Претенденти на папаху - Чорногуз Олег (бесплатные онлайн книги читаем полные версии .TXT) 📗
РОЗДІЛ XXX,
Іраклій Йосипович Понюхно ходив по фіндіпошівських кабінетах і формував громадську думку.
— Стіни вуха мають, — казав він. — Найкраща анкета в Мамуні.
— Мамуня — це бандит пера, — відповів йому Сідалковський і демонстративно зачинив перед Іраклієм Йосиповичем двері.
Він, як і решта фіндіпошівців, знав: Понюхно хоче випити за чийсь рахунок. Для цього він вдавався до напрочуд одноманітних засобів: мовляв, я тобі перший сказав, що матимеш премію; або: у тебе найкраще гасло, це я підказав Стратону Стратоновичу… «Йде на жертву!» — коментував у цих випадках Сідалковський. І кожен, пам'ятаючи, що Іраклій Йосипович, як учений секретар, має якесь відношення до розподілу преміальних, мусив ставати такою жертвою. Тим більше, що Понюхно був членом жюрі по преміях і завідував сектором громадської ради якості. Краще, добротніше, привабливіше — таким був девіз цієї ради.
Але сьогодні, як на те, Мамуні у «Фіндіпоші» не було. А Іраклій Йосипович зранку не знаходив собі місця. Усередині в нього пекло, він почував себе немов у пустелі Гобі, йому праглося джерел і родючих оаз…
Понюхно, як ми вже знаємо, був скупердяй, любив випити, але за чужий рахунок. Його робочий день розпочинався з відвідин усіх підряд кабінетів і обов'язкової фрази:
— А ви оце зараз, Євмене Миколайовичу, шашлика з'їли б?
— А чого б і ні? — перепитував Грак.
— А де ж його в біса взяти?
У запасі в Іраклія Йосиповича було ще три жарти. Саме з одного з них він і розпочав сьогоднішній день:
— Євмене Миколайовичу, ви сьогодні що-небудь їли? Грак, якому Стратон Стратонович дав можливість повпрівати над новим гаслом (мовляв, якщо воно буде краще, то Мамунине не вивішуватимуть), на запитання Понюхна не зреагував ніяк. Той повторив:
— Євмене Миколайовичу, я ж вас питаю: ви що-небудь сьогодні їли?
— Лайно я їв, — відповів зло Грак.
— То ви хоч що-небудь їли, а я в роті й ріски не мав.
Грак розізлився, але згадав, що колектив узяв його на поруки, тож сховав свою злість у закуток душі до слушного часу. Всі ці жарти Пія, як називали між собою Понюхна фіндіпошівці, зводилися до одного й того ж: піти і випити склянку шампанського чи кілька кухлів пива, як казав Ковбик після повернення з Парижа, на шар-мак!
Знали фіндіпошівці й інше: Понюхна приваблювало високе місце Хлівнюка. Воно дражнило його, як червоний кашкет чергового по вокзалу пристанційного індика. На місце, яке тимчасово займав Клавдій Миколайович, мітило одразу аж три претенденти — і всі три улюбленці Стратона Стратоновича: Ховрашкевич, Панчішка і Грак. Тепер Грак відпав. Залишалось двоє.
— Боротьба трьох світів, — коментував це змагання Сідалковський, — двох явних і одного прихованого.
Поміж цих трьох претендентів Іраклій Йосипович вважав себе фігурою «номер один». Важко сказати, чому він так вважав, але статура у нього таки була найсолідніша. Через це його можна було сміливо висувати з однаковим успіхом як у президію, так і у вітрину магазину «Богатир»…
Коли фіндіпошівці реагували на всі три жарти Понюхна, як дальтоніки на зміну кольорів, він викидав останній аргумент:
— Вам пропонує пройтися один з керівників установи, може, ризикуючи своїм місцем і авторитетом, а ви… гребуєте!
Іраклій Йосипович вважав, що він робить велику честь підлеглому, дозволяючи йому з собою випити, і ніяк не міг втямити, чому це до них не доходить.
— Часу нема, Іраклію Йосиповичу! Я б з вами з великим задоволенням пішов, — вибачився Грак, потай думаючи: «Раз вчепився за мене Понюхно, то. мабуть, і мені світить якась премія чи прогресивка. Але за що?..»
Іраклій Йосипович притяг до себе ближче стільця і, обійнявши ногами його спинку, поклав руки на бильце, а на руки ще й свою могутню голову. Умостившись навпроти Євмена Миколайовича, він дивився на нього, як пітон на останній свій шанс.
— Ніколи не забуду, Євмене Миколайовичу, — збуджував апетит Понюхно, — як ми колись поїхали в ліс на пікнік… Ви чув, що я кажу?..
