Вишневі усмішки. Заборонені твори (збірник) - Вишня Остап (первая книга txt) 📗

Далі.

Кав’ярень на кожному кроці заводити не треба.

Досить буде, коли ми на кожній вулиці збудуємо по літбудинку ім. В. Блакитного, з бібліотеками хорошими, з концертними залами і з волейболом.

Да… З більярдом обов’язково, а то що тоді Миша Биковець [136] і Володя Сосюра робитимуть?

– Як з буфетом?

– Обов’язково!

Не знаю, що нам робити з Лопанню, щоб хоч трішки зробити її подібною до берлінської Шпрее.

Самих «естественных надобностей», як видно, замало, бо якби від них залежало Лопанське «многоводіє», то давно б уже і Лопань, і Нетеча, і Харків повиходили б з берегів, і був би тоді не Харків, а Венеція, чи Харкнеція.

Тут одне з двох треба: або Харків перенести на Дніпро, або Дніпро на Харків.

Розробимо відповідного проекта та подивимось, що краще й дешевше.

Тільки обов’язково треба проекта, а не так, що спочатку збудуємо, а потім уже за проекта візьмемось.

Шуцманів заводити не треба.

Хай будуть наші міліціонери. Надягати на них касок з орлами не будемо, а по гумовій палиці кожному слід дати.

І як би такі гумові палиці вигадати, щоб міліціонер міг нею так і підсадити клієнта, коли той виліз з пиварні, щоб клієнт сам «легенькою парою» поплив до району.

Щоб без пересадок на ваньків і без рукамаханнів з відповідними з боку клієнтури висловами.

Німецькі «аборти» для Харкова потрібні, як вода.

Обов’язково побудувати!

І побільше!

Не варт будувати місцевий бюджет на тім, що «в неуказанном місці».

Без цього можна перебутися!

Та й як ти його іноді обійдешся без «невказаного», коли на ввесь Харків одне «вказане», та й те або замкнене, або «забарикадоване» так, що треба бути добрим спортсменом-олімпійцем, щоб усі ті «барикади» перескакувати!

Далі.

Треба негайно розпочати виробляти всяку «чепуху»: бритви оті, що самі голову одрізують, гребінці, олівці, пудру, гуму і т. д.

І пустіть «авслендерів» побільше, хай купують та вивозять усю цю «єрунду».

А взагалі, щоб із Харкова зробити Берлін, треба робити. Не сидіти й не дивитись на небо, думаючи, «чому я не сокіл, чому не літаю», а робити, шукаючи «свою долю» в себе під носом, а не на небі.

У нас тієї «долі» на чотири Німеччини вистачить, так ми ж її не бачимо, ми все ще на небо поглядаємо, повилазило б нам!

Гінденбурга на президента вибирати не треба! Хай залишається Григорій Іванович! [137]

Як переїхати митницю

Коли їхати за кордон, тоді, розуміється, не треба думати про те, як переїхати митницю.

А от звідтам…

Ой Боже мій, чого та митниця коштує!

Ще тижнів за три до від’їзду з Німеччини починаються балачки:

– Та все воно гаразд, а от як Шепетівка…

……………………………….

– Були в Тіргартені?

– Був.

– Ну й що? Правда, прекрасний парк?

– Чудовий парк. Та от не знаю, чи обдивляються на митниці кишені, чи ні?

……………………………….

– Ви з Потсдама?

– Так!

– Не дурний був Вільгельм, вибравши там собі резиденцію. Ну й парк! А палати! А водограї! А чистота! А порядок!

– Да-а-а! Дивуєшся просто. Та невже ж митниця тільки одну пару черевиків і пропускає?!

……………………………….

– Ви що, з музею?

– Тільки що прийшов.

– Сильне враження?

– Прекрасно! А пудру чоловікам вивозити дозволяється?

……………………………….

Ох, та митниця!

Страшно мало речей дозволяється привозити з-за кордон у.

Ну, до чого мала норма, що аж плакать хочеться.

Подумайте: усього тільки три костюми.

Всього тільки два пальта.

Всього тільки шість пар білизни.

Всього тільки один золотий хрестик і одну золоту іконку.

Всього тільки одну низку перлів і один годинник.

