Вишневі усмішки. Заборонені твори (збірник) - Вишня Остап (первая книга txt) 📗
І погладив ніжно дід Свирид свої вила-трійчата…
«Бліцкріг»
Сиділи ми якось із дідом Свиридом на колодках, розмовляли.
З заходу насувалася чорно-синя хмара, пахло дощем, вдалині гриміло, і розтинали небо блискавки.
– Дивіться, – кажу, – діду Свириде: на небі блись-блись виходить, а в Гітлера не вийшло. А скільки того лементу було: «бліцкріг», «бліцкріг!» А на ділі вийшло «пшик-кріг!» Чому воно так, діду Свириде!?
– Як не вийшло?! Вийшло, та ще й як вийшло. У Гітлера ще краще вийшло, як у цигана.
– У якого цигана?
– У Михея!
– У якого Михея?
– Михея не знали?
– Ні!
– Тю! Що ж ви тоді знали!? Було це давненько, ще й на першу германську війну не зав’язувалось. Молодим я тоді ще був – було мені не більше, як років, може, шістдесят п’ять. Стеріг я того року бакшу. У нашому селі тоді циган жив, Михей, – усім циганам циган. Летить, було, на коні, так не тямиш, чи кінь його мчить, чи він коня ногами несе. Частенько навідувався до мене на бакшу. Ходить, було, придивляється.
– Кавуни, – каже, – в тебе, Свириде, добрі.
– Кавуни, – кажу, – непогані. Вистигли кавуни.
От одної ночі так, як оце тепер, дуже нахмарило. Почалася буря. Грім, дощ, блискавки… Я в курені заховався, а сам з бакші очей не спускаю. Як блисне блискавка, – на бакші все видно. Блиснуло – я й помітив, що хтось із ярка в кавуни поліз. Я за вила та понад ярком і собі туди. Блисне блискавка, – я пригнусь, стемніє, – підбігаю. Підбіг, присів у полину на межі. Блиснуло – бачу, хтось у чувал кавуни збирає. Я ближче! А воно гримить, а воно гримить! Підійшов я близенько до злодія… В цю мить як блисне, – я його трійчатами як блисну! – так воно тільки – іве! – та в ярок, як вихор! І чувала забуло. Я, правду казавши, і не помітив, кого я поблагословив, бо бачив тільки спину, та й то на одну мить…
На другий день приходить до мене Михей. Дивлюсь, невеселий.
– Чи немає, – питає, – в тебе, Свириде, шкибинару, чи що? Поперека дуже крутить… Учора, – каже, – буря була, так блискавкою мене вдарило. І що то, – каже, – сила Божа: раз блиснула, а на попереці аж три криваві смуги.
– А ти, – кажу, – Михею, може б, кавуна з’їв? Од поперека, баби кажуть, дуже ползительно.
– Погнили б, – одказує, – вони, кавуни твої.
Отакого було…
– А до чого тут, діду Свириде, Гітлер? І до чого «бліцкріг»?
– А до того Гітлер і до того «бліцкріг», що Гітлер отой з чувалами по Радянському Союзу блискав-блискав, а Червона Армія як блиснула – так скільки кривавих смуг на спині в Гітлера?! Рахуй: Волга – одна. Дон – друга. Дніпро – третя. Буг – четверта. Дністер – п’ята. Дунай – шоста. Вісла – сьома. Одер – осьма. Це великі смуги, а скільки малих!? Та не прості смуги, а з бубликами. Біля Сталінграда – бублик, біля Кривого Рога – бублик, біля Корсуня – бублик, біля Тарнополя – бублик, у Криму – бублик, у Пруссії – бублик, у Померанії – бублик. Це великі бублики, з маком, а малих скільки?! Так як, по-твоєму, – не вийшло «блись-круга»!? Вийшло! А ще скільки вийде! Поздоров тільки, Боже, Червоній Армії, а вона ще не раз і не так іще «блисне»!
Весна-красна
Якби моя бабуся встали
Давненько це було. Років сорок тому.
Вчився я тоді в славному місті Києві. Та й поїхав на канікули додому на благословенну Полтавщину.
Бабуся ще моя тоді були живі.
Якось сидимо ми з бабусею вдвох у садку: бабуся, як спеціаліст по промисловості, пір’я дере. Біля неї, значить, виробничі засоби: два підситки – в однім недране, а в другім – уже дране пір’я.
А я більше по культурній, значить, частині: сиджу під вишнею на рядні й «Очеретом качки гнала» співаю.
От бабуся мені й кажуть:
– Їдеш уже, синочку, скоро.
– Їду, – кажу, – бабусю.
– Знову до Києва?
– До Києва, – кажу, – бабусю.
