Комісар Мегре і Кіціус - Лапікура Валерій (книги полные версии бесплатно без регистрации TXT) 📗
Дідусь не схибив жодного разу. Він розрізнив не тільки, скажімо, стару і нову модифікацію «Запорожця», різні моделі «Жигулів» та «Волг», навіть такий екзотичний для Києва транспорт, як польський мікроавтобусик «Міс», пенсіонер вгадав.
— Не пам'ятаю точно назви, але це така смішна машинка, яка продукти розвозить.
Більше того, не попередивши музиканта, ми погнали деякі машини на друге коло, але й тут він жодного разу не помилився. І все було б чудово, якби не те, що наш слідчий експеримент накрився. Про кожну з машин наш свідок казав: «Ні, це не вона». Я настільки занепав духом, що навіть Генерал це помітив.
— Товаришу капітан, пригадайте, а ми всі марки машин охопили? Може, в поспіху якусь проминули?
— Всі, товаришу генерал. Крім відомих вам ЗІЛа з «Чайкою» і «Татри» з чехословацького генконсульства.
— До речі, про чехів. А «шкоду»-пікап ти не проминув?
— Я на неї першу подумав. Не проминув. Двічі проганяли.
Генералу нізащо не хотілося визнавати нашу поразку.
— Ну, у мене голова всіма справами забита, а ти ж молодший — і за віком, і за званням. Про трофейні іномарки забув.
— Та скільки їх там, трофейних, через тридцять років після війни?
— Не кажи, бігають. Сам бачив. Сьогодні вже ніколи, мене на Богомольця чекають, а ти їх усі збери. Бо акустична експертиза, скажу тобі, велику перспективу матиме.
Я хотів пояснити Генералу, що в якому-небудь «опель-кадеті» чи довоєнному німецькому «мерседесі» труп перевозити наважаться виключно стовідсоткові олігофрени. По-перше, у будь-який момент двигун може заглухнути, а по-друге, такий раритет і сліпий запам'ятає. Але промовчав. Я вже, здається, збагнув, що начальству не варто псувати настрій.
Довелося розблокувати вулицю і відпустити всіх водіїв із машинами. Наші пішли до Управи, а я з понятими залишився на кілька хвилин дооформити протокол. Ветеран музичного мистецтва теж розписався, а коли ми залишилися самі, нерішуче поцікавився:
— Скажіть, будь ласка, а це правда, що нашого двірника вкрали бандити, переодягнені лікарями «швидкої допомоги»?
— Правда, але не бандити, а янголи. І не вкрали, а забрали на небо, у апостола Петра перед ворітьми підмітати. До речі, я цих, з крильцями, особисто знаю. Вони мене вчора увечері додому підкинули.
Пенсіонер довго дивився на мене, а потім співчутливо зітхнув:
— Складна у вас робота, молодий чоловіче.
І напросився провести до Управи. Ми перетнули скверик і затрималися на перехресті перед світлофором. Я умовляв пенсіонера повернутися, він наполягав, що йому корисно дихати свіжим повітрям, я заперечував, що це не свіже повітря, а свіжі бензинові випари, зелене світло змінилося на червоне для нас, і тут чорна «Волга», до якої можна було доторкнутися, газонула і стрімко помчала через площу в напрямку Лук'янівки.
Дідусь схопив мене за рукав:
— Це вона! Не така сама, а вона! Не вірите? Я ж вам казав про свій слух. Більше того, коли я перестав грати на скрипці, я став колекціонувати звуки. Тої ночі зупинялася саме ця машина. У неї щось там у двигуні. Водій, напевне, ще не підозрює, а я вже чую: у двигуні сторонній звук. Ви запам'ятали номер? Бо я без окулярів…
Він мене запитує! Номер! Я, щоправда, не закінчував консерваторію і навіть не вмів грати на скрипці. Я і співати починав лише після пляшки коньяку. Але цю машину і я б не сплутав з іншою. Бо таких у Києві були одиниці. Попри стандартний кузов, на цій «Волзі» стояв спеціальний форсований двигун, який дозволяв машині не відставати від сто одинадцятого ЗІЛа навіть на шосе. Оце тобі, Сирота, привіт від Жоржа Сименона з його рисячою шкурою в екзотичному автомобілі. Не смійся над прогресивними зарубіжними письменниками.
Я відпустив свідка, перекурив на сходах Управи і пішов до Старого.
— Приніс, товаришу підполковник!
— Докази чи п'яту точку?
— Спочатку докази, а там буде видно, що доведеться знімати — штани чи голову.
