Вибух - Самбук Ростислав Феодосьевич (книги онлайн .TXT) 📗
Зрештою, не програвав.
Клара народила двох дітей, які вимагали щоденної уваги, тому вона залишила свою малопомітну й негрошову роботу, то більше, що зарплати Татарова вистачало, а в Клари збереглися татові знайомства, які використовувала нечасто, але з розумом. Так і доріс Гаврило Климентійович у п’ятдесят років до заступника начальника главку. Гадав, підніметься ще на щабель, та помилився. Коли попередній його начальник пішов на пенсію, Гаврило Климентійович не без приємності приготувався поміняти кабінет, він уже п’ять років ходив у заступниках і стільки ж лишалося до пенсії, до того ж була в нього побіжна розмова з міністром, щоправда, міністр не сказав нічого певного, але й не відмовив. І раптом!..
Татаров нічим не виказав роздратування і незадоволення, навіть обурення, які опанували ним, коли дізнався, кого призначили начальником. Але вдома увечері дав вихід емоціям. Налив повну склянку горілки й випив, не закушуючи, під здивованим і схвильованим поглядом Клари.
“Отак і служи, — заявив з гіркотою. — Знаєш, кого на главк поставили? Кононенка!..”
“Не може бути! — сплеснула руками. — Сашка Кононенка?”.
Справа в тому, що цей Сашко, на глибоке переконання подружжя, був звичайним молокососом і вискочнем, якому чомусь не подобались усталені й традиційні порядки в главку. Де тільки не виступав: на профсоюзах, у парткомі, на нарадах у міністерстві…
Гаврило Климентійович був глибоко переконаний: звичайний горлань, а виходить, нагорі прислухались до нього. А якщо прислухались, не рахуються з ним, старим, досвідченим і перевіреним керівником.
А якщо не рахуються?..
Татаров розумів, це — падіння. Точніше, можливо, не падіння, проте й перспектив у нього ніяких. Найбільше, на що може розраховувати, дотягнути до пенсії.
А далі — персоналка, цінний подарунок, промови, в яких йому казатимуть теплі слова про його внесок і безцінний досвід, і сумні дні звичайного, нічим не примітного пенсіонера.
Наступного дня Татаров перший привітав нового начальника главку. Без зайвих емоцій, стримано, але й не без поштивості. Той навіть здивувався і не втримався від запитання:
“Чи не важко вам працюватиметься тепер, Гавриле Климентійовичу?”
Татаров витримав його уважно-вивчаючий погляд.
“Ні, — одповів, — я стара й загартована кадра. — Він так і сказав напівжартома “кадра”. — І, сподіваюсь, ми спрацюємось”.
А що йому лишалося? Іти з главку? Куди? На яку зарплату? Хто йому платитиме такі гроші? І хто знає, що в Татарова ось уже скільки років не було на так звані кишенькові витрати більше трояка?
Так, Клара й діти забирали всі гроші. Всі до останку. Клара вела суворий облік статків чоловіка — їй завжди не вистачало грошей, особливо в останні роки, коли підросли й пішли до вузів дочка із сином, коли кумир сім’ї — То-мочка могла носити тільки американські джинси, а вони тягли мало не на півзарплати Гаврила Климснтійозича.
З точки зору Татарова, він спрацювався з новим начальником главку. Хоч як не було іноді важко, виконував усі його вказівки, не протестував проти нововведень, часто не сприймаючи їх, лише потихеньку гальмував те, що міг. Так і тягнув лямку з понеділка до п’ятниці. Справжнє життя починалося в суботу, на садовій ділянці, куди жінка й діти наїжджали в основному влітку — поласувати ягодами та фруктами.
Татаров сам копав землю, садив городину, обрізував дерева, але виконував ці садово-городні роботи без особливого ентузіазму — справжнє задоволення одержував вечорами, усамітнившись у маленькій прибудові до дачі, де стояв свердлильний верстат, а по стінах висіли інструменти — десятки різних ключів, пасатижі, свердла, кліщі, ножиці по металу, терпуги — усе необхідне для невеличкої слюсарної майстерні. Суботніми та недільними вечорами Гаврило Климентійович майстрував різні пристосування. З двох старих велосипедних коліс зробив зручний пристрій для намотування поливного шлангу, до бачка на горищі прилаштував трубку й тепер точно знав рівень води в ньому, сконструював мініатюрний ліфт, яким піднімав з підвалу різні банки, склянки…
Єдине, чого не вистачало Татарову, — машини. Звичайного “Москвича” або “Запорожця”. Він не гордий, то пусте, що їздить службовою “Волгою”, однак службова — не своя, котру довів би до найвищої досконалості. Адже ніхто не знає, що керування главком для нього — справа побічна, що він, по-чесному, слюсар, геніальний слюсар і, певно, на цьому шляху досяг би значно більших життєвих успіхів, принаймні задоволення мав би більше, ніж у керівництві.
