Долина Єдиної Дороги - Микітчак Тарас Ігорович (книги регистрация онлайн txt) 📗
Рядами котів і каракотів прокотився короткий вигук схвалення.
— Ми йдемо за повною перемогою до дому Еспріна. Ця маленька долина з її маленьким народцем — лише короткочасна зупинка на нашому шляху. Тут немає з ким воювати, це не рівнинні загони й не лісові виродки. Проте нам слід рахуватися з цими доріжанами, інакше їх непокора створюватиме нам хоч і маленькі, але все-таки прикрощі. У наших інтересах змусити їх допомагати нам. У наших інтересах створити з цих нездар м’ясо для війни, яке ми поженемо перед собою і кричатимемо їм услід, що вони герої й що гинуть за свою вітчизну. Тому я вкотре забороняю чинити місцевим туземцям будь-яке невиправдане лихо. Непокору, звісно, треба карати, але не провокувати їх до непокори своїми діями. Не ображайте їх, не чіпайте їх жінок і дівчат, не забирайте в них останні пожитки й тоді все, що нам потрібно, вони принесуть самі, покладуть до наших ніг і будуть щасливі, бо вважатимуть це своїм обов’язком. Так заповідав Морфід, так верховних військових стратегів навчає Віріен, наш повелитель і божий ставленик на престол усіх відомих нам земель. Звісно, у випадку відвертого бунту ми примусимо їх силою й страхом, але поки що привчіть їх пити кусат, що запаморочує їх і робить довірливими, як немовлята, даруйте їм дрібнички. Нам не потрібно придушення спровокованих нами повстань, бо всі наші воїни втомлені дорогою й лісовими битвами. Нам потрібен спокій і відпочинок. І нові загони, яких ми ставитимемо в авангард. Останні події сильно відвернули доріжан від нас. Найбільш уперті втекли в ліси, а решта намагаються не виступати ні за нас, ні проти нас. Доріжанам дуже подобаються військові вправи, це для них це те саме, що кулачні бої чи біг навипередки. Тому вчіть їх мистецтву вбивати, щоб вони принесли нам якомога більше користі в майбутньому. А натхнення до оволодіння зброєю їм додає страшний ворог, що скоро прийде в цю долину й винищить або перетворить у рабів. Підтримуйте цю легенду. Тоді вони бачитимуть у нас своє спасіння й будуть ревними вояками. Говоріть їм, що ми повинні об’єднатися для протистояння спільному ворогові. Намагайтеся навіть потоваришувати з ними, щоб вони доносили на небезпечних осіб серед своїх, щоб самі почали контролювати це маленьке долинянське суспільство так, як вигідно нам. Через кілька днів найкращих і найвірніших ми поставимо командувати доріжанськими десятками й сотнями. Так ми вчинимо як мудрі стратеги, а не як бездумні зарізяки, — знову шум схвалення і тихий сміх, що більше нагадував бурчання порожніх бочок, прокотився подвір’ям.
* * *
Ліводверник обвів поглядом зібрання. Навколо танцювального майдану зібралося близько двох сотень доріжан, переважно старші чоловіки, але є достатньо і молодиків, і жінок. Сам Ліводверник разом із десятьма війтами (від Верхнього Доріжнього вже ніхто не виступав) стояли на помості. Серед них вирізнявся гордовитою осанкою й високим зростом Густобрів Травник, війт Доріжнього й усієї долини. Він заговорив першим.
— Доброго дня, шановні мої земляки. Ви знаєте, що саме нас тут зібрало. Кожен із вас відчув на собі переміни, які принесли заземельці. Зараз ми повинні вирішити, чи будемо терпіти зверхність і погорду від наших учорашніх гостей, чи попросимо їх усе-таки покинути долину. У першому випадку ми можемо обговорити із заземельцями умови, на яких вони можуть залишатися, у другому — зостатись віч-на-віч зі страшним ворогом із Півдня, