Mybrary.info
mybrary.info » Книги » Детективы и триллеры » Криминальные детективы » Вибух - Самбук Ростислав Феодосьевич (книги онлайн .TXT) 📗

Вибух - Самбук Ростислав Феодосьевич (книги онлайн .TXT) 📗

Тут можно читать бесплатно Вибух - Самбук Ростислав Феодосьевич (книги онлайн .TXT) 📗. Жанр: Криминальные детективы. Так же Вы можете читать полную версию (весь текст) онлайн без регистрации и SMS на сайте mybrary.info (MYBRARY) или прочесть краткое содержание, предисловие (аннотацию), описание и ознакомиться с отзывами (комментариями) о произведении.
Перейти на страницу:

Хаблак пожвавішав.

— І нас ніхто тут не знає…

— Вважаєш?..

— Упевнений.

— А й справді, — вирішив Стефурак, — обласних організацій навалом, і ми з тобою з обласного, як це називається, відділу охорони природи? Чи пам’яток старовини?

— Товариства мисливців…

— Годиться: вештайся селом і по горах скільки влізе. Жодної підозри. Зараз домовимось у райвиконкомі, подзвонять до сільради, нас там влаштують…

— Бажано поближче до дому того бригадира. До речі, як він — надійний?

— У райвідділі йому довіряють.

Соколівка, досить довге гірське село, лежало облбіч шосе, що вело до районного центру Верховина й далі у гори, де впиралося в центральну трасу, що з’єднувала Закарпаття з Івано-Франківськом. Оселився Хаблак із Стефураком у долині неподалік від церкви, мало не навпроти якої будувався бригадир. Привітна господиня нагодувала їх мамалигою з баранячим м’ясом і на вечерю пообіцяла щось пікантно-гуцульське. До вечора ще мали час, і Хаблак запропонував піднятися на схил гори, всіяний поодинокими хатами. Підіймалися в’юнистими гірськими стежками. Здавалося, далі може видряпатися лише гірський козел, проте й там стояли хати й навіть далеко вище: всюди жили люди.

Нарешті видряпались аж до лісу, де паслися, теленькаючи тронками, корови.

Хаблакові здалося — більшого простору й краси не бачив за все життя. Синьо-зелені горя, густе повітря, що пахло сіном і гірською водою, далекі полонини, хати з блискучими, наче церковні бані, дахами і затишне умиротворююче бамкання тронок…

Стояв і думав: варто ступити кілька швидких кроків — і злетиш над цим безмежним простором: тіло справді ставало невагомим. Хаблак мимоволі підвів руки, та Стефурак зупинив його:

— Бач, як виблискує… — мовив, обвівши рукою хати під горою. — На скільки тисяч!

— Скільки б літаків з цього алюмінію можна збудувати! — Хаблак відчув, що від його поетичного настрою не лишилося і сліду. — Та всіляких інших речей.

— Ні, ти мені ось що скажи! — розсердився Стефурак. — Чому на цьому алюмінії спекулянти заробляють, а не держава? Ну, спіймаємо ми кількох шахраїв, гадаєш, припинять алюмінієм дахи крити? Інші спекулянти знайдуться, а де вони цей алюміній беруть? У держави, де ж іще? Так не простіше було б декому мозгою поворушити, цей же алюміній сюди кинути й дивиденди до державної кишені покласти?

Хаблак вирішив, що в цих Стефуракових міркуваннях є доля істини, зрештою, він думав приблизно так само, проте що міг учинити? Знизав плечима й попрошкував униз, уже не звертаючи уваги на карпатські пейзажі.

Півночі вони не спали, чекаючи сигналу. Виявилось, даремно, бо спекулянти так і не з’явилися. Заснули десь о третій, а прокинулись аж на початку десятої, певно, господарка зачекалася із сніданком і взагалі махнула на них рукою, бо порпалася в городі, й довелося покликати її.

Але що таке сніданок на селі? Півдюжини яєць, кілька цибулин та редьок з городу, глечик молока, все під рукою, і близько десятої вони вже виїхали до Верховини.

Шосе — розбитий лісовозами асфальт — пролягло, як більшість гірських доріг вздовж русла річки. Хаблак не припиняв “ойкати”, милуючись карпатськими краєвидами, Стефурак лише поблажливо посміхався, слухаючи ці вигуки, він-то знав, що за кожним поворотом дороги ще кращий пейзаж, а далі, за Верховиною, коли почнеться підйом до перевалу і де смереки нависають над самою бруківкою або нараз чомусь розбігаються, поступаючись місцем пасовиськам з оборогами, можна зупинятися мало не на кожному кілометрі, зупинятися і стояти годинами, знаходячи все нове й привабливе в неповторно мальовничих карпатських просторах.

Он дід у чорному фетровому капелюсі з обвислими крисами й, не зважаючи на літню спеку, у неймовірно барвистому киптарі жене двох баранів — статечно зняв капелюха й вклонився незнайомцям у машині, не тому, що запобігав перед ними, він узагалі ніколи й ні перед ким не запобігав, просто звик шанувати людину й радіти спілкуванню з нею.

Готель “Беркут” притулився біля асфальтованої стрічки на самісінькому перевалі, звідси починалися лише спуски — і на Закарпаття, і на Прикарпаття, а навколо триповерхового дерев’яного оригінальної архітектури — під старовину, але з елементами модерну — будинку ліпилися по гірських схилах смереки, певно, у негоду просто на них лежали хмари, але зараз сяяло сонце, і лише одна маленька хмаринка притулилася десь у височині.

