Вишневі усмішки. Заборонені твори (збірник) - Вишня Остап (первая книга txt) 📗
А десь у піднебессі, далеко-далеко, аж десь-десь, аж он там, поза хмарами, реве на «яструбкові» мотор. А в «яструбкові» сидить – може, білява, може, русява, може, чорнява – дівчинка й мертвопетлює, усміхаючись. І була вона грозою для розбишак, німецьких загарбників, ота білявенька чи, може, чорнява, а то й русява дівчинка.
І хочеться в неї спитати:
– Дівчинко! Чи не паморочиться в тебе голова, коли з отакенної вишини на землю поглянеш? У моєї бабусі паморочилася, як вона колись на другий ярус театру потрапила.
Та й думається мені:
– А може б, і моя покійна бабуся тепер мертві петлі робили, якби вони за нашого чудесного часу жили. Онуки чи правнуки, бачите ж, як роблять.
Хай царствують моя бабуся!
Хай живе, хай уславляється радянська жінка, жінка вільна, жінка-творець, жінка-мати.
Дозвольте помилитись!
Писав один письменник літературно-художній твір. Сучасний твір. Роман.
І непогано писав. Чітко писав. Розбірливо.
Писав він його самопишущим пером.
Самопишуще перо не можна покласти на папір і наказати йому:
– Пиши! А я тим часом піду пива вип’ю!
Самопишущим пером треба водити по папері, воно тоді пише літери, з літер складаються слова, із слів – речення, з речень – розділи, з розділів – частини, з частин – книга.
Оце вже й роман.
Коли роман складається з кількох книг, він уже тоді буде – «логія».
Як з трьох книг – трилогія.
З трьохсот книг – трьохсотлогія.
А як більше, то вже буде «Рятуйтелогія».
Вищеменований письменник, значить, водив самопишущим пером по папері, і все так і виходило: літери, слова, речення і т. д.
Написав він уже аж один цілісінький розділ.
Написав і став.
В написаному розділі всі дійові особи вже на світ білий вийшли, вже накреслилося, хто з них буде герой, хто не зовсім герой, а хто зовсім не герой, намітилися ситуації, хто кого полюбить, хто кого й до кого ревнуватиме і т. д., і т. ін.
Ясно вже до деякої міри було, хто воював на фронті, хто в Фергані чи в Ташкенті, хто, повернувшись, відбудовуватиме й відновлюватиме, а хто пивом чи газованою водою торгуватиме і квартири одвойовуватиме.
Головний герой роману вже й автомашину свою мав, і навіть з бензином більш-менш улаштувався.
І от став наш письменник, зупинився.
– Куди далі їхати? В який бік їхати головному героєві?
Їхати йому прямо, як партія та Радянський уряд указують, ясною дорогою до спільної для всіх народів Радянського Союзу мети?
Так це ж усім відомо.
Показати внутрішні переживання героя і героїв?
Лиха його личина знає, які там у нього внутрішні переживання?!
Коли він на передовій стріляє, я це бачу.
Коли він цілує свою кохану, я це бачу. Ну, може, не бачу, так, проте ж, я знаю, що люди цілуються.
Коли мої герої відбудовують чи відновлюють, – я теж це можу побачити.
А от які думки в цих героїв у цей час їм голови розпирають, як у них біля серця, чому один відбудовує, а другий гуляє, чому один одну любить, а другий – трьох одразу, що в них у цей час усередині, які такі в них внутрішні переживання, – вгадай ти їх!
От і зупинився вищеменований письменник.
Думав, думав та й придумав:
– А що, як мій герой, та, може, ще й не один, – візьме та й помилиться?! І я з ним помилюся! Та й піде він в своїй роботі та в житті манівцями?! Інтересний може сюжет бути! Та й фабула така собі, як середньовічний лабіринт! Єй-бо, мабуть, непогано буде! Треба буде порадитися з кимось із товаришів!
От пішов наш письменник до обізнаного товариша та й каже:
– Дозвольте мені помилитися!
Обізнаний товариш здивовано якось на нього подивився і подумав: «І корчму закрили, а запитання дивні!» А потім питає:
– Як так помилитися? В чому саме помилитися?
– У романі!
– В якому романі?
Письменник розповів докладно.
