Долина Єдиної Дороги - Микітчак Тарас Ігорович (книги регистрация онлайн txt) 📗
Та навіть разом із доріжанами лісовії й дібровники могли лише поскубати страшну південну армію. Їх було надто мало на противагу десяткам тисяч ворожого війська. Значно погіршувало ситуацію й те, що доріжани на чолі з Рудим Лисом нічого не знали про допомогу лісових племен і не могли розраховувати на неї й узгоджувати свої дії з іншими загонами.
Кожен лісовій ретельно вибрав свою ціль в останньому ряді півмісяця чужинців, які вже повністю вийшли з лісу. Лучники бачили, що перед пішими воїнами їде валка возів і кібуців. Мабуть, у них везуть запаси провіанту й зброї, а може там їдуть і вогняні маги. Поряд із колісним транспортом каракоти вели на ланцюгах кілька десятків величезних чорних звірів, схожих на вовків, але з короткою чорною шерстю, настовбурченими трикутними вухами й куцими хвостами.
І ще щось ішло із заземельною армією, проте лісовії його не бачили, бо воно рухалося в лісі з іншого боку дороги. Воно було величезним. Дерева на його шляху тремтіли своїми кронами. І його було багато. Лісові жителі здогадувались, що саме там рухається, але намагались не думати про це, інакше їхні шанси на успіх ставали надто мізерними.
У рядах заземельців відбувалося щось дивне. Вони порушили стрій, почали збиратися групою і потім колоною в триста чоловік вирушили назад у ліс. Кожен із них ніс на плечах величезну бойову сокиру. Лісовії захвилювалися.
— Вони нас помітили! — прошепотів молодий лісовій до Чорноокого Лиса, який командував першою лінією. Стріла хлопця перейняла на себе тремтіння руки. Лис спокійно торкнувся долонею до дуги його лука.
— Їм потрібне дерево. У них сокири. Про нас вони нічого не знають. Тепер цілься й нехай твій страх не завадить стрілі вибрати ціль.
Узліссям прокотився крик яструба і з кущів, наче стіна кривого дощу, полетіли стріли. Чільні воїни десятками попадали в траву. Уцілілі похапали щити, але не встигли ними прикритися, бо друга половина першолінійних лучників випустила нову хмару стріл.
Половина колони вже лежала на землі. Решта воїнів згуртувалися разом, закрившись стіною зі своїх прямокутних щитів.
Антіо, почувши крики позаду, обернувся в сідлі й зрозумів, що його лісорубів обстріляли з лісу. Якусь мить він мовчав, а потім громовим голосом закричав:
— Дві тисячі арбалетників на ліс! Якщо вони за кілька хвилин не переб’ють лісове падло, нехай маги спалять узлісся, а лісові й степові змії очистять попелище від смаженини з цих мавп!
Декілька воєначальників, схилившись до конячих грив на знак покори, помчали до своїх загонів. Через хвилину шеренги арбалетчиків вирушили до лісу. Першими виступали воїни з великими прямокутними щитами, зімкнувши їх між собою. З боків у щитах були вирізані півкола, які тепер утворили бійниці в суцільній стіні, через які стріляли арбалетчики. Коли стрільці відходили перезаряджати зброю, на їх місце ставала друга черга вже зі стрілами в жолобах. Таким чином ця невразлива шерега сипала смертоносними гвинтами безперестанку, просікаючи узлісся металевим градом. Позаду щитників і арбалетників десятки воїнів тягнули візки із запасами стріл.
— Назад! — крикнув Чорноокий і метнувся поміж дерев. Зусібіч навколо тріщали гілки, перебиті арбалетними стрілами. Листя зеленим снігом сипалося додолу. Падали поранені й убиті побратими. Десь у верховітті втікали білки й зграйки пташок.
Хоча заземельці стріляли наосліп, за другу лінію лучників встигло відбігти лише дві третини першої.
Чорноокий Лис перестрибнув через напівзотлілий стовбур бука й присів біля Криволапого Вовка, ватага другої лінії.
— Йдуть суцільною шеренгою зі щитами! Але в лісі вони розімкнуть стрій через дерева і стануть вразливим для наших стріл, — прошепотів він до глави Вовчого клану. Старий лісовій, якого через кульгавість називали Криволапом, кивнув головою.
— Зрозумів! — І звучно гукнув, — кожен п’ятий — на дерева, пропустити ворога під собою, а тоді почати обстріл!
