Долина Єдиної Дороги - Микітчак Тарас Ігорович (книги регистрация онлайн txt) 📗
Рудий Лис вкотре ухилився від смертельного леза. Кот вибив його меч на першому випаді. Лісовій намагався просто відійти від воїна, щоб підібрати якусь іншу зброю. Але свист розкрученого меча переслідував його, й уся спритність ішла лиш на те, щоб ухилитись, відстрибнути. На щастя, закований у важкі лати заземелець рухався не так швидко, як прудкий мешканець лісу, в якого замість лат були виплетений з лика нагрудник і два налокітники. Врешті вістря меча зачепило ліве стегно Лиса, і той покотився по траві, бризкаючи кров’ю. Заземелець відсік найближчому доріжанину голову, перевернув на льоту держак меча у руці й направив його згори в груди лісовію. Той ледве встиг відкинутись від леза, яке пропороло бік Лисової куртки й прикололо її до землі. На мить погляди Лиса й заземельця вперлись один в одного, й лісовія ошпарила хвиля ненависті, відчутна майже на дотик. Кот вийняв з рукава короткий кинджал і пригнувся для удару. Лис вихопив зі свого сагайдака стрілу, здоровою ногою вдарив поміж ноги заземельцю, а рукою ввігнав вістря стріли в це кубло ненависті, що світилось в очній прорізі шолома. Кинджал кота ввійшов Лисові в бік, а сам воїн повалився на нього зверху.
Хвиль Болітник, Суспенька Риболап і ще троє доріжан обступили колом могутнього кота, який і досі просікав простір навколо своїм страшним мечем. Біля нього вже лежало троє мертвих доріжан, перерізаних мало не навпіл. Коли хтось намагався вдарити цього воїна, то залишався без зброї або помирав.
— Може всі відразу? — спитав Суспенька, ухиляючись від мерехтливого леза.
— На мить зупиніть його, коли він… спиною! — Хвилю довелося зігнутись удвічі, щоб уникнути меча, який зрізав кілька волосинок з його чуприни й крижаним холодом окропив усе тіло.
Один із доріжан зблизька метнув свого меча в іскристе плетиво металу навколо кота, й меч, голосно дзенькнувши, полетів кудись угору, а сам доріжанин із перекривленим обличчям покотився в траву, тримаючись за обрубки пальців.
Збоку почувся старечий, але ще міцний крик, і краєм ока Хвиль помітив Густоброва, який з останніх сил біг на заземельця, тримаючи перед собою довжелезний спис Алеоласа. Меч чорного воїна враз зупинився, зіткнувшись із вістрям списа. І в наступну мить три доріжанські мечі з різних сторін пробили горло воїна. Від удару заземельця спис разом із Травником опинилися на траві, а долиняни висмикнули свої мечі й обернулися, шукаючи наступного ворога. Проте наступних уже не було. Останній кот із гвардії Антіо стояв без меча, намагаючись витягти зі свого серця арбалетну стрілу, яку хтось висмикнув з убитого коня й пустив у південного воїна.
Хвиль обернувся до фортеці. Звідти вже виїхала валка возів. Прийшов час відступати. Тепер потрібно яком?га швидше підібрати поранених і тікати за міцні фортечні мури.
— Усі назад! Беремо поранених! — закричав Болітник, шукаючи очима сина й Лиса, але жодного з них не помітив. Часу на пошуки не було. Треба якомога швидше тікати звідси, щоб цей бій не став для доріжан останнім.
Рудий Лис не помилився щодо бойової тактики заземельців. Вони не виступили проти невеличкої армії всією лавою, а вислали найкращих своїх воїнів, за принципом честі давши можливість сміливцям з гвардії Антіо битися до кінця. Тепер, коли останній кот упав мертвим, у бій підуть усі блискучі панцирі, — тоді порятунку вже не буде. Окинувши поле бою швидким поглядом, Хвиль відзначив, що доріжан загинуло не більше сотні, але й це була страшна поразка, адже ворожа армія набагато чисельніша. Єдина надія на фортецю. Хтось застогнав збоку, й Болітник побачив Ловикаменя Горолома, який намагався затулити руками рану на лівому боці. Малодоріжанин підняв хлопця на руки й поніс його до візків, що вже під’їжджали до встеленого трупами степу.
— А де твій син? — до Хвиля підбіг Тинявка. Хоча старець сам ледве тримався на ногах, та все ж спробував допомогти Болітнику нести хлопця.