– Та, бачите, я пишу роман. Уже написав аж один цілісінький розділ. Та й став. Знаєте-понімаєте, як вести своїх героїв отак прямо та й прямо, так виходить дуже вже прямо. Так я хочу помилитися. Щоб не так прямо все йшло, а щоб отак-отак-отак (тут письменник не знайшов слів для пояснення своїх думок і оте «отак-отак-отак» показав пальцем). Так воно тоді інтересно буде! Всі мої герої помиляються, і я з ними помиляюсь. От як уже ми допомиляємось до того, що вже далі нема чого помилятися, я їх усіх тоді й виведу на чисту воду! І сам з ними вийду. Переборемо, значить, усі помилки!
– А для чого це?
– Для інтересу! Інтрига тоді, така, знаєте-понімаєте, буде! Он яка буде інтрига! Читатимуть тоді з захопленням!
– Значить, помилка для помилки, чи як?
– Ні! Тут не те! Треба, щоб люди запаморочились, закрутилися, завертілися… Тут треба не так, як воно йде, а так треба, як воно не йде! Ви мене розумієте? – питає письменник.
– А ви себе розумієте? – питає обізнаний товариш.
– Не можна сказати, щоб я себе зовсім розумів, але дещо вже накреслюється. А ви мене розумієте?
– Як вам сказать? Дещо накреслюється! Ви цього року ще не відпочивали?
– Ні! Та я цілком здоровий!
– Ну, слава Богу!
– Так можна, значить, мені помилитися?
Обізнаний товариш кріпко подумав, ще раз подивився на письменника, подзвонив, ввійшла секретарка, і він точно і прямо відповів на письменникове запитання:
– Які в нас сьогодні справи на президії?
– Такі і такі, – каже секретарка.
– Ага! Ну, добре! – сказав обізнаний товариш.
А потім обізнаний товариш звернувся до письменника:
– Більше у вас до мене запитань нема? Ну, бувайте! Заходьте, будь ласка!
Ну й почав письменник помилятися. Роман у нього починається так: «Запахло чебрецем…» Довго письменник думав над цією фразою:
– «Запахло чебрецем». Ну, що тут такого оригінального? Кожному може запахнути чебрецем! І не тільки чебрецем може запахнути! Різними пахощами може запахнути. – Думав він, думав та й закреслив цю фразу.
Закреслив і написав:
– «Зачебречило пахом»…
Це вже щось інше. Оригінальне. Так іще ніхто не писав.
Як приклад, можна процитувати страждання головного героя роману.
«Юрко нервово ходив по кімнаті, і права рука його лежала на животі. Раптово він зупинився, прислухався, помацав себе за живіт, зблід, очі йому затуманились, він підійшов до канапи й сів, потім схилив на руки голову і повним одчаю й розпачу голосом не промовив, а простогнав: «Невже я завагітнів?! Боже, Боже! Я, що сміливо дивився у вічі смерті на всіх передових усіх фронтів, я тепер з дитиною?! Та від кого ж це? Невже від Оксани?!» Руки йому тремтіли, в очах бриніли сльози. Він сумно похитав головою й гірко процідив крізь зуби: «Герой! – А пелюшки шити треба! І сповивачі!»
Роман обговорювали на зборах секції прозаїків.
Секція таки зібралася.
– В перший і останній раз! – сказав голова секції.
Дехто був «за», дехто «проти».
Вказували на окремі невдалі фрази і т. д., і т. ін.
Зайшов на збори і один з читачів.
Вислухавши дебати, він підніс руку:
– Дозвольте й мені!
– Прошу!
– Мені роман подобається! Тільки назва роману, по-моєму, не підходить. Автор її назвав «Тайна таємниці», а по-моєму, цей роман треба назвати так:
«Юринда».
Дідів прогноз
Було це надвечір у суботу, під неділю, а може, в п’ятницю надвечір, під суботу, – це не так-то уже дуже й важливо. Головне – було це ще взимку.
Снігу вже нападало чимало, а сніг усе іде собі та й іде.
Голова правління одного колгоспу, Махтей Федотович, наказав сторожеві:
– А поклич-но мені діда Тимоша!
– Якого, – питає сторож, – вам покликати діда Тимоша? У нас є два діди, і обидва Тимоші.
– Глухого.
– Так вони ж у нас обидва глухі!
– Хіба і другий вже оглух?
– Оглух! Ще влітку, як ото буря була. Як ото страшенно гримнуло, – вони й оглухли.
