Вибух - Самбук Ростислав Феодосьевич (книги онлайн .TXT) 📗

Засопів тихенько, Стефурак зрозумів його й заспокійливо поклав руку на плече.

У Коломию приїхали, коли тільки почало розвиднюватись. Садиба Дуфанця — за високим пофарбованим зеленою олійною фарбою парканом, а навпроти справді склад. Хвіртка замкнута, але Волянюк посмикав за якийсь хитрий дріт, мабуть, дзвінок у хаті розбудив господаря — загавкав пес, та відразу замовк, хвіртка відчинилася, і визирнув заспаний чоловік у майці, позадкував, побачивши Волянюка у супроводі незнайомців, либонь, хотів ляснути хвірткою перед носом, однак Стефурак не дав. Відтиснув Дуфанця плечем і прослизнув на подвір’я.

— Міліція! — мовив. — Спокійно, Дуфанець, без ексцесів, бо ми з міліції…

Господар зиркнув на Волянюка докірливо.

— Спіймався, дурню? — запитав. — І до мене привів?

— А до кого ж? Машина твоя, нікуди не дінешся.

— Моя, — погодився Дуфанець якось покірливо. — Виходить, догралися… То прошу… — Відступив від хвіртки. — Робіть своє діло.

Хаблак швидко обдивився довкруж: садибу суціль обнесено парканом, тікати нема куди. Запитав заспокоєно:

— Хтось із сторонніх є?

— Ні, тільки син та жінка.

— А цей, — клацнув пальцями Хаблак, ну, який тепер замість Манжули?

— Степан Вікентійович?

— Звичайно.

— Так він же не в мене.

— Де?

— У мене йому незручно.

— У готелі?

— Ні, тут недалеко, у Коржа. Через три будинки за рогом.

— Швидше, — не дуже ввічливо підштовхнув Дуфанця Хаблак, — швидше до машини, покажете, де мешкає Корж.

Вони лишили на подвір’ї Волянюка з лейтенантом, наказавши не випускати нікого з дому, й рвонули до будинку Коржа. У того хвіртка виявилась незамкнутою, Дуфанець піднявся на ганок, погрюкав голосно й назвався. З дому відгукнулися, і двері відчинила жінка.

— А Хома? — запитав Дуфанець. — Де він?

— Ще звечора поїхав.

— Де Степан Вікентійович?

— Так разом і поїхали.

— Куди? — втрутився Хаблак.

— Хіба я знаю! Сіли на “Москвича” й поїхали.

— Коли?

— Я ж кажу: звечора.

— Точніше?

— Близько одинадцятої.

У Хаблака майнула здогадка.

— Коли виїхав Волянюк до Косова? — запитав у Дуфанця.

— Так само, близько одинадцятої.

— Вважаєш, Степан Вікентійович стежив за Волянюком? — утрутився Стефурак.

— Стопроцентово. Телефон маєте? — обернувся до господині.

— Прошу, — відступила.

Хаблак пропустив поперед себе Дуфанця із Стефураком, непомітно стиснув старшому лейтенантові лікоть, і той лише кивнув, підтвердивши, що сигнал прийнятий. Поки Хаблак зв’язувався з черговим по відділу міліції і викликав оперативну групу, Стефурак начебто з простої цікавості зазирнув до кімнат. У одній спала дитина, у вітальні на дивані було постелено, але, видно, ніхто не лягав: ковдра і подушка не зім’яті. Отже, господиня не збрехала, й Корж справді подався із своїм постояльцем назирці за машиною з алюмінієм.

А якщо ось-ось повернуться і побачать біля дому на вулиці автомобіль? Певно, цей Степан Вікентійович стріляний горобець, якщо не спускав очей з Волянюка, і автомобіль біля Коржових воріт не пройде повз його увагу.

— Я лишуся тут, — запропонував Стефурак Хаблакові. — А ви давайте до Дуфанця — він віджене машину.

Хаблак кивнув, зрештою, іншого виходу не було. Стефурак провів їх до хвіртки, віддав ключ від машини, постояв трохи, дивлячись, як Дуфанець влаштовується за кермом “газика”, і саме в цей час з-за рогу виринув синій “Москвич”. Стефурак одразу збагнув: Коржів. Побачив, як Дуфанець вистрибнув з “газика”, ступив крок до “Москвича”, що загальмував поруч, і застережливо підвів руку. Боявся, що Дуфанець попередить Коржа, однак той стояв мовчки, спостерігаючи, як з “Москвича” вилазить чоловік у червоній нейлоновій куртці.

— Товариш Корж? — запитав Хаблак.

Чоловік у червоній куртці подав йому руку й назвався:

— Корж Василь, а ви, бачу, на мене чекаєте?

