Долина Єдиної Дороги - Микітчак Тарас Ігорович (книги регистрация онлайн txt) 📗
— Є звістки від інших армій чи від армад? — головнокомандувач надпив верескляку й задоволено прицмокнув — після перегрітих і збовтаних у дорозі котівських вин і кусату витончений смак цього напою просто вражав.
— Поки що звісток не було, — Репинга при кожній відповіді легко вклонявся ватагу.
— Бої з лісовими демонами знищили частину моєї армії, проте тридцять чотири з половиною тисячі добірних і здорових воїнів уціліло. Ми перебили багато лісових потвор і захопили дещо, що з часом дасть нам владу над демонами. У нас дочка їхнього правителя. Вона була в маленькому загоні, який напав на нас два дні тому. Надто молода, що бути умілою в бою. Ця мерзенна стерва буде запорукою нашого владарювання над цим племенем першоістот. У боях не загинув жоден маг, усі наші рівнинні й лісові змії цілі й неушкоджені. Ми готові зустрітися з військом есенеїв, — Антіо осушив кубок до дна і розбив його об кант стола. Усі навколо ледь помітно здригнулися від цього удару. — Давай, нехай земляні кролики помахають своїми палицями.
— Спочатку стрільба з лука? — улесливо спитав Репинга. Каракот відібрав з-поміж доріжан кількох доволі непоганих лучників і був упевнений, що, як на мирний люд, їхня майстерність повинна сподобатись Антіо.
Головнокомандувач висмикнув із землі свого списа, підкинув його на долоні й ураз метнув у бік доріжанських загонів. Спис плавною дугою розітнув небо і, перетворившись на бадилинку, уп’явся в землю перед першими рядами доріжан.
— Нехай тепер покажуть свою влучність, а потім я хочу, щоб вони продибцяли своїми кривими рядами переді мною.
Репинга підняв праву руку. Це був знак, що найкращі лучники з протилежного боку можуть починати стрільбу. Їхньою ціллю було опудало з тирси в мішковині, яке стояло метрів за сорок від доріжанських шеренг (ці земляні кролики рідко посилали стріли далі за півсотню метрів) і в сімдесяти від столу командирів.
Від рядів низькорослих долинян відокремилась струнка фігура в капюшоні і з довгим тонким луком. Репинга придивився, але не впізнав цього лучника. Може, це через відстань, а може, роки беруть своє, й очі вже не такі зіркі.
Лучник зробив кілька кроків уперед, а потім без жодного прицілювання й підготовки одним рухом вклав стрілу, підняв лук, натягнув тятиву й відпустив її. Куди він стріляє? Це якийсь божевільний! Репинга вкрився холодним потом, щось обірвалося йому всередині, наче ця стріла летіла не в Антіо, а в його власне серце. Усі завмерли.
— Не чіпати! — крикнув Антіо, спостерігаючи за польотом стріли. Його підлеглі опустили тесаки, сокирки й мечі, якими були готові відбити смертоносне вістря.
Тієї ж миті пір’я стріли затріпотіло біля вуха Антіо. Він повернув голову й подивився на стрілу. Вістря повністю увійшло в деревину крісла за палець від скроні воєначальника, а древко ще досі тремтіло.
— Непоганий постріл, — усміхнувся Антіо. — Лучника потім роздерти кіньми. А Репингу забити канчуками.
Каракот лише глибоко вдихнув і схилив голову. Двоє кремезних воїнів відразу ж заломили йому руки за спину й поставили на коліна.
— До стріли причеплена записка, — промовив кот, що сидів ліворуч від командира.
— Подивись, — наказав той.
Воїн розкрутив папірець із древка, розгорнув його й здивовано передав Антіо.
— Великий вождю, доріжани оголошують нам війну!
Репинга з-під лоба подивився на ряди доріжан. Земляні кролики вирішили померти. І він сам помре: або в бою з ними, що майже неймовірно, або від котівських канчуків, що не личить воїнові. І разом з ним помре його мрія про спокійне життя в цих степах, хоч він не визнавав її досі.
68
Рудий Лис прослідкував за польотом своєї стріли й обернувся до лав доріжан. Ніщо не змінилося в їхніх очах: впевненість, що вони чинять саме так, як повинні, й далі суворими рисами прорізала їхні обличчя. Вони вже вирішили. Це рішення приймалося не одразу, але відмінити його вже неможливо — вони виступили й поважають себе за це!
А біля лісу, оторочуючи його наче чорна піна, стояли нескінченні ряди заземельців Великої Чорної Армії. І вона справді була чорна — і не лише своєю барвою. Щось усередині душі сприймало їхню чорноту, схилитись перед якою і сприйняти яку було неможливо, не ставши такими ж, як вони.
Поміж доріжанами виділялися богатирською статурою закуті в лати наглядачі. Вони повинні були слідкувати за порядком доріжанського параду, за дисципліною, за тим, щоб усе пройшло якомога улесливіше й приємніше для зверхників прибулої армії. Але зараз усі заземельці в доріжанському строю вдивлялися в струнку фігуру Лиса і в те місце, куди влучила його стріла. До них із деяким запізненням доходило те, що такий постріл не входив у сценарій параду. Що стріла у спинці крісла Антіо — не зухвалість чи показовий виступ, а саме непокора, небезпечна й несподівана. Про оголошення війни Чорній Армії вони не могли й подумати. У це неможливо повірити, бо тут відсутня логіка.
Чанко, який мав слідкувати за виконанням запланованого параду, зірвався з місця й помчав до цього дивного доріжанина — стрункого й смаглявого, чорноволосого, з луком не котівського виробництва.
— Я вб’ю тебе! — закричав Чанко, підбігаючи до Лиса. Той промовчав, вставляючи наступну стрілу в жолобок лука. Кот на мить зупинився, відкривши від ще більшого здивування рота. У ту мить, коли його рука лягла на держак метальної сокирки, лісовіївська стріла пробила йому чоло й затремтіла пір’їнами одуда.
— Упопоепопс, — ніби вибачаючись, прошепотів Рудий Лис і вклав нову стрілу в жолобок.
У цей же час тридцять заземельських наглядачів зробили крок уперед, вихоплюючи з піхов свої короткі мечі. Доріжани, що стояли біля них, зметнули руки з кинджалами. Більшість із них вбивали вперше, але тридцять смертоносних лез відразу знайшли горло чужинців і перерізали їхні сонні артерії.
Чистослів і Ліводверник, відступаючи від нерухомих тіл, лише сумно глянули один на одного, заправляючи зброю за пояси. Біля них витирав об штани закривавлене лезо Густобрів Травник.
— Знаю, що жорстоко, але на одного менше, — він вбивав уже вдвічі, й тепер це здалось йому дуже простою справою.
— Ти чув, як двигтіла бруківка, коли ця армія йшла в долину? — звернувся Чистослів до Верескового.
— Чув, — сумно хитнув головою той. — Ось і Дорога заговорила.
Запанувала тиша. Доріжани мовчки дивилися на чорну масу перед собою. Ніхто й не глянув на тіла заземельців, що передавали своє ще живе тепло сирій землі. Потім хтось тихенько, без жалю й каяття запитав:
— Тепер ми помремо?
— Ми померли б, якби не стояли тут! — не обертаючись відповів Хвиль Болітник і стиснув держак короткого меча. Він теж пам’ятав кров заземельця на своїх руках, а ще чіткіше пам’ятав умираючого Леза. — Не ми прийшли до них!
— Так, — зітхнув чоловік, що питав про смерть, — просто нам не залишили вибору, інакше я б тут не стояв.
Від фортеці прибіг Чистороса. На його обличчі чітко проступала дивна суміш здивування й гордості.
— Жінки, діти й старі вже відійшли до лісу? — запитав його війт Долини.
— Відійшли, але не всі, — молодий Болітник безпорадно розвів руками.
— Як не всі?! — Травник підступив до хлопця, гнівно зводячи докупи свої кущисті брови.
— Молодиці з малими дітьми й бабці, а також діти до чотирнадцяти років уже простують у супроводі лісовіїв до своїх сховків, а решта, близько сотні, закрилась у фортеці й розбирають луки і стріли. Вони сказали, що чекатимуть нас там, поки ми не поб’ємо отих закованих, — Чисторос хитнув головою в сторону лісу й Чорної Армії.
— А щоб їм саму воду пити! — забурмотів знову Травник. — Тепер не тільки за себе, а ще й за них переживай.
Болітник став біля нього, розглядаючи лави ворогів. Мабуть, те саме відчуває миша, яку загнав у кут розлючений кіт, — зрозумівши, що тікати нема куди, вона вирішує відбити напад хижака. Хлопець намагався втримати в думках образ Прутика з уламком заземельської стріли в грудях, засмагле обличчя вуйка Леза, якого вже ніколи не побачить, сум Рути під час останньої розмови з ним, зелені очі Рибохвостика, яка колись так хотіла побачити ліс, а тепер повинна жити в ньому, Праву Блакитного Снігу й Синього Льоду, яка залишилась у своїй фортеці, щоб зберегти вірність своєму покликанню. Напевно, вона залишиться Правою, але власна бездіяльність у цей момент вже ніколи не дозволить їй жити спокійно.
