Вибух - Самбук Ростислав Феодосьевич (книги онлайн .TXT) 📗
— По три сотні за рейс — нічого!..
— Що й казати: ризикували недаремно.
— А Степан Вікентійович?
— Рахуйте самі. Три тисячі дах, ну, іноді трохи менше…
— Солідно.
— Ну, не тільки ж йому…
— Кому ще?
— Не знаю. Гадаю, один не впорається.
Хаблак показав Дуфанцеві фоторобот Бублика.
— Упізнаєте?
— Схоже.
— На кого?
— Як на кого? На Степана Вікентійовича. Майже справжній.
— Чому — майже?
Дуфанець знизав плечима.
— Наче малювали його. Якийсь неживий.
Що ж, він мав спостережливе око, і Хаблак запитав про всяк випадок, мало вірячи в удачу:
— Звідки Степан Вікентійович?
Дуфанець відповів одразу й не вагаючись:
— Із Києва, звідки ж іще?
— Сам казав?
— Ні, але я не сумніваюся.
— Чому?
— А він сам, ну, проговорився. У перший вечір випили за приїзд, він і похвалився, що з самим Президентом коньяк пив на дніпровому березі.
— Яким Президентом? — Це прізвисько називалося сьогодні вдруге — отже, не могло бути випадковим.
— Я так зрозумів: головним.
— На дніпровому березі… Це може бути і в Запоріжжі, і в Дніпропетровську.
— Але ж прилетів київським літаком.
— Невже квиток бачили?
— Та ні, сам казав. Вилетів з Києва увечері, аби вагон тут наступного дня зустріти.
У дверях з’явився Стефурак. Повідомив, що прибув начальник місцевої міліції. Це свідчило, що справі з алюмінієвим листом тут надавали першорядного значення. Отже, вирішив Хаблак, їм із Стефураком у Коломиї більш робити нема чого (ще й Коренчук виїхав з Косова), і треба негайно вертатися до Івано-Франківська.
У аеропорту одержали довідку: двома ранішніми рейсами до Києва вилетіли троє пасажирів з ініціалами “С”, “В”.
Грайда С.В.
Галинський С.В.
Вікторов С.В.
Ще був Мірошниченко С.В. — він вилетів до Львова, а до Чернівців — Фостяк С.В.
Усіх цих пасажирів, особливо перших трьох, Хаблак узяв на замітку і наступним рейсом вилетів до Києва.
14. Гудзій дочекався, поки відринула хвиля ранішніх відвідувачів і в кабінетах запанувало передобіднє затишшя. Прослизнув до Татарова, скориставшись відсутністю секретарки, хоч це не мало ніякого значення — міг заходити до начальства хоч десять разів на день, не викликаючи ані підозр, ані цікавих розмов співробітників. Певно, спрацювала зайва і надто перебільшена застережливість злодія, який дує і на холодну воду.
Татаров щось писав, глянув на Леоніда Павловича, подивився, як на порожнє місце, не зрадів і не стривожився, так він завжди зустрічав Гудзія, без жодних емоцій, і це найбільше сердило й дратувало Леоніда Павловича — як-не-як, а пов’язані одним мотузком, і міг хоча б примусити себе бути привітнішим.
Гаврило Климентійович випростався на стільці, покинувши папери, й сидів мовчки, дивлячись, як наближається до столу Гудзій. Думав, що цей завжди усміхнений, рожевощокий і привітний молодик глибоко огидний йому — його б воля, звільнив і ще б дав коліном під зад, так, аби вилетів не тільки з главку, але й з Києва, кудись у глибоку провінцію: щоб не бачити, не чути, щоб не отруював тут атмосферу.
І все ж Татаров примусив себе скривити губи у ледь помітній чи то гримасі, чи то посмішці й кивнув, відповідаючи на привітання.
А Гудзій, наближаючись до столу, бачив тільки сивий йоржик коротко підстриженого волосся і видовжене зморшкувате обличчя — точно, старий сухар і педант, ортодокс клятий, витиснутий лимон без соку й запаху. Ну й біс з тобою, знаємо, чого варто було тобі зобразити на обличчі жалюгідну подобу посмішки, проте лишай свою злість і ненависть при собі, я до тебе не просити прийшов, а в справі, і хочеш не хочеш, доведеться побалакати.
— Прошу сідати, — мовив Татаров сухо й офіційно, немов завітав до нього звичайний підлеглий і вони вирішуватимуть буденні виробничі питання.