— Тепер вони всі мої сини, — пробурмотів невпевнено Хвиль. Йому здалося, що саме це він повинен зараз сказати, хоча насправді як ніколи відчував, що саме Чисторос є найріднішим з-поміж усіх доріжан, і хвилювання за сина переважає всі інші почуття. — Допоможи Густоброву! — він кивнув війтові на Травника, що приходив до тями, все ще не випускаючи списа з рук.
Повітря позаду здригнулося від тисячоголосого реву і тупоту ніг. Хто з доріжан обернувся, міг побачити, як хвиля чорного прибою покотилася від лісу й швидко наповзає на степ, вкриваючи його своєю рухливою масою. Ця маса реве, наче одна велетенська горлянка, перекриваючи стук серця. Піші коти й каракоти бігли степом обабіч Єдиної Дороги, а по бруківці чорною змією потекла кіннота.
Хвиль поклав Ловикаменя на найближчий візок. Він озирнувся й обімлів: кіннота рухалась надто швидко — піші доріжани не встигнуть добігти до фортеці. Єдиний шанс для них — прийняти бій якомога ближче до рятівних стін, де можна сподіватись на град каміння, стріл і дротиків з мурів.
Візки й фіри розвертались, і доріжани криками й ударами гнали своїх коней назад. Дехто навіть намагався пхати візки, щоб ті відразу набрали швидкість.
Ось останній візок проторохкотів по кремовій бруківці у напрямку фортечних мурів. За ним, швидко відстаючи, бігли доріжани. Багато хто кидав важкі мечі й алебарди, відчуваючи за спиною дихання кількох тисяч кінних котів і каракотів. За ними степ топила чорна повінь піших заземельців. Це був не організований, заздалегідь спланований відступ доріжан, а їх панічна втеча.
Доріжан, що бігли останніми, одного за одним пронизували стріли і списи кіннотників. Раптом хтось із них обернувся й побіг назустріч ворогові. Через мить ще з десяток найбільш відчайдушних кинулись за ним. Інші або падали, проштрикнуті стрілами, або втікали з останніх сил. З кіннотою зустрілося лише декілька доріжан. На диво, цими героями виявились ті чоловіки, від яких досі ніхто цього не сподівався, які не вражали ні патріотичними словами, ні сміливими бравурними вчинками, але тепер, перед обличчям вірної загибелі, щось у них перемкнулося. Можливо, вони перестали боятися смерті, бо та вже дихала їм у потилицю й була надто близькою і незворотною.
Соломаха Яблунько не відчував болі, хоча бачив, як у його грудях тріпоче воронова пір’їна стріли; відчував, як сорочка прилипає до тіла, стає вогкою й гарячою. Він знав, що проживе лише кілька митей, що сила полишить його на сьомому чи, може, на десятому кроці, й рука від цього ще сильніше стискала каракотівський спис. З кожним подихом ця зброя наливалася залізною ваготою й тягнула додолу. Кілька миттєвостей, кілька кроків, кілька подихів, кілька громових ударів пульсу в скронях — за цей час потрібно зробити те, що буде вартим усіх справ у минулому житті, усього, що він зміг би зробити в майбутньому. Потрібно бігти вперед за себе, за свого Прутика, який залишився у таємничої діви в горах. Про це вчора розповідав Чисторос. Про стрілу, яку випустили заземельці в його сина, про Праву Блакитного Снігу й Синього Льоду, яка знає все на світі й дуже вродлива, про спустошення й свавілля, яке принесли з собою заземельці.
І Соломаха всім тілом кинувся назустріч коневі кота, виштовхуючи перед собою вістря списа. Заземелець підняв коня на диби і розвернув його боком. Спис пройшов крізь бляхи його чобота й застряг зазубреним вістрям десь у нутрощах коня.
— Візки встигнуть, — прошепотів доріжанин. Наступної миті кінь збив його з ніг і полетів на дорогу разом із пришпиленим до нього вершником. На них повалилися наступні кіннотники, гримлячи латами об бруківку. Доріжанин, що біг за Соломахою, перерізав мечем горлянку вершникові, який упав йому під ноги, інший воїн Долини рубонув по ногах коня, що страшною тінню майнув збоку, а третій встиг лише замахнутися своєю звичайною сокирою, як їх усіх повалили на землю списи заземельців. Інші доріжани вже лежали, прохромлені стрілами.
Деякі кіннотники, не встигнувши зупинитись, ще влітали в купу з конячих та людських тіл, на дні якої із застиглою усмішкою лежав Соломаха Яблунько.
Потік кінноти розділився на два рукави, оминаючи повержених вершників і мертвих доріжан. Тепер вони мчали не так швидко. Перші візки з пораненими вкотилися у прочинені ворота фортеці.
