Комісар Мегре і Кіціус - Лапікура Валерій (книги полные версии бесплатно без регистрации TXT) 📗
Затишна літня кав'яренька — одна з небагатьох у центрі міста — стояла, як це не дивно, навпроти ЦК ЛКСМУ на місці знесеного ще до війни Михайлівського собору. За одним із двох столиків розважався доктор Корольов у компанії дуже красивої дівчини. Не інакше — операційна медсестра. Я знав, що цей Казанова зі «швидкої» шаленіє саме від операційних медсестер. Було в них щось таке — дивовижне і звабливе — саме для Корольова.
Колега дістав з портфеля коньяк, а я замовив хороший портвейн. Змішали обидва напої у пропорції п'ятдесят на п'ятдесят і, вимовивши: «падати з коня — так з хорошого», почали поліпшувати самопочуття.
Доктор Корольов люб'язно кивнув і пояснив своїй супутниці:
— Це вони про тебе, зіронько моя.
Медсестра образливо закопилила яскраві губи і поцікавилася:
— Сашуню, а лягавим хвоста підрізають?
— Ні, кохана, виключно стерилізують, і то без наркозу. Аби зліші були.
Ми посилено вдавали, що смакуємо букет коктейлю «Дядя Жора», бо навчив киян цьому диву знаменитий актор Георгій Мілляр. Кілька років тому його запросили на студію Довженка зіграти чергову бабу Ягу, — от звідки ця суміш пішла в життя.
Попри репліки Корольова, а може і завдяки ним, самопочуття стрімко реанімувалося. Аж тут з алейки вилетіла карета «швидкої допомоги» і різко загальмувала. З неї вискочив молодий худорлявий лікар в окулярах із тонюсінькою оправою, дуже схожий на актора Василя Ліванова. Це був ще один шибайголова з господарства мами Наталки — Сергій Вольський.
— Сашко, — загорлав він, — у Новобіличах електричка з рейок злетіла. Мама всіх туди кидає. Ти у формі?
— Зараз буду! Зроби швиденько десять крапель нашатирю на склянку води, а для дами — п'ять, бо у неї сьогодні вихідний.
— Сашуню, я тобі дам вихідний! їду з вами, бо ти знову кудись вляпаєшся.
— Умовила, кохана. Гей, люди, отим от клаповухим — дві пляшки коньяку від нашого столу. Хай замість нас розслабляються.
Машина з червоним хрестом зникла, як і з'явилася, — з виттям сирени і на максимальній швидкості. Колега замріяно подивився їй услід.
— Сирота, а може — ну їх? Моїх злодіїв, твоїх трахальників, — наймемося санітарами на «швидку», люди хоч спасибі скажуть. І кепкувати ніхто не буде.
— Стосовно кепкувати, ти маєш рацію. От я про «швидку допомогу» жодного анекдоту не чув, а про міліцію — скільки завгодно. Але нічого у нас не вийде. Вища освіта заважає на санітара піти.
Ми знову засумували, тому мусили випити пляшку з офірованих, і нас потягло поговорити про роботу. Потягло не мене, а колегу, я лише розвинув тему:
— От чого б, Сирота, нашим вождям та не вигадати собі власну міліцію?
— А що, хіба нема? Ательє у них є, перукарні є, магазини-розподількики, санаторії, лікарні, автобази, бодай би вони горіли ясним вогнем, усі ці автобази.
— А міліції нема, Олексо, тільки охорона своя. Уявляєш, як би добре було? Вона для них злодіїв ловить, а нам, грішним, залишиться захищати тьотю Мотю, дядю Васю-алкоголіка і весь трудящий клас.
— Не буде у них відомчої міліції, вони вже на медицині своїй обпеклись.
— Як? Он Феофанія: там і ліки, і телевізор у кожній палаті, і палата не на десять чоловік, а ти кажеш — обпеклись.
— А ти почитай уважно медичні висновки щодо причин смерті чергового члена політбюро, так у тебе волосся дибки стане: «Матінко, до чого ж людину довели! У нього ж хвороб — .на півколгоспу вистачить».
— Ніколи не думав.
— А ти думай частіше. Від цього, кажуть, кров швидше бігає. Корисно для здоров'я.
— А чого ж кажуть: Феофанія, Феофанія?
