Вишневі усмішки. Заборонені твори (збірник) - Вишня Остап (первая книга txt) 📗
– Кривий Степан?
– Еге! Охотник!
– Так він же ж тепер не охотник: він без правов! А живе він… Одна… Друга… Третя… Четверта… П’ята… Шоста… Сьома… за четвертою хатою повернете в уличку. Тією вуличкою у самісінький двір так і в’їдете.
– Спасибі, бабусю!
– Тільки сьогодні неділя, мабуть, його вдома нема, на охоту пішов.
– Та то вже як там буде!
За четвертою хатою вулички нема. Стали. Бабуся кричить:
– Та куди ж ви? Вже проїхали!
– Та то ж, бабусю, третя хата, а не четверта!
– Дивись, а я думала – четверта. Недобачаю вже я. Не тільки вулиці, а вже й нитки в голку не вштрикну.
Завернули у вуличку і прямісінько в двір.
– Драстуйте, Степане! як вас?..
– Іванович…
– Степане Івановичу! Це ви охотник?
– Охотник-то я, конешно, охотник, так тільки не встиг правов виправить. Без правов. Не охочусь тепер…
– Вовки, кажуть, одолівають тут вас?
– Ні, такого щось не чувать! Тихо з вовками, хвалити Бога, тихо поки що… Зайчишки, ті, конешно, попадаються… І густенько… Лисичку іноді торохнеш… Буває…
– А троє овець хто зарізав?
– Троє? Не слихав! Позавчора Секлета, одноосібниця, заколола, так не вівцю, а кабанчика…
– А телиці зад хто од’їв?
– Що ви, товариші?! Це – брехня, вірте совісті, брехня. Десятий рік я старшим корівником. Коли хто навіть ударить, строго взиськую, а не то, що цілі зади од’їдать… Хто ж це вже підкопується?!
– Та ні, ми, Степане Івановичу, про вовків!
– Які такі вовки, коли в мене по 2000 літрів на фуражну корову, а вони – «зади од’їдають»? Хай знімають, коли не вірять!
Розтлумачуєте кінець кінцем у чім річ, і Степан Іванович заспокоюється.
– Так у вас про вовків, значить, не чуть? А так поблизу де-небудь?
– Говорили, що кілометрів за п’ятнадцять звідси, у Попівському, ніби виють. І що справді ніби комусь зад од’їли… Не знаю тільки кому – чи телиці, чи комусь іншому…
III
– Поїдьмо, товариші, на Попівське! Може, там справді щось організуємо, – каже Кіндрат Калістратович. – Там-таки справді бували облави на вовків і там-таки є справжній мисливець, що має і прапорці, і зможе зібрати гучків-загонщиків, і знає, де поставити на номера. А я, як фахівець, у цій справі, навчу вас, як полювати вовків облавою.
– Поїдьмо! Забились, так уже поїдемо. Сьогодні, може, вже не встигнемо, ну що ж, лишимося, завтра й пополюємо!
Поїхали.
Кіндрат Калістратович, давній убийвовк, розповідає про вовчу облаву.
– Ой, цікава ця штука, товариші, облава на вовка. Вовк залягає на день у густій хащі і там лежить до ночі і тільки вночі виходить од’їдати телицям зади, різати овечки та лошата. Досвідчений охотник зарані вже знає, де вони є, бо прислухається до їхнього виття, а то й сам, виючи по-вовчому, викликає їх на відповідь, щоб уже напевно знати, де саме вони лежать. Коли це все вже вивчено, тоді призначається облава. З’їздяться мисливці, зарані сповіщаються загонщики, з двох боків те місце обтягується шнурком, з прив’язаними на ньому прапорцями. З одного боку, де прапорців нема, розставляються на номерах охотники, а навпроти, здалека, заходять загонщики, запускаються, коли єсть, собаки… Звір піде на охотників, убік він не побіжить, бо боїться прапорців… От, значить, обложили, стали. Загонщики чекають знака, коли починати… У лісі тихо-тихо… Іноді тільки трісне гілочка, упаде з ялинки, стук-стукне дятел… Ви стоїте й «прочісуєте» зором свою територію: де стежка, де галявина, – щоб зарані вже знати, як бити вовка, коли він піде – чи просто на вас, чи, може, трохи праворуч чи ліворуч. Ви ж знаєте, що й праворуч, і ліворуч на номерах ваші товариші-мисливці. Отже, щоб не допустити його на їхню територію, а щоб вовк був ваш! І тільки ваш! От почалися гони. Крик, шум, гам. Тріщить десь ліщина, гавкають собаки, стріляє старшина загонщиків… Не ліс там у загонщиків, а пекло.