Проте Гудзій аж ніяк не зреагував ні на сухість, ні на явну недоброзичливість: сів не так, як належить підлеглому — стримано й діловито, а сперся ліктями на стіл заступника начальника главку, фамільярно й нахабно зазираючи йому у вічі.
Татаров ледь утримався, щоб не осмикнути цього пройду. Подумав не без гіркоти: ось дожив і до цього, певно, слід було посміхнутися у відповідь так само фамільярно чи хоч сказати щось легке або жартівливе, щоб розрядити обстановку, та не міг — сидів важкий і набурмосений, дивився відчужено.
І ненавидів сам себе.
Згадав, як усе почалося. Тоді прийшов до нього на прийом заступник начальника відділу постачання з одеського заводу. Він і прізвища його не розібрав, якийсь Мажуга чи Мужуга, потім це прізвище почало снитися йому, а тоді подивився на дженджуристого молодика, й наперед вирішив відмовити йому, чого б не просив, бо постачальники завжди канючать, а цей до того ж набрався нахабства й відкрито запропонував йому, Татарову, виділити вагон алюмінієвого листа заводу, про який він, заступник начальника главку, здається, навіть і не чув.
Татаров тоді вивчаюче подивився на одеського піжона, збагнувши, що той пропонує йому махінацію. Рука Татарова потяглася до кнопки, щоб викликати секретарку: він тоді не схвилювався і не розгнівався, просто дивився на огидного пройду як на настирливу комаху, котру мусить негайно розчавити, гадав, що той злякається чи хоча б збентежиться, але постачальник дивився спокійно, навіть якось зверхньо й нараз сказав таке, що він, Татаров, мимовільно відсмикнув руку від кнопки.
Гаврило Климентійович і досі пам’ятав ті слова.
“Чекайте, — зупинив його Манжула. Так, з того дня це прізвище вкарбувалося йому в пам’ять. — Я не прошу вас зробити це безплатно. Ви, Гавриле Климентійовичу, матимете за один ваш підпис “Ладу”. До того ж завтра. І ніхто й ніколи не довідається про це”.
Він підвівся й позадкував до дверей, не зводячи з Татарова очей. Біля виходу ще мовив притишено:
“Я подзвоню вам завтра вранці. Розумію, що саме ви думаєте зараз про мене, але врахуйте: якщо навіть повідомите кого слід про мою пропозицію, це вам нічого не дасть. Ніхто не зможе довести, що я просив вас виділити тому заводові алюмінієвий лист. А “Ладу” матимете хоч завтра. Все у ваших руках”.
Він знав, що робить, клятий одеський пройдисвіт: “Ладою” розбив і так надтріснуте серце Татарова. “Лада” була кришталевою і нездійсненною мрією Гаврила Климентійовича. Варто було постачальникові запропонувати гроші, навіть великі гроші, на які Татаров зміг би купити машину, й він виставив би його з кабінету, покликав міліцію чи когось із громадськості, підняв би скандал, але саме слово “Лада” приголомшило Татарова. Він, ще бачачи у дверях Манжулу, уявив собі неймовірно розкішну, білу, блискучу, відполіровану машину, його власну машину, яка тільки снилася йому в рожевих снах.
І раптом ставала реальністю!..
Гаврило Климентійович ішов до своєї посади у главку довго, важко. Спочатку йому пофортунило: повернувся з фронту й одразу без труднощів поступив до політехнічного інституту. Науку опановував туго, брав наполегливістю, ретельністю. Після закінчення інституту потрапив на величезний напіввідбудований завод, мешкав у гуртожитку, никався, як і всі холостяки, по їдальнях та забігайлівках, невдовзі познайомився з дочкою головного інженера. Клара була не дуже вродливою, до того ж вийшла з дівочого віку й трохи втратила амбіційність — накинула оком на початкуючого інженера, порадилася з батьком, і скоро Татаров став її чоловіком. Звичайно, це вплинуло на службове становище Гаврила. Климентійовича. Через два роки його висунули начальником цеху, а ще через рік відкрилася вакансія директора на одному із суміжних підприємств, і Татаров обійняв цю посаду.
Правда, невдовзі тесть помер, залишивши молодого висуванця напризволяще, але Гаврило Климентійович уже потрапив до номенклатури й зміг скористатися з цього. Зірок з неба не хапав, проте й діло знав досконало, відзначався розважливістю, навчився вміло приховувати своє тугодумство, відтягуючи прийняття необхідного рішення посиланням на потребу ще раз порадитися, проконсультуватися. Розв’язував кардинальні питання вже після того, коли точно знав, якої думки додержуються вгорі.
