Претенденти на папаху - Чорногуз Олег (бесплатные онлайн книги читаем полные версии .TXT) 📗
Про Капітона Івановича (саме так звався за паспортом старпом, а в камбузі на нього усі казали «Капітан» — і цим викликали деяке незадоволення у справжнього капітана, який писався з маленької літери) говорили, що після кожного плавання він хоче мати від Еліани дитину. Бо кожна дитина здавалася йому золотим якорем, який міг утримати Еліану від усіх вітрів і штормів у тихій і затишній гавані — на тінистій вулиці Одеси недалечко від сонячної Аркадії…
От саме тоді Еліана й накинула своїми великими й лагідними очима, як теплі хвилі Чорного моря у світанковий липень, на красиву форму юнги. Після того погляду Сідалковський (здається, вперше, але точно — востаннє) почервонів, зрозумівши, що заради Еліани він ладен і позбутися закордонного паспорта, і навіки залишитися в Одесі, навіть якщо проти його тимчасової прописки буде паспортний стіл з усім наявним там штатом…
Суддя говорила щось переконливе і аргументоване, але Сідалковський тільки третім чи четвертим чуттям зрозумів, що його карта бита. Бо в ті хвилини перебував на розі Дерибасівської й Чичеріна. Саме там до нього підійшов старпом і спокійно, здавалось, навіть Лагідно промовив: «Так що, граф?!» Він ще щось питав, але професійні удари, які майстерно падали на красиве обличчя Сідалковського, вибили ті запитання з його пам'яті назавжди. Єдине, що Євграф пам'ятає,— це те, що він так і не дав ніякої відповіді Капітону Івановичу…
Ось і зараз, отут в суді, він знов відчуває, як під схвальний гул «дітей сонця», як називав пенсіонерів Стратон Стратонович, суддя невеличкими, але гострими кулачками професійно вибиває з нього добре завчені фрази. Сідалковський пам'ятає, що й тоді, коли його бив старпом, натовп схвально гудів: «Так йому, так! Дай йому ще! У дихало бий! Що ти товчеш йому пику — в дихало! По щелепі!» І це кричали люди, котрих ні він не знав, ні вони не знали його. Просто були певні: коли б'ють, то б'ють заслужено…
Піт заливав його білосніжну сорочку, обпікаючи холодом не лише тіло, а й душу. А суддя все допитувалася:
— Чого ж ви, Сідалковський, мовчите?
Він підвів очі і глянув на неї, як крізь морську пелену. Трибуна здалась йому вахтенним містком. Його корабель пробивався крізь туман, що повис густою заволокою над морем, йшов кудись наосліп, а тільки вирвавшись на широкий простір, Сідалковський помітив золоте дно під голубими водами: «Сідаю на мілину!»
— Я вас востаннє запитую, — повторила суддя.
— А йому нічим крити! — почув він віддалений голос матусі Карапєт. — І вообще, скільки з ним можна чирикатись?
— Що ж ви, Сідалковський?! — це голос його адвоката. «Як його, цікаво, звати? Хоча яке це тепер має значення?..»
— Я вас запитую, Сідалковський, — слова пролунали тихо, по-жіночому м'яко.
«Ось звідкіля такі дивовижні асоціації з морем, з туманами…»— подумав Сідалковський. Він, уперше забувши про свою інтелігентність, витер піт з чола рукавом, подивився на суддю. Тепер вона сиділа між трьох крісел з високими спинками одна. «Цікаво, а де народні засідателі? Де прокурор? Чого тільки суддя?»
— За які гроші і ким були куплені німецькі меблі «Агнеса», що стоять у вашій квартирі? — до Сідалковського тільки тепер дійшов справжній смисл цього питання. — Чому саме на це запитання ви не бажаєте відповідати?
— Я задумався, — ляпнув він з трибуни.
У залі зареготали. Сідалковський поморщився.
— Гарнітур купив я. За свої гроші!
— А ось ця квитанція, — підняла суддя папірець, якого так боявся Сідалковський, — свідчить, що меблі куплені Надією Карапетян.