Його наказ швидко передали у лінію, й десятки лісовіїв, наче коти, подряпались уверх по стовбурах, зникаючи у кронах дерев. Лис кинувся за своїми першолінійними, щоб відійти вглиб лісовіївських позицій.
Через декілька хвилин у ліс увійшли шеренги щитоносців і арбалетників. На біду для лісовіїв вони зупинилися відразу ж за узліссям і не рухались далі. Щити тепер поставили півколом, і ліс знову почали сікти металеві стріли. План лісовіїв був зірваний.
Раптом поміж дерев, обпалюючи стовбури й ламаючи гілляччя, на лінію лісовиків полетіли шість вогняних куль. Лісовії на мить отетеріли, бо ніколи не бачили нічого подібного, хоча й чули про вогненну магію котів. Їм здалося, що це сонце спустилося на землю, розділилось нашестеро і мчить на них. За мить кулі-сонця врізалися в землю й на десятки метрів навколо розбризкалися вогнем, залишаючи від лучників купки попелу й обгорілі кістки. З палаючих дерев падали у вогонь решта лісовиків, лише невелика частина встигла вирватися з цього пекла. Декілька чоловіків, перестрибнувши на інші дерева, по гілках обійшли вогонь, який уже лизав гладкі букові стовбури, прилипаючи до них і повзучи вгору.
Кілька десятків лучників з першої лінії пробігли через третю лінію. Міцнолобий Кабан, що керував нею, зі сльозами на очах спостерігав, як у вогні метаються ще живі лісовії. Заземельці перестали стріляти, спостерігаючи за муками лучників по той бік вогняної стіни.
І знову лісом прокотився жалібний клич яструба, й лісовіївські стріли з третього ряду прошили груди тих, хто горів, поклавши кінець їхнім стражданням. Після цього третя лінія знялася з позицій і швидко замиготіла зелено-коричневими плямами углиб лісу. Нові пекельні кулі розлилися вогнем слідом за лучниками, але вже не досягнули їх.
На четвертій лінії Міцнолобий Кабан зістрибнув у яму, де зачаївся Яснозорий Олень.
— Відходимо? — запитав він у командира четвертолінійних.
Той заперечливо похитав головою.
— Розходимося з центру й обходимо праворуч і ліворуч Дорогу. Вони цього не сподіваються й далі битимуть вогнем у центр наших попередніх ліній.
— Це смерть, — чи то ствердив, чи заперечив Кабан.
— Ні. Смерть — тут. Поки що вони виявилися хитрішими за нас. Якщо після вогненної атаки сюди вдарить кіннота, нас швидко переловлять у цьому рідколіссі.
І знову в лісі лунали короткі накази вздовж рядів лучників, які здавалися заземельцям криками звірів. Третя, четверта і п’ята лінії із залишками першої й другої метнулися в різні сторони. Нові кулі вогню падали у порожній ліс.
Оминаючи пожежу, лісовії з жахом бачили, як стогнуть і корчаться у полум’ї дерева й кущі. І ці муки лісу лише підкріпили їхнє бажання помститися вторженцям.
— На місці лісу стане попелище! — крикнув на бігу Міцнолобий.
— Таке ж попелище буде й після лісовіїв, якщо ми зараз не зупинимо заземельців, — відповів Яснозорий, спритно прошмигуючи під поваленими деревами чи перестрибуючи їх слідом за главою клану Кабанів.
72
З фортечних воріт у степ викотилося два десятка фір із дощатими щитами на них. Щити були густо втикані дерев’яними піками й довжелезними цвяхами. Кіньми правили молоді хлопчаки й жінки. Вони зупинились за кілька сотень метрів від фортеці й розвернули фіри впоперек Єдиної Дороги. Швидко випрягши коней, доріжани похапались за їхні гриви й побігли назад. На жаль, вони не вміли їздити верхи.
Хвиль Болітник мчав попереду. Він мусів устигнути швидше за кінноту, яка вже досягла тих, хто не встиг забігти за фіри. Вершники чорним морем вирували перед барикадами, щоб розправитись із захеканими і майже беззбройними земляними кроликами.
Основна маса кінноти розділилася на два рукави й почала огинати барикади. Багато заземельців спішились. Після короткої сутички зі жменькою доріжан, вони почали відтягувати фіри, звільняючи проходи, в які відразу ж вривалася решта кіннотників.
За цей час перша група втікачів добігла до фортечних воріт і зникла за ними.