— Дурні кажуть. От послухай: отого лікаря, який по Корольова приїжджав, помітив? Сергій Вольський його звуть. От він колись чергував у Жовтневому палаці на партійному з'їзді. Двадцять разів попередили: як щось трапиться, бригаду викликати тільки з ЦЛК. Як наврочили — у депутата в залі інфаркт. Вольський до дверей, а йому чекісти на порозі: «Стоп! У вас допуск тільки у фойє. Кажете, людині погано? Зачекайте, зараз вам її виведуть». Не вивели, а винесли, бо делегат уже непритомний. Дзвонять до «спецшвидкої» — в рейку, десь бігає! Чекають, чекають, чекають… Все ще нема. Вольський дзвонить на Леніна, викликає свою інфарктну бригаду. Та рівно за дві хвилини вже біля входу. Її, як ти здогадався, теж затримують — немає допуску. Вольський гавкнув на конторських так, що вони того партійця бігом на руках понесли. Завантажили, крапельницю поставили, уколи зробили і все решту — та й у Феофанію. Що характерно — привезли живого. Біля воріт перепиняє охорона: вам сюди не положено. Зараз під'їде наша машина. Розумієш, колего, під'їде! До входу всього нічого, але цим роз'їденим блатним ліньки ноги бити. Ну, доки водія знайшли, доки всіх зібрали, доки під'їхали, перевантажили, довезли… а, ледь не забув — крапельницю висмикнули! Теж не положено, бо у них все своє має бути. Депутат, правда, помер, зате ніхто не відповідав за порушення правил.
Мій колега ладен був розрюмсатися. І це мене насторожило. Але він, майже не розхлюпавши, наповнив наші гранчаки і урочисто виголосив:
— Сирота, пропоную випити за упокій їхніх душ… щоби вони частіше до Феофанії не доїжджали.
Я зрозумів, що замполіту він завтра не настукає.
Далі ми перейшли на узагальнені філософські роздуми і поступово дозріли до гострої потреби заспівати дуетом популярну у нашому дитинстві пісню з якогось уже призабутого кінофільму: «Как-то в утро вешнее, рано-спозаранку старшина милиции задержал гражданку…». А що приспіву у пісні в оригіналі не було, то ми після кожного куплету вставляли рефрен з маршу міліції: «Оттого я горжусь, дорогая, милицейскою службой своей». Виходило надзвичайно зворушливо і водночас патріотично. Ми й незчулися, як позаду нас знову зарипіли гальма, і помітили Вольського з Корольовим, лише коли ті сіли за наш столик. Ні слова не кажучи, лікарі розлили по своїх гранчаках замовлений ними ж коньяк, вихилили великими ковтками, як те холодне пиво у спекотний день, і лише тоді подали голос:
— Сашко, давай цих хлопців додому відвеземо?
— Давай, а то ще міліція забере.
На ранок перед слідчим експериментом я зжував півпачки сухого чаю, аби перебити запах від учорашнього, але натренований нюх Старого обдурити не зміг.
— Сирота, я тебе офіційно попереджаю. Ні, не за те, що випив. Пий собі на здоров'я, що хочеш: каву, горілку, коньяк! Тільки щоб ти мені більше не читав на роботі детективів, а ще краще — щоби ти їх взагалі не читав, бо втрачаєш нюх. Як той мисливський пес, що обжерся ковбаси з часником. Чого ти тягнеш зі слідством? Експерименти оці дурні понавидумував… Не вистачає доказової бази? Закривай і к бісовій матері за її відсутністю. За такого ударника злодійської праці, як Кіціус, ніхто тебе лаяти не буде. А як маєш щось на прикметі, то не вдавай з себе гімназисточку, котрій і хочеться, і колеться.
— А що нагорі скажуть? Там же контроль…
— Відіб'ємося, не вперше. Що з тобою?
Довелося знову позичати у Сірка очі, що після вчорашнього, у принципі, було нескладно, і верзти відверту дурню, мовляв, боюсь образити безпідставною підозрою порядну людину, але після експерименту ситуація має кристалізуватися.
— Коли ти кажеш, що боїшся когось образити безпідставною підозрою, то це означає, що цій людині давно час сушити сухарі. Пограєшся у свої машинки — і прожогом до мене.
Те, що Старий назвав грою в машинки, в офіційному звіті носило дещо іншу назву: «Експеримент із проведенням акустичної слідчої експертизи». Це придумав сам Генерал і дуже цим пишався.
Ми й справді зібрали всі марки легкового автотранспорту та мікроавтобусів, які на той час були зареєстровані у Києві. Машини, згідно зі встановленою нами черговістю, під'їжджали до будинку, зупинялися, потім водій вимикав двигун, виходив, відчиняв і зачиняв багажник, знову сідав за кермо, заводив двигун і їхав у бік Хрещатика. Старий музикант, як і було обумовлено, лежав на своєму ліжку, і для повної чистоти експертизи ми навіть щільно завісили вікно. Я з понятими сидів за столиком і вів протокол. Задля такої святої справи даішники поділилися з кримінальним розшуком своїми службовими раціями.