Замислились моя бабуся та й тяжко зітхнули. А потім і кажуть:
– А я ж у Києві так і не була. І святої Лаври не бачила. Все своє життя збиралася, збиралася, та так і не зібралася. Спочатку – діти, а потім – онуки.
– Так чого ж, бабусю, давайте поїдемо вдвох. Поїздом швиденько. За півтора дні й там. А я там уже собі й знайомих познав: буде де й переднювати, й переночувати. Поїдемо, бабусю! Я тата й маму впрошу – вони пустять. От добре! І мені буде веселіше. Та й Київ побачите, і Дніпро, і Лавру. Все, все я вам, бабусю, покажу і все вам розкажу.
– А назад же як я без тебе?
– Та й назад так. Посаджу вас на поїзд, попрохаю кондуктора, щоб попередив, на якій станції вам висідати. А перед тим вдаримо додому телеграму, тато виїдуть на станцію і заберуть вас. І вже. Поїдемо!
– Та боязко якось.
Умовив я таки бабусю їхати до Києва.
Тато з мамою, хоч і довгенько вагалися, та, проте, згоду дали.
Поїхали ми в город, на станцію. А до станції було верст із тридцять.
Бабуся ніколи в місті не були і поїзда не бачили.
Як побачили вони паровика, та ще він, повз станцію пробігаючи, як закричить, – бабуся, затуливши очі руками, так і присіли.
– Не поїду, – плачуть.
– Та чого ж не поїдете? Та нічого страшного нема, то він свистить, щоб на путі не стояли, щоб ні на кого не наїхати.
– Та щоб ото я лізла на оте чорне та їхала! Та ніколи в світі! За що ж я там держатимусь? Біжи, хай батько вертається та забере мене додому.
А тато привезли нас до станції та відразу й додому.
– Та де ж наздожену тата, – кажу, – вже вони допіру верст десять од’їхали.
– Не полізу я на те чорне, що ото шипить і свистить!
– Та ні, бабусю, – вмовляю я, – не треба вам туди лізти, не там люди їздять, а у вагонах. От зараз подадуть вагони, сядемо й поїдемо.
– Не сяду, бо впаду.
– Не впадете. От побачите, сидітимете, як у хаті на лаві.
Подали состав, я й кажу бабусі:
– Ну, ходімте, сідати вже пора.
Підійшли ми з бабусею до вагона.
– Не полізу, – плачуть бабуся. – Пусти мене, хай уже я вмру вдома.
Я вже розгнівався й нагримав, хоч і як я їх любив, на бабусю.
– Та не страміться, – кажу, – бабусю. Он на нас усі дивляться.
Глянули бабуся такими очима, що я аж одвернувся, а потім і кажуть:
– Зав’яжи ж мені хоч очі, щоб не бачила я, куди лізу.
Зав’язувать очі бабусі я не зав’язував, соромно було, а руками довелося-таки затулити, доки посадив я їх у вагон.
Сіли, тремтять.
А як сіпнув паровик, було й «ой, лишенько!», й «спаси, Царице Небесна!». Всього було…
Потім бабуся заспокоїлись, тільки підстрибували, як паровик свисне.
Доїхали ми благополучно.
У Києві побували скрізь-скрізь.
Дуже вдоволені ходили моя бабуся по Києву та й самі іноді всміхалися:
– І чого я так боялася!
І все було б добре та гаразд, коли б я не завів бабусю до т е ат р у.
Довго вони не хотіли, а я таки умовив:
– Хоч раз у житті подивіться. Знатимете, що таке театр.
Погодились.
Квитки я взяв у другому ярусі, та ще й у першому ряду.
Ішли туди – нічого. Сіли. Як поглянули бабуся вниз, у партер, як скрикнуть: «Ой!» – учепились за мене:
– Держи мене, синочку! Ой, держи! Не долечу я туди живою!
– Що з вами, бабусю?
– Виведи мене. Ой, виведи! Високо дуже!
Та тремтять уся, тремтять.
Довелося залишити театр. Так і не побачили моя бабуся жодної вистави за все своє життя.
На другий день посадив я бабусю в поїзд, попрохав кондуктора, щоб допоміг їм висісти на станції.
Доїхали бабуся додому в добрім здоров’ї.
А потім, як приїхав я ще додому, дякували мені бабуся за Київ.
– Усе, – каже, – нічого, якби тільки не той театр. Дуже таки високо, голова паморочиться, ось-ось я вниз полечу. Дуже страшно.
Тепер, коли я бачу, як жінка-машиніст упевнено й рішуче веде величезні залізничні состави, мені хочеться підійти до неї і спитати:
– Тьотю! Чи вам не страшно, як ото паровик так здорово закричить? А чи не зав’язуєте ви собі хусткою очі, як на свого паровика вилазите? А моя бабуся зав’язували.