– Га-ла-ла! Тю! Го-го! Ух! Ох! Та-ра-ра-ра! – Пекло це прямує на вас. Отут уже держіться. Тут уже кожний тріск гілки – то тріск усіх ваших нервів. Падіння шишки з ялинки – атомна бомба. Стрибок зайця – мінімум стрибок жирафи. Лисиця – тигр! А ви ж зайців і лисиць не стріляєте. Боже борони! Найтяжчий злочин – стріляти на вовчій охоті в щось інше, крім вовка. І от нарешті, іде він. Я його, товариші, не тільки на око впізнаю, я його ходу за сто метрів знаю, я чую його єством своїм усім. І от – між кущами – мельк! – сіре. Раз на мене – вважайте, що вовка нема. З першого пострілу. А там іще – постріл, там постріл. А якась роззява то й не помітить. А дехто, помітивши вовка, – на грушу. Буває й таке. А дехто й собаку замість вовка стукне. Буває й таке. Наближаються гонщики:
– Скільки взяли?
– Трьох!
– Скільки пройшло?
– Два!
– Ех, ви! Як же це ви зівнули?!
І от тоді на узліссі оповідання про колишні облави…
– А тоді, пам’ятаю…
– А отоді…
– А раз…
Та що там говорити…
Кіндрат Калістратович аж упрів, оповідаючи про вовчу облаву. Очі йому блищать. Почервонів увесь. Слухачі зачаровані…
IV
Їдете, значить, ви на Попівське.
Обабіч дороги, але ген-ген, – куди око дістає, – закучерявилися зелені вруна колгоспної озимої пшениці.
А за зеленями, на пагорках, чорніє, ніби воронове крило, колгоспна зяб…
Аж ось мчить з гори віз. Кобильчина летить галопом. На возі стоїть громадянин, кашкет йому набакир, в лівій руці віжки, а в правій – батіг, що загрозливо навис над кобильчиною:
– Н-н-н-о! Н-н-н-о!
– Куди летиш, дядьку?
– Вовк!
– Де?
– Отам, на горі, на пшениці! Мишкує! Н-н-н-о!
Кіндрат Калістратович, як старий і досвідчений убийвовк, резюмує:
– Нічого вдивительного нема! Може бути! Старі вовки, розлючені, що нічого не бояться, іноді виходять і вдень помишкувать на поле. Буває. Сіпни, Петре, коні, може, справді побачимо…
Підтюпцем вибираєтесь на гору. Праворуч од дороги пшениця пішла схилом до річечки. За річкою весь у вербах невеличкий хутірець.
– Он! – аж скрикнув Кіндрат Калістратович.
Справді, серед великого лану озимої пшениці стоїть сірий звір. Він нахилив голову і щось ніби винюхує. Потім починає гребти лапою землю.
– Хлопці! – шепотить Кіндрат Калістратович. – Один стрибай тут і, пригнувшись, до річки. Другий ізстрибуй трохи далі. Петре Івановичу, ви станете отам за пагорком, а я спущусь до он тієї вербички. Поволеньки сходьтесь і наганяйте його на мене. Я не промажу. А ти, Петре, їдь собі потихеньку дорогою та співай, щоб він на тебе поглядав. Пішли.
Всі, попригинавшись, розбігаються, як наказав старий і досвідчений убийвовк Кіндрат Калістратович, і починають оточувати звіра. Звір, видать, не дуже полохливий, бувалий звір, бо не видно, щоб дуже нервувався. Побачивши, що до нього наближаються люди, він потихеньку почав одходити, і тоді тільки, як гарячий Петро Іванович, не витримавши, побіг за ним, – легеньким скоком подався на хутірець, прямісінько на Кіндрата Калістратовича.
Підпустивши звіра метрів на п’ятдесят, Кіндрат Калістратович вистрілив.
Звір дико зааяяйкав, підстрибнув і вдаривсь об землю.
Кіндрат Калістратович його вдруге…
Раптом із садка біля крайньої хати одчайдушний крик:
– Тату! Нашу сучку вбили!
І на постріли, і на крик вибігають чоловіка з п’ять хуторян…
Тут дозвольте хвилин на п’ять перервати оповідання…
А через хвилин п’ять ясно вже було все:
– П’ятдесят і не менше!
Зійшлися на тридцяти.
– Та заберіть семеро цуценят, бо чим я їх годуватиму!
Їдучи далі, Кіндрат Калістратович говорив:
– Нічого вдивительного нема, що вовк виходить і вдень мишкувати на поле…
А подумавши трохи, ніби сам уже до себе, додав:
– Тільки ж той був без цуценят.
«Ружжо»
Всі, розуміється, зразу на гвалт:
– Чому «ружжо», коли насправді – «рушниця»… А як не хочеться, щоб була «рушниця», то вже «ружье», але ж ні в якому разі не «ружжо».