— Де Степан Вікентійович? — утрутився Стефурак.

— У Івано-Франківську.

— Як?

— Попросив відвезти, я й відвіз.

Хаблак показав посвідчення і відвів Коржа вбік, аби Дуфанець не чув їхньої розмови. Запитав:

— Коли виїхали?

— Учора, приблизно об одинадцятій.

— Куди?

— До Косова. Ну, трохи далі. Там є село Соколівка, то Степан Вікентійович туди наказав.

— І там стояли?

— Отож, за церквою зупинилися, і він вийшов.

— Довго стояли?

— З годину. Він до якогось знайомого ходив.

— Так, певно, до знайомого… — ствердив Хаблак, уявивши, як усе відбувалося насправді. Знаючи, кому завезуть алюмінієвий лист, Степан Вікентійович вирішив проконтролювати хід операції, — звичайно, він побачив, що Волянюка затримали, й накивав п’ятами.

Запитав у Коржа:

— А потім як?

— Степан Вікентійович повернувся і каже: відвезеш до області. А мені що? Він платить — я везу.

— Скільки?

— За четвертак домовились у Соколівку, а за область він ще червону накинув.

— Але ж у вас лишилися його речі…

— Валізка з білизною. Сказав, треба терміново до Івано-Франківська, а по речі потім приїде. Чи повідомить, куди відіслати.

— А ви хоч прізвище Степана Вікентійовича знаєте?

— Ні, тільки ім’я та по батькові. Його до мене Дуфанець привіз: з готелем у Коломиї важко, то попросив… А я перебудуватися збираюсь, гроші потрібні. Чом не заробити?

— Де в Івано-Франківську лишили Степана Вікентійовича?

— У центрі. Там готель, гадаю — до нього подався.

— Гадаєте чи бачили?

— А чого мені дивитися: розвернувся — і ходу. Мені сьогодні на роботу, то хоч годину посплю.

— Спіть, — відпустив його Хаблак і дав знак Стефуракові, аби заводив машину.

На садибі Дуфанця вже порядкувала оперативна група. Біля розчиненого сарая, де зберігався ще не проданий алюміній, стояли поняті. Дуфанець, намагаючись не дивитися на них, пройшов до дому.

Хаблак притримав Стефурака.

— Степан Вікентійович, здається, ту-ту… — зробив виразний жест рукою.

— Я так і догадався.

— Коли перший літак на Київ?

Стефурак зиркнув на годинник.

— Через п’ять хвилин. Але ж в аеропорту лишають прізвище.

— А він його й тут не залишив. Бачиш, ні Корж, ні Волянюк не знають. Зараз допитаємо Дуфанця — єдина надія.

— Якщо він не назвав тут прізвище, міг і літаком.

— Міг, — ствердив Хаблак. — Переляканий він: побачив, що Волянюка затримали, і вирішив якнайшвидше тікати. Природне стремління всіх злодіїв.

— Але міг би й догадатися, що ми перевіримо список пасажирів.

— Вважаєш його дуже розумним, — посміхнувся Хаблак. — А я дуже розумних в таких компаніях щось не зустрічав. Якби були розумними, знали б, що на них чекає. Що все одно спіймаємо. — Подумав трохи й додав: — Мені тепер його прізвище не дуже й потрібне. Коли справді Степаном Вікентійовичем називається, я його в Києві швидко знайду. Власник “Волги”, ім’я та по батькові, прізвисько Бублик, фоторобот… Чого ще треба?

— До Івано-Франківська?

— Я тільки допитаю Дуфанця і викличу сюди Коренчука. Вагони з алюмінієм приходили в Коломию, отже, мусить докопатися — звідки йшли.

— Резонно.

Дуфанець сидів у кутку кімнати, дивився, як оперативники порпаються в серванті. Затиснув руки поміж коліньми, погляд його згас, певно, й не бачив, що робиться довкола.

— Скажіть, Дуфанець, — запитав Хаблак, — як ви познайомилися із Степаном Вікентійовичем?

Підвів порожні й на диво прозорі очі.

— А приїхав… Каже, привіт від Манжули, захворів Михайло Микитович, а діло є діло, й воно не терпить…

— Прізвище його знаєте?

— Не назвався.

— Ви не запитували?

— Я так розумію, — відповів Дуфанець розсудливо, — якщо людина не назвалася, для чого розпитувати?

— Але ж Манжула назвався.

— То його справа. Михайло Микитович у готелях мешкав, а цей не схотів. У кожного свій характер, виходить.

— І як ви працювали із Степаном Вікентійовичем?

— Як і раніше з Манжулою. Сотня за сарай, щодоби, значить. І по три сотні за кожного покупця. Я критися не буду: що було, те було.