Комісар Мегре і Кіціус - Лапікура Валерій (книги полные версии бесплатно без регистрации TXT) 📗
— По-перше, ти мене дідька лисого звільниш, хіба що під звільнення підведеш. А по-друге, там, власне, і розповідати нічого. Спіймав твій комісар облизня замість убивці.
— Я так і думав, товаришу підполковник, що на тій машині теж якесь велике цабе їздило. І куди комісара перевели? В якийсь обласний центр?
— Гірше. В район. Щось на взірець нашої Бородянки.
— Ну, в Бородянку, так в Бородянку, аби люди були хороші. От тільки Кіціуса шкода. Якого біса він у цей будинок поліз? Що, працівників торгівлі йому було замало? Робін Гуд недороблений…
— Запам'ятай, Олексо, такі, як Кіціус, у громадянську війну йшли або до Махна, або до Петлюри. Але точно, що не в чека.
Від автора: Бідний Старий у своєму святому невіданні. Він прожив аж до перебудови і лише тоді прочитав все в тому ж журналі «Огонек», що:
— в ЧК працювало більше кримінальних злочинців, аніж кадрових революціонерів;
— що горезвісний пітерський бандит Льонька Пантелєєв був штатним співробітником ЧК;
— що начальник махновської контррозвідки Льова Задов продовжив свою кар'єру у відомстві Дзержинського і навіть став там великим цабе;
— і нарешті, сам товариш Сталін починав свою політичну кар'єру з вульгарних нальотів на банки.
Хоча — хтозна, можливо, Кіціус і справді не пішов би в ЧК. Порядність не дозволила б.
Олекса Сирота:
Пам'ятаю, Старий дістав біломорину і розминав її так довго, що весь тютюн висипався на підлогу. Він помітив це лише тоді, коли спробував прикурити. Аби відволікти його від цієї сумної обставини, я поцікавився: як, на його думку, вирахувати найголовнішого і єдиного свідка вбивства: оту блондинку, котра фарбувалася виключно у номенклатурній перукарні? Старий глянув на мене так, як дивляться на маленьку дитинку, котра питає, чому не можна длубати у носі:
— Як вирахуємо? Згідно із законом. Якщо завтра пальчики почесного пасажира співпадуть із пальчиками на мішку, порушимо клопотання перед прокуратурою про арешт підозрюваного у вбивстві… і нехай їхнє начальство… власну дупу в цека тягне. Не все ж нам, дурним лягавим, свою підставляти.
Відбитки пальців співпали, як у підручнику криміналістики.
Звіт по справі Старий написав особисто. І навіть не дозволив мені зазирнути у нього бодай краєм ока.
До Генерала нас викликали вже за кілька годин. Вочевидь, високе начальство, враховуючи важливість справи, не вдавалося до бюрократичних придибенцій зі службовою перепискою, а владнало все по телефону. Звичайно, не по тому, що у будочці на розі Володимирської і Великої Житомирської.
Теки зі справою Кіціуса я на генеральському столі не побачив. Зате у кріслі біля вікна сидів чолов'яга, на лобі якого виразно читалися три сакральні літери. По кабінету збуджено крутився замполіт. Мій начальник виглядав заклопотаним, бо, не дослухавши мого рапорту, гарикнув:
— Не бережете себе, товаришу капітан! У нас не війна і не партизанський загін! Злочинність знижується, розкриття зростає. Потреби пертися на амбразуру немає. Ще раз пропустите чергову відпустку — будемо ставити питання. Аж до серйозного… рішення. Капітан Сирота, струнко! За недбале ставлення до власного здоров'я попереджую про неповну службову відповідність. Вашу заяву про відпустку я підписав. Можете відгуляти обидві — чергову і минулорічну. Ось, візьміть заяву.
Генерал простягнув мені аркуш паперу, в лівому горішньому кутку його рукою було написано: «До наказу». А ще підпис і сьогоднішня дата. І більше нічого, решта аркуша була чистою. Я все зрозумів.
— Надалі не припускатимусь, товаришу генерал. Докладу зусиль до недопущення аналогічних прорахунків. Кому накажете передати справи?
— Передачу оформлять без вас. У відділі достатньо людей, які не вдають із себе Олександра Матросова, але працюють без зауважень. Справу Кіціуса у нас забрали.
Чолов'яга у кріслі подивився крізь мене на стіну, потім почав вивчати свої акуратно підстрижені нігті.
— Дозвольте йти, товаришу генерал?
— Хвилинку, ледь не забув. У кадрах лежить направлення до госпіталю на чергову диспансеризацію. Відправляйтеся зараз. Відлежите там, скільки треба, а вже потім — у відпустку. І попрощайтеся з товаришем замполітом. Він ще не знає, що його переведено до Вологди на зміцнення партійного керівництва обласною міліцією з підвищенням у званні.