У вестибюлі готелю підвівся на задні лапи великий бурий ведмідь, він вишкірив зуби й чи то привітно посміхався відвідувачам, чи то погрожував їм, принаймні спілкувався з ними, можливо, останній карпатський ведмідь, Хаблак десь читав, що цих тварин тут уже майже знищили.

За готельною стойкою сиділи дві жіночки, нудьгували в ці полудневі години, коли нічні пожильці вже виїхали, а наступна хвиля відвідувачів очікувалася тільки ввечері. Хаблак помітив, як стріляють цікавими поглядами в нього та Стефурака, видно, не заперечували б проти розмови, та майор поклав край їхній цікавості (чи навпаки — значно посилив її), показавши посвідчення і Манжулину фотографію. Мовив:

— У середині травня у вашому готелі мешкав оцей громадянин. Звуть його Михайлом Микитовичем Манжулою. Чи пригадуєте?

Жінки перезирнулися пожвавлено: міліція, та й ще фотографія їхнього колишнього пожильця — це обіцяло якщо не пригоду, то якісь зміни в їхньому усталеному та одноманітному житті. Почали розглядати знімок, нетерпляче відбираючи одна в одної.

Старша й трохи вродливіша покрутила головою і запитала в чорнявої довгоносої колежанки:

— Ти пам’ятаєш тамтого Манжулу? Я ся страшенно цікава, але ж не пригадую…

— Невже забула? З двокімнатного “люкса” на третьому поверсі — носив нам морозиво з ресторану.

— У зеленому светрі?

— Так. Пам’ятаєш, колись прийшов у білих джинсах. Люксусові, прошу я тебе, джинси, такі тільки на ярмарку в Косові здибаєш.

— Отже, дівчата, бачу, ви згадали Манжулу. То маю до вас кілька запитань, — перебив дівчат Хаблак.

— Дуже прошу. — Це довгоноса.

А вродлива не без грайливості поправила вишиванку на грудях і заперечила:

— Але що ми пам’ятаємо!.. Аж у травні…

— Бачите, пам’ятаєте, що жив у “люксі”, навіть у яких джинсах ходив. А тепер пригадайте, він сам мешкав чи з кимось?

— Сам, — не роздумуючи, одповіла чорнява.

— І ніхто в нього не ночував?

— У нас не дозволено.

— Це — жінкам, а до нього товариші не приїжджали?

— І чоловікам не дозволено.

— Бувають і винятки.

— Звичайно, бувають, — погодилась легко, — та ми в таких людей документи беремо, бо в нас суворо… Є вказівки, і ми не порушуємо.

— Звичайно, не порушуєте, — погодився Хаблак, розуміючи, що іншої відповіді годі чекати від чергової. — Не пам’ятаєте, хто замовляв номер Манжулі?

— А для чого? Вам потрібно — селіться. Без проблем…

“Отакої, — подумав Хаблак, — і в Карпатах, як у Києві… Тут, правда, “дуже перепрошую”, але також — “без проблем”…

— І довго мешкав у вас Манжула?

— З тиждень.

— Часто у вас такі відвідувачі селяться?

— Ні, у нас переночують і їдуть. Буває, на день чи два затримуються.

— І що ж робив Манжула?

— Мабуть, діло мав.

— Чому так уважаєте?

— А приїздили до нього. На машинах.

— Знаєте, хто?

— Звідки ж?

— Ви тут усіх мусите знати…

— З Ясеня ми, сюди їздимо.

— І на яких машинах до Манжули приїздили?

— На вантажних.

— Самі бачили?

— А чого не бачити? Ми тут усе бачимо.

— На лісовозах?

— Ні, — одповіла не вагаючись. — Одного разу на ЗІЛі, а другого також на якійсь вантажівці. Але з кузовом.

Усе сходилося, і в Хаблака вже майже не було запитань. Та спробував уточнити:

— Удень приїжджали?

Жінки перезирнулися, і тепер ініціативу взяла на себе старша:

— Ні, підвечір. Це я точно пам’ятаю, бо ще група туристів приїхала. А повернувся Манжула вночі, навіть під ранок.

— А номер машини не бачили?

— Бачила, чом ні?

Перейти на страницу:

Самбук Ростислав Феодосьевич читать все книги автора по порядку

Самбук Ростислав Феодосьевич - все книги автора в одном месте читать по порядку полные версии на сайте онлайн библиотеки mybrary.info.


Вибух отзывы

Отзывы читателей о книге Вибух, автор: Самбук Ростислав Феодосьевич. Читайте комментарии и мнения людей о произведении.


Уважаемые читатели и просто посетители нашей библиотеки! Просим Вас придерживаться определенных правил при комментировании литературных произведений.

  • 1. Просьба отказаться от дискриминационных высказываний. Мы защищаем право наших читателей свободно выражать свою точку зрения. Вместе с тем мы не терпим агрессии. На сайте запрещено оставлять комментарий, который содержит унизительные высказывания или призывы к насилию по отношению к отдельным лицам или группам людей на основании их расы, этнического происхождения, вероисповедания, недееспособности, пола, возраста, статуса ветерана, касты или сексуальной ориентации.
  • 2. Просьба отказаться от оскорблений, угроз и запугиваний.
  • 3. Просьба отказаться от нецензурной лексики.
  • 4. Просьба вести себя максимально корректно как по отношению к авторам, так и по отношению к другим читателям и их комментариям.

Надеемся на Ваше понимание и благоразумие. С уважением, администратор mybrary.info.


Прокомментировать
Подтвердите что вы не робот:*