Долина Єдиної Дороги - Микітчак Тарас Ігорович (книги регистрация онлайн txt) 📗
— Добре. Організуємо, — Травник хитнув головою і його сиві пасма звісились йому на очі. Так він і залишився сидіти на стовбурі, згорблений, розпатланий, наче байдужий до всього. Вересковий же усміхався своєю постійною рідкозубою усмішкою, мружачись на сонці.
— Скільки дорослих чоловіків ви зможете виставити від долини на парад? — запитав Репинга, з-під лоба глянувши на обох.
— Тисячу двісті, — відповів Ліводверник так, ніби все життя тільки й те робив, що рахував доросле населення долини.
— Щоб завтра зранку біля фортеці були всі доріжани чоловічої статі від чотирнадцяти до сімдесяти років!
— Тоді тисячу чотириста п’ятдесят, — уточнив Густобрів і теж усміхнувся.
— Нехай ковалі принесуть зроблену ними зброю. Щоб були всі! — гаркнув Репинга й підвівся.
— Будуть, — в один голос запевнили його старці.
“Дивні якісь ці діди!”, думав каракот, простуючи степом геть від поваленої липи.
65
Десь далеко під горами грілася в теплих променях її долина. Але в душах долинян не було тепла — його забрали чужинці, подарувавши натомість ненависть до самих себе.
Рута сперлася на перила, що оточували пліт, на якому стояв будиночок Мокрого Висля Оуі. Цей кумедний чоловік жив окремо від батьків, бо таким був звичай плітників — коли чоловікові виповнюється двадцять років, він повинен збудувати пліт, щоб при одруженні привести дружину у власний будиночок. Проте родини трималися дружніми флотиліями і зв’язки між родичами були надзвичайно тісними. Риболовля, заготівля очерету, плетіння, будівництво — усе робили разом.
Плітники роду Оуі відхилили прохання Рути допомогти доріжанам у боротьбі проти заземельців. Для них це було надто ризиковано, і Травничка розуміла їх. Навряд чи доріжани пішли б за спокійних часів у болота, щоб битися за невідомий їм народ.
На сусідньому плоті закричала жінка, звідусіль почулися сплески й глухі рики. За мить усе плавуче селище було на ногах — керіанги.
Рута вперше побачила цих істот. Самим своїм виглядом вони наганяли жах і огиду: здавалося, що це люди, які перетворилися на жаб. Широка морда з очима на маківці й пащею на півголови висунулася з води просто навпроти доріжанки. Дві міцні руки, вкриті пухирчастою шкірою, вхопилися за перила зліва і справа від дівчини й за мить на пліт підтягнувся керіанг.
— Чому ти стоїш? — Мокрий Висль немов виткався з повітря позаду Рути. Однією рукою він відштовхнув її до стіни хатки, а іншою направив списа у відкриту пащу водяної потвори. Вістря списа виткнулося з потилиці людиножаба, й тварина шумно зірвалася у воду. Хвилі відразу ж вкрилися розпливчастими бордовими віхтями. Кінець списа кілька разів просік повітря над водою й нарешті повністю занурився.
Травничка роззирнулася по боках і обімліла. І праворуч, і ліворуч на перилах уже сиділо по кілька потвор. З води на пліт лізло ще з десяток керіангів. На інших плотах відбувалося те саме.
— Небесний Боже! — вигукнув Оуі, тягнучи Руту в будиночок. — Їх ще ніколи не було стільки!
Перед тим, як двері зачинилися, Рута встигла побачити, що очерети по берегах озерця рясно вкриті блискучими тушами. Їх було надто багато, щоб на щось сподіватися.
Щойно Висль вставив у пази засув, як двері здригнулися від сильного удару. Дверні прути в кількох місцях надтріснули. Плітник відкрив шафу й вихопив з неї два мечі: один важкий, із довгим лезом, інший короткий, розширений на вістрі. Менший він подав дівчині:
— У нас проти ворогів виступають усі, хто може тримати зброю. Головне не бійся вдарити перший раз.
— Але їх стільки!
— Якщо ми протримаємося хоча б годину, нам на допомогу можуть встигнути сусідні селища.
Від дверей відлетів невеликий шматок. В утворену діру вповзло три жирні пальці, намацуючи засув. Одним точним рухом Висль відсік їх разом із частиною долоні. Рута лише відвела погляд убік, щоб не бачити цього.