Ну й влада!

В інструкції говориться, що загалом дозволяється провозити речі, потрібні в дорозі для прожиття протягом двох-трьох місяців у командировці.

Ну, хіба ж таки Радянській владі не відомо, що не можна ж перебувати в дорозі з одним годинником?!

Принаймні треба штук хоч зо три!

Ну, як-таки може який-небудь науковий, чи літературний, чи мистецький, чи індустріальний робітник пробути місяць у командировці, маючи всього тільки три костюми?!

Хіба вистачить йому в дорозі одного разка намиста з перлів?

Хіба може він обдивитися німецькі заводи, коли йому дозволяється нюхати тільки (всього тільки) п’ятсот грамів (півлітра) парфумів Соti та й то обов’язково розпечатаних, та ще й важиться їх разом з флаконом?!

Просто не розумієш у даному разі Радянської влади.

Як же таки так?

Я їду в таку далечінь, як із Берліна до Харкова, і не маю права возити з собою ведмедя?!

Це ж найпотрібніша в дорозі річ.

Що мені, ото так і їхати, не граючись з ведмедиком?

Що ж то воно за подорож?!!

А Шепетівка ведмедів не пропускає.

Каже, що не «полагається»…

Вся трагедія в кишенях.

Німці чомусь дуже малі кишені роблять у костюмах.

Соваєш туди ведмедя ногами – голова стирчить.

Засунеш голову – ноги стирчать.

Сядеш, необережно повернешся, а він, лиха личина, в кишені як зареве.

А кругом усі регочуться.

А чого тут, скажіть, смішного?!

Ніколи командирована людина не буває так стурбована й знер вована, їдучи в командировку, як повертаючись додому.

Чого, власне, турбуватись, приїжджаючи до Німеччини чи до Франції?

Що таке може вас схвилювати: нові, незнані міста, нові люди, нове життя, досягнення культури і т. д.?

До цього всього ви якось швидко звикаєте…

Хвилювання починається перед од’їздом нах хаузе. [138]

– Слухайте, то ж ви, здається, жіночі кальсони носите?

– А хіба помітно? Я ж оті резинки повитягав. А тепер же ж літом і чоловіки такі самі коротенькі носять, як і жінки.

– Так не носять же чоловіки з отакими на переду хризантемами. А потім, наскільки я пам’ятаю, у чоловіків такі речі, здається, з ширінькою.

– Невже ж Шепетівка й до ширіньки додивлятиметься? Що ви мені все з отою Шепетівкою? А я такі хочу носить, а не такі, як шепетівські урядовці. Де є такі правила, щоб я обов’язково носив кальсони без хризантем?!

……………………………….

Скільки мук, скільки страждань завдає ота наука нашим людям. Скільки турбот викликає закордонна командировка у наших молодих і немолодих учених.

Аж тут розумієш прислів’я:

«Корень ученія горек…»

Шепетівка. Літо. Спека.

І от бачиш, що з вагонів вилазять червонощокі, молоді радянські громадяни, поодягнені в котикові манто, в міхові капелюхи, з плюшевими на шиї або в руках пледами, в теплих рукавицях, в двох-трьох парах в’язаної білизни..

– Чого ви так ото одяглись, ніби Амундсена розшукувати зібрались?

– Простудитись боюсь. У вагонах такі, знаєте, протяги… А в моєї матері такий лютий був ревматизм, що мучилась вона страшенно!

* * * Шепетівські митницькі урядовці – веселий народ.

Коли отака-о полярна людина влазить із вагона в митницю, у них сміється і на обличчі, і скрізь кожний мускул.

Вони кусають собі губи, щоб не чмихнуть.

Наслідки їхньої веселої вдачі я бачив після того, як вони проінтерв’ювали одну таку «котикову мадам».

На столі там лежали: разок перлів сажнів на три завдовжки, флакон парфумів не менш так мірою, як на піввідра, всяке таке мереживо й багацько інших таких речей.

Мені незручно було питати, куди все те було позапихувано, що було обмотано тими перлами і т. д.

«Котикова мадам» сильно схудла за якихось там півгодини і зблідла.

Більших мучителів з веселими на лицях усмішками, як шепетівські митні службовці, я не бачив…