Про “Ладу” Гаврило Климентійович навіть не мріяв. Тому, коли той мерзенний тип запропонував…
Мабуть, саме тоді, як рука Татарова зупинилася, не дотягнувшись до кнопки, аби викликати секретарку, вирішив це питання. Тому й наступного дня нетерпляче й з тривогою знімав телефонну трубку і, нарешті, почувши Манжулин голос і запитання: “Вирішили?”, відповів, сам ненавидячи й зневажаючи себе: “Так. Приїжджайте”.
Але Манжула був стріляний горобець.
“Для чого? — заперечив. — Для чого мозолити очі вашій секретарці й співробітникам? Під час обідньої перерви я чекаю на вас у парку навпроти автодорожнього інституту”.
Він сидів на лавці й здалеку посміхався Татарову. Посміхався гидко й фамільярно, але підвівся ввічливо, навіть шанобливо. Постукав пучками по новенькому чорному шкіряному “дипломату”.
“Тут рівно на шосту модель, — сказав і поставив “дипломат” між собою і Гаврилом Климентійовичем. — Сподіваюсь, завтра ви підпишете необхідні папери. Їх підготує Гудзій”.
“Що? — не повірив Татаров. — Гудзій? Леонід Павлович? Він з вами?.. Але ж я гадав: ніхто не знатиме…”
“Леонід Павлович — своя людина, і йому можна довіряти, — мовив Манжула упевнено, наче Татаров уже став його співучасником. — Ваш підпис вирішальний, і ми цінуємо це… — торкнувся “дипломата”. — Але хтось мусить підготувати папери для підпису. Вам негоже давати кому-небудь вказівки про таке”.
Він мав рацію — Татаров одразу зрозумів: справді, вказівка керівника главку відправити вагон алюмінієвого листа якомусь маленькому заводу могла викликати здивування підлеглих. Виходить, цей пройдисвіт — людина з головою, принаймні в нього вистачило глузду якось підстрахувати його, Татарова.
Гаврилові Климентійовичу це сподобалося, і він уже без вагання поклав дипломат собі на коліна…
Але ж Гудзій… Вічно усміхнений, послужливий, виступає мало не на всіх зборах, критикує і наставляє, навіть вимагає, а виходить…
Татарову зробилося неприємно, наче відчув гидкий запах чи торкнувся чогось слизького. Лише кивнувши на прощання Манжулі, попрямував до тролейбусної зупинки. Тримав “дипломат” міцно, навіть не вірячи, що так усе сталося — швидко й просто. Проте, проїхавши дві зупинки, вийшов, відшукав порожню лавку в затишній алеї і, відчуваючи, як тремтять у нього пальці, відкрив “дипломат”.
Дев’ять пачок по тисячі карбованців у кожній. Купюрами по двадцять п’ять карбованців. І ще два сотенних папірці. Дев’ять тисяч двісті карбованців — рівно на шосту модель “Жигулів”.
Гаврило Климентійович клацнув замками “дипломата”. Тепер матиме “Ладу”, коли захоче. Навіть у наступному місяці. Йому вже пропонували машину, але відмовився.
Добре, вважатимемо, що це питання вирішене. Але як пояснити купівлю машини Кларі й дітям? Адже вони знають усі прибутки — рахують кожен його карбованець…
Виграш?
Несолідно й підозріло. Принаймні у Клари це не пройде. Вимагатиме, аби показав облігацію. А де її взяти?
Признатися, як насправді одержав гроші?
Лише подумавши таке, Гаврило Климентійович мерзлякувато знизав плечима. Ні, й ще раз — ні. Може, Клара й поставилася б до цього спокійно, може, навіть з задоволенням узяла гроші, напевно, з задоволенням, але це виключається…
Так, він нізащо не скаже їм. Він, який усе життя пишався своїми чеснотами й завжди голосно, категорично засуджував найменші прояви нечесності, шахрайства.
В очах дружини й дітей мусить лишитися непідкупним.
Однак що ж робити?