У замполіта впала щелепа, а очі полізли на лоба. Генерала ця картина відверто втішила. Людина з Контори продовжувала незворушно розглядати свої нігті.
Я прибирав на столі і в шухлядах, коли зайшов приятель зі «злодійської» бригади.
— Ну, що у нас, Сирота?
— У вас, у нас у Багдаді, все спокійно. Є, щоправда, певні недоробки у виховній роботі, проте не у нас, а у Вологді. Але то вже не мій клопіт, а товариша комісара. Його щойно туди перевели. З підвищенням.
— Сирота, що ти верзеш, у якій такій Вологді?
— А отій: «Вологде? Это ж вона где…» Як у Висоцького. Туди нашого замполіта головним гав-гавом переводять. А щоби ноги не мерзли, генерала дали.
— А ти?
— А я у відпустку. Як ти гадаєш, кому з нас краще?
— Ти у нас, Сирота, фраєр дев'яносто шостої проби. І у відпустці щось знайдеш на свою голову… Щоби не забути — я ж до тебе з анекдотом ішов.
— Давай.
— Ідуть у поїзді поручик Ржевський, мадам із благородних і така собі Фрося — молода, дебела, аж пашить. Їхали, їхали, дама на поручика очима стріляла-стріляла, то водички попросить, то вікно відчинити, а він — нуль по фазі. Зійшов у Жмеринці, жінки поїхали далі. Благородна каже: ах, щось цей поручик мене проігнорував. А Фрося у відповідь: «Ага! І мене двічі — у тамбурі».
Ми посміялися, потім я про всяк випадок уточнив:
— А де, колего, мораль? Хто з нас Фрося?
— Обоє. А з нами — вся наша Управа. Аби один одному не заздрили.
Тут ми вже заіржали щосили. Відчинилися двері і до нас впливло пожежне видіння, кокетливо поводячи погонами, на яких виблискувала свіжа єфрейторська личка…
— А над чим це ви так смієтеся? Розкажіть і мені…
Ми перезирнулися, пирхнули, а далі не стримались і знов розреготались. Товаришка єфрейтор струсила зі спідниці неіснуючу пилинку, відкопилила губку і поскаржилася:
— Ну от, знову всі мене ігнорують…
…Коли свідомість нарешті повернулася до нас, пожежне створіння схилилося над нашими бренними тілами і перелякано спитало:
— Вам погано? Може, дати водички? Чи вікно відчинити?
Від автора: Як не дивно, але після історії з пожежницею міліцейська медицина нічого такого в організмі Олекси не знайшла, хоча й крутила його на всі боки аж три тижні. Потім мій друг відгуляв здвоєну відпустку і ледь не узаконив особисті інтимні стосунки з однією красивою філологинею. Як завжди, не вистачило одного дня.
Олекса повернувся до свого кабінетика в Управі на площі Богдана Хмельницького, нині Софійський майдан, і знову поринув у справи. Бо хоча рівень злочинності знижувався, показник розкриття зростав, а от роботи у мого друга і його колег чомусь не меншало.
Справу Кіціуса, як уже було згадано, забрала Контора, а вона своїми секретами ділитися не любить. Єдине що — про перспективного товариша перестали писати в газетах. А навіжена фарбована блондинка, котра при нас заробила тортом у писок від Віри Павлівни — ото і була коханка, свідок, а може й співучасниця вбивства нещасного маленького злодюжки, який ажніяк не тягнув на героя нашого часу.
Останки Кіціуса закопали на Лісовому кладовищі у кварталі, де знаходять вічний спочинок неопізнані трупи та самотні старі з інтернатів для престарілих.
Перед московською Олімпіадою восьмидесятого року дієтичний гастроном на Хрещатику ще раз грунтовно переробили. На горішньому поверсі відкрили досить-таки затишний ресторанчик. Щоправда, невдовзі, після свята молодості, краси і спорту його переробили на піцерію з хронічно довжелезною чергою бажаючих покуштувати новий дефіцит. А внизу зробили непогану кав'ярню з імпортними кавоварками типу еспрессо.
В один із тих днів ми зайшли туди з Олегом Баєм та відомим київським письменником-фантастом Андрієм Дмитруком. За великим вікном по Хрещатику бігли спортсмени з олімпійським факелом, на тротуарі радісно верещали діти, а голуби з неба старанно капостили на голови перехожим. Ми були все ще молоді і на нас все ще позирали дівчата…
Але кава без Олекси вже не смакувала.