Декілька керіангів били по стінах, двоє намагалися проламати дах, але плітницьке плетиво поки що витримувало натиск водяників. Мабуть, майстерність плетіння зростала з кожним поколінням і не раз рятувала цей народ від інших жителів боліт.
Плітник узяв у вільну руку спис. Керіанги били в стіни і стелю з певними проміжками, наче коваль молотом. Стіни трималися добре, а от очеретяний дах, наплетений на каркас із лози, вже почав прогинатися від ваги й ударів керіангів.
— Ставай біля дверей і не давай їм розібрати їх, — скомандував Оуі й раптом пронизав списом стелю. Коли він опустив спис донизу, на його вістрі тремтіли краплі крові. Стеля враз прогнулася під важким тягарем. Наступної миті всі околиці пронизав трубний рев, щось покотилося по даху й гепнуло на хідники плоту. Почувся сплеск води.
Далі сталося щось таке, чого Рута ніяк не могла собі уявити. Щось, що вселило в її душу дикий страх, який не порівняти з появою керіангів.
Троє болотних почвар проламали двері й майже одночасно почали протискатися всередину. Раптом шум бою, реви нападників і крики оборонців перекрили удари чогось величезного об воду. Наступної миті керіанги біля дверей зникли. Якась невидима сила наче вирвала їх із дверного просвіту. За мить бій закінчився. Припинилися удари в стіни, з даху зникло друге чудовисько. Тепер було чути лише сильні сплески. Здавалося, надворі почався шторм, про який часто розповідали жителі Бездоріжнього.
Крізь порожню дверну раму Рута й Оуі побачили стіну з товстої й масивної луски. Весь пліт разом із будиночком нахилився у цей бік. Щось неймовірно велике сперлося на пліт, який почав занурюватись від його ваги. І це щось ураз завмерло за два метри від дівчини. Величезна луската голова закінчувалась кістяним, покрученим, наче свердло, рилом, з глибоких ніздрів виривалися хмарки зеленої пари, а з-під наростів на лобі дивилися золотисто-зелені очі. Вони були завбільшки з колеса фіри й весь світ ураз замиготів колісними спицями у цій прозорій глибині зіниць. Ноги Травнички підігнулися, й вона, не випускаючи меча, почала падати у двері. Висль, що завмер від суміші переляку, здивування й захоплення, не встиг її підтримати. Змій трохи просунув морду вперед, і доріжанка впала на його широкий ніс, обхопивши руками потворну морду.
Прийшовши до тями, вона побачила навколо вже знайомі стіни з полірованої луски. Кільця гірських зміїв окутували її, наче велетенська шаль, підстилались під неї, а над цим плетивом нависало три зміячі морди.
Рута заплющила очі, подих завмер у її грудях — вони повернулися по неї! Від страху вона була впевнена, що ці велети принесли її смерть. Але навіть крізь заплющені повіки під зміячими поглядами у свідомість проникало інше відчуття: боятися не треба! Так, змії прийшли по неї, але не як вороги. Це читалось у їхніх великих коштовних очах, і звучало в свідомості чіткіше за сказані слова — вони прийшли до неї, тому що… тому що належать їй. Прийшли підкоритись. Інакше бути не може.
Рута знову розплющила очі й відразу зустрілася поглядом зі змієм. Так, ця потвора дивилася на неї із захопленням і вірністю, наче добрий сторожовий собака.
Вона — повелителька гірських зміїв!
І раптом усе блискавично стало на свої місця. Адже тоді, у Верхньому Доріжньому, вони також дивилися на неї зі щирим захопленням. Тому й не заподіяли їй жодної шкоди. А Чисторос просто викрав її у них!
66
Сірі стіни. Хоча це й дім Божої Прави, що стоїть на вершині гори посеред озера киплячої лави, ці стіни все-таки сірі. Чимало сірого в цьому палаці. Білі вари, осяйне світло багатьох істин, дарованих Небесним Отцем, чомусь не розсіюють цю сірість. Бракує багатьох простих речей поміж цих висот!
Права Блакитного Снігу й Синього Льоду зупинилася посеред зали над кристалом, вершину якого увінчував небесно-прозорий камінь. Він давно не жив своїм магічним змістом, не виконував ролі, яку передбачила для нього суміш божественної, магічної й природної сил. Він давно мовчав, бо його володарка боялася слухати слова, які він доносив від каменів інших Прав. Інколи навіть досконалі істоти бояться порушити свою самотність, бо звикаються з нею, ненавидячи її водночас. Але часи змінилися й вимагають дій, які раніше стояли за межею твоєї самотності.