— Справа в тому, — перейшов Сідалковський на звичайну мову — без фраз і афоризмів, — що на той час керівник нашої установи Стратон Стратонович Ковбик, — Сідалковський поклав собі «потягти час», як студент під час іспиту, для так званої орієнтації і викручування. — Так от, Стратон Стратонович Ковбик тоді якраз перебував у Парижі…
— Нас не цікавить, де перебував ваш Стратон Стратонович, — перебила його суддя, якій, очевидно, прийом із затягуванням часу теж був знайомий ще відтоді, коли вона навчалась на юридичному факультеті.
— Це має пряме відношення до нашої справи, — набрався нахабства Сідалковський. — Мені потрібна була довідка для придбання меблів у кредит, а печатку Стратон Стратонович на два тижні забрав із собою. Без такої печатки й підпису керівника установи…
Мова Сідалковського поступово почала вирівнюватися, як залізний шворень під тиском молотка. У його словах звучала певна переконливість і логічність. Неспокійно засовалась на стільці адвокат Ії, ніби хвилюючись за обіцяний гонорар у разі виграшу процесу.
— І от саме тоді, боячись проґавити меблі… Ви ж знаєте, у нас із меблями — тимчасова проблема…
— Проблема меблів справи не стосується, — сердито перебила його суддя.
— Саме тоді я звернувся до Ії…
— Надії,—внесла поправку суддя. — Надії Карапетян.
— Так, Надії Карапетян… з проханням, щоб вона взяла довідку в себе на роботі… Що вона й зробила. Так на її місці зробив би кожний, — по-газетному закінчив він.
— Хто платив за меблі?
— Я! Хто ж іще може платити за мої меблі?
— Ах ти ж мерзотник! — раптом почув Сідалковський і подумав, що одні й ті ж губи, навіть такі ніжні, як у Ії, можуть так само легко вимовляти і хороші, й погані слова.
— Позивачко Карапетян! Прошу не заважати суду! — строго мовила суддя і знов повернулась до Сідалковського. — 3 вашої репліки я зрозуміла, що за ці меблі гроші платили теж ви?
— Так, — відповів Сідалковський, хоч і відчував що зараз корабель знову наскочить на невидимі для ока рифи.
— Чим же тоді пояснити, або скажемо точніше, як ви поясните суду, що ці гроші в касу постійно вносила Надія Карапетян?
— А де він ті гроші, шарлатан і аферист, міг узяти? — подала й собі голос матуся Карапєт і тут же поплатилась тим, що суддя назвала її на ім'я й по батькові — Євдокією Капітонівною, хоч нові знайомі по залу уже давно знали, що її звуть Муся.
— Ми, як вам відомо, — почекавши, поки суддя заспокоїть матусю Карапєт, продовжив Сідалковський, — до соціології займалися у «Фіндіпоші» селекцією: схрещували ондатру з їжаком…
У залі знову прокотився смішок.
— Це суду не стосується, Сідалковський, — обірвала його суддя, яка, видно, в слові «схрещування» вловила якийсь нездоровий натяк чи насмішку. — Суд цікавить, чому гроші за ваш гарнітур платила Надія Карапетян?
— У мене не було часу, і…
— У вас не було грошей, а не часу, і ви вели спільне господарство! — кинула й своїх кілька слів адвокат і цим самим підставила Сідалковському ніжку: це був той випадок, коли йому та ніжка, хоч і жіноча, не дуже сподобалася.
— Так, платила вона, але гроші мої… З'ясувавши ще якісь дрібнички з Ією, суддя підвелась
і спрямувала свою ходу (Сідалковський відзначив про себе, що досить-таки звабливу) в радчу кімнату.
— Знову запахло кавою, Грак, — тихо прошепотів він, підбадьорюючи сам себе.
— Спочатку пахне кава, а потім пахнуть гроші! — відповів йому так само тихо Грак.
— Не каркайте, ви ж не ворона — грак! — І поцікавився: — Як вам суддя?
— Місцями непогана!
— Фу! Грак! Як негарно з вашого боку. Особливо в тому випадку, якщо цей процес буде за мною. А втім, що з вас візьмеш? Я й забув, що у вас ветеринарна освіта…
Сідалковський замовк на півслові. До високого столу піднімалася суддя. Що вона там читала, що говорила — Сідалковський не чув. Був певний в одному: процес програно. І програно безповоротно…