— Не лякай старших. Давай по порядку Тільки протокольно.
— Єсть протокольно! Пенсіонер опізнав машину. Тільки вже після експерименту і без протоколу і понятих. Згідно із законом максимальної підлоти, проїхала повз нас під самим носом.
— То не смертельно, експертизу можна повторити. Генерал навіть буде радий.
— Б'юсь об заклад, що ні. Це «Волга» зі спецсерії. У неї форсований двигун, в якому постукує клапан. А це вже — як відбитки пальців. Наскільки я знаю, пара таких машин є в гаражі Контори на Володимирській, на одній їздить наш Міністр…
— Сирота, відставити! Дожартуєшся, що ніхто тобі навіть передачки в СІЗО не принесе. Доповідай по суті.
— Доповідаю. Решта машин цієї серії пропісані у спецавтобазі на Юрія Коцюбинського.
— І це ще не смертельно. Подумаєш, їхав водій собі раненько хазяїна забирати. Або щось комусь привіз в обумовлене місце, ось звідки стук багажника. Чого ти паніку розвів?
— Бо встановив, куди саме розподілили мішок. На цю саму спецавтобазу. І ще — ви пам'ятаєте звичку Кіціуса обкрадати щонайменше дві квартири поспіль в одному будинку. Звичайно, не за одну ніч. Так от, остання заява щодо таємничого зникнення грошей, обручок і бабусиних кульчиків надійшла за два дні до смерті Кіціуса із такого собі будинку для слуг народу. Вважаю, що Кіціус у ту ніч пішов бра и наступну квартиру і звідти його вже вивезли у мішку.
— А що в тебе є, крім версії? Таке, що помацати можна.
— Черевики. Кіціусове взуття. Він же на справу в самих шкарпетках лазив, а черевики ховав. От я їх і знайшов.
— Де, коли?
— Сьогодні на світанку, під отим будинком.
— Звідки знаєш, що то Кіціусові? А раптом комусь ліньки було до сміттєпроводу йти і він свої старі шкарбани у вікно викинув.
— По-перше, не старі. По-друге, не викинув, а заховав під кущиком, та так добре, що їх за ці півмісяця ніхто не знайшов, навіть двірник. А по-третє, як кажуть наші експерти, все решта — то справа техніки. Залишається єдине: встановити, кого з пожильців цього будинку возить чорна «Волга» з форсованим двигуном.
— Сирота, ти не поспішай стосовно пожильців. А раптом водій убив? І він теж може жити у цьому будинку.
— Може. На першому поверсі з північної сторони. Але не в цьому. Цей занадто розкішний для обслуговуючого персоналу.
— Все?
— Ні, не все. Є ще один доказ, на ньому слідство тримається. Волосина.
— Жартики у тебе…
— Та ні ж, кажу в прямому розумінні цього слова: слідство тримається на волосині, точніше — на двох. Наскільки я розумію, Кіціуса знову понесло до спальні. Там він одержав у голову і впав на килим. Можу сказати навіть точно: на килим біля трюмо. Там-таки його задушили, але не помітили, звичайно, що до сорочки злодія пристали дві жіночі волосини. Достатньо довгі для ґрунтовного аналізу. Жінка чи подруга господаря — то вже подальше слідство покаже — своє волосся фарбувала. І то в такий колір, який роблять лише у парі перукарень, куди шоферських жінок вже точно не пускають.
— А може, це хтось із Кіціусових подруг?
— Товаришу підполковник, якщо така й була, то надто сильно законспірована. І Контора не викопає. Ми ж увесь відповідний жіночий контингент перешерстили — від Мілки Анаконди до петеушних давалочок. Нуль! А якби й була, теж би до цієї перукарні не втрапила. Бо дочка чи там дружина великого начальника може закохатися у злодія тільки в індійському кіно. У мене он приятель з нашого ж курсу бив клинці під дочку заввідділом ЦК. Зараз викладає малювання у Голопупівській початковій школі. Іншої роботи для нього чомусь не знайшлося. Одружився із дояркою, кажуть, п'є.
— Кінчай, Олексо, про любов, давай ближче до справи. Чого тобі не вистачає, аби ти залишився без голови, я без персональної пенсії, а Генерал без просування по службі?
— Була би машина не з цієї автобази, — нема проблем. А так вони є — і то найскладніші. Хоча роботи там на п'ятнадцять хвилин. Встановити, чи справді водій отої машини возив у багажнику горезвісний мішок, а далі перевірити алібі. І у нього, і у хазяїна. Може, підкажете, як?