Грак зрозумів: роботи сьогодні не буде, поки папа Пій XV не пропустить у себе гальбу пива чи склянку «шипучки», як він називав шампанське.
— Нас тоді приїхало п'ятеро. З нами був Іван Павлович. Не чоловік — перо золотого птаха! Руки — Берліоза! Ви чув, що я кажу, Євмене Миколайовичу?
— Чув, чув…
— їли ми тоді шашлики з осетрини на свіжій сметані і з житнім печеним хлібом на листочку лопушка… А пили «Столичну» з чеським пивом «Будвар» і запивали мускатним шампанським. Президент Ніксон такого не їв! Ви чув, Євмене Миколайовичу?
— Хто ж після пива запиває шампанським? — запитав Грак.
— От ходімо зі мною, я покажу, як це робиться.
— Ви мені ще розкажіть, як вас на Супої пригощали раками, звареними у пиві… Щоб більше апетит розігрався. Тоді вже й підемо…
— Тільки ви пішов першим, а я другим. Щоб ніхто не бачив. Зустрінемось біля бочки. Собі що хочеш, а мені скляночку шампанського… Дуже люблю, як воно після цього ще півдня тобі газами у ніс б'є…
Грак безнадійно махнув рукою:
— Сьогодні нічого не вийде, Іраклію Йосиповичу.
— А це ж чому?
— По-перше, грошей Зося не дає. Самі ж знаєте, я приймак. Як у народі кажуть? Зачуха — завідуючий чужим хазяйством. По-друге, з «курорту» недавно повернувся. Відпочивав разом з працівниками Міністерства внутрішніх справ. Грошей — ні коп'я. По-третє, діло є… От після того діла й можна буде випити. За рахунок Мамуні…
— Яке діло? — насторожився Понюхно.
— Он ті штуки в кутку бачите? Оті,— показав Грак, — загорнуті в папір.
— Ну, бачу! А що то?
— Антоша з майстерні літери для нового гасла привіз. Чіпляти будемо. Стратон Стратонович доручив це зробити вам і мені!
— А для чого ж ви нові гасла вигадуєш? — з недовірою перепитав Понюхно, кинувши оком на списаний аркуш паперу.
— А ви що, Ковбика не знаєте? Він же боїться, щоб хтось раптом не…
— Це ви, звичайно, вигадав, що і я повинен вивішувати?
— А ви що, проти?..
— Проти чого?
— Проти склянки шампанського?
— Ви б так зразу сказав.
На дах лізли через горище, рясно обліплене павутинням.
— Ви ж чув, мені сьогодні цікавий сон снився, — розпочав Понюхно по-товариськи, наперед смакуючи ще не взятим пивом чи склянкою шампанського.
Грак знав, що Понюхнові завжди один і той же сон сниться. Він його вже неодноразово розповідав, але щоразу, коли мав чудовий настрій, починав спочатку, перед цим уточнюючи:
— А я хіба не розповідав?
- Та коли ж? Я ж сидів, — останні два слова Грак вимовляв з такою гідністю, ніби його посадили несправедливо.
— Та ви слухай! — Понюхно ліз на дах позаду Грака і говорив йому в спину. — Сниться мені, що я… Ну, як оце зараз, лізу вгору, але по дуже гарно розмальованих сходах. До великого будинку лізу. Можна сказати, палацу. Лізу, лізу…
— Високо ж ви забралися…
— Та ви слухай… Лізу… Уже й хмари внизу, а той палац усе віддаляється від мене і віддаляється.
— А чого ж ви туди лізли? Там що, папахи розподіляли?..
— Дурний ви… Ви будете слухати чи ні?!
— Я й так самі вуха, — продемонстрував Грак, знявши кепочку.
— Коли це нарешті піднімаюся я не то в лоджію, не то в такі блакитно-золоті передпокої, дивлюсь, а там сходи викладені самими грошовими купюрами. І все крупними-крупними. По сотні й по півсотні… Ви мене чув? Я до цих сходів, а вони круто вгору, перед самим моїм носом. Я по них уже не лізу — повзу. Ще вище повзу. А вони звужуються, звужуються, і мені вже немає де ні рук, ні ніг поставити. Такими вузенькими раптом ті сходи зробилися. Дивлюсь, і гроші поменшали. То ще йшли десятки, п'ятірка, а це все троячки та карбованці. Тут я не стримався та як закричу: «Більші! Більші випускайте гроші. Купюри більші й ширші, а то по цих до палацу не доберуся…» Тільки це я сказав, а тут жінка мене під бік — штовх! «Що? — питає.— Знову гроші снились?» Повіриш, прокинувся, сів на ліжко і аж заплакав. Стільки грошей було під ногами…
