую за все.
— Подякуєш нам завтра, — сказала Сера.
Ніч проминула. Дяка богові, проминула.
Уранці мені вдалося однією рукою поголитися і де-не-де помитися; Джік, не зважаючи на мої відмовки, піднявся в номер і допоміг мені зав'язати краватку. Я відчинив йому двері в самих трусах та халаті і вислухав усі його коментарі, коли роздягнувся.
— Боже милостивий, чи на тобі є хоч одне живе місце — без синців і незалатане?
— Було б мені приземлитися для цього на обличчя. Він аж вирячився на цю думку;
— Боже.
— Допоможи мені поправити пов'язки, — попрохав я.
— Я не можу до цього доторкнутися.
— Облиш, Джіку. Розкрути фіксувальні бандажі. У мене попід ними все свербить, і я вже забув, яка на вигляд моя ліва рука.
Лаючись, він розбинтував досконалий витвір аліського шпиталю. Зовнішня пов'язка, як виявилося, складалася з великих міцних шматків полотна, скріплених затискачами, — вони підтримували мій лівий лікоть і фіксували руку, прикріплюючи її до грудей. Під цим верхнім шаром була ціла система крепових бинтів, котрими рука була, прив'язана у цій поставі. Ще якийсь пояс з лейкопластиру, — очевидно, у зв'язку з поламаними ребрами. А попід лопаткою — широка горбкувата пов'язка, котра, — сказав Джік, — прикривала якесь гидотне церування,
— Ти ледь не відірвав цілий шмат шкіри. Там шви у чотирьох місцях.
— Зав'яжи знову.
— Вже, не турбуйся, друже.
На мені було ще три подібні пов'язки: дві — на лівому стегні, а одна — трохи нижче коліна; всі вони фіксувалися лейкопластиром або смужками полотна з затискачами. Ми їх не чіпали.
— Те, чого не бачить око, не лякає пацієнта, — сказав Джік. — Що ще зробити?
— Відв'яжи руку.
— Ти не витримаєш.
— Спробуй.
Він засміявся, розв'язав ще кілька вузликів і зняв затискачі. Я помалу розпростав руку. Нічого особливого не сталося: спочатку біль зметнувся кудись високо, а потім хворобливе відчуття припинилося і біль спустився на землю.
— Не дуже добре, — висловив своє спостереження Джік.
— Це все-таки мої м'язи. Вони протестують проти перебування весь час в одній поставі.
— Ну, тепер що?
З різних шматин і клаптів ми сконструювали нову й простішу пращеподібну пов'язку, яка добре підтримувала лікоть, але вже не була така схожа на гамівну сорочку. При потребі я міг користуватися долонею і навіть цілою рукою. Після нашої роботи залишилась купка бинтів та затискачів…
— Добра робота, — сказав я.
Ми всі зустрілися внизу в холі о пів на одинадцяту.
Довкола гомінка атмосфера очікування переймала говірку юрбу, потенційних переможців, котрі проводили ранок за віншувальними тостами. Я побачив, що адміністрація готелю влаштувала справжній водограй з шампанського біля входу до коктейль-бару в кінці коридора.
— Дармова випивка, — сказав Джік з пошаною, взявши склянку й підставивши її під щедру піняву рідину, що лилася згори золотавими цівками. — І непогана до того ж, — додав він, куштуючи. Він підніс склянку: — За мистецтво. Упокой, боже, душу його.
— Життя коротке. Мистецтво вічне, — сказав я.
— Мені це не подобається, — сказала Сера, занепокоєно дивлячись на мене.
— Це був улюблений вислів Альфреда Маннінгза. І не турбуйся, люба, він прожив вісімдесят з гаком.
— Сподіваймося, що й ти проживеш стільки.
Я випив за це. На ній була кремова сукня з золотими ґудзиками; зграбна, зроблена на замовлення, строгий крій. Вигляд військового, який збирається на передову.
— Не забудьте, — попередив я. — Якщо вам здасться, Що ви побачили Уексфорда або Гріна, то зробіть так, щоб і вони вас побачили.
— Дай-но я ще раз погляну на їхні обличчя, — сказала вона.
Я вийняв з кишені нотатник для замальовок і знов передав їй, хоча вона вивчала його уздовж і впоперек протягом усієї вчорашньої вечері.
— Якщо вони й справді мають такий вигляд, то, може, я їх впізнаю, — сказала Сера, зітхаючи. — Можна, я захоплю це з собою? — Вона поклала нотатник у торбинку.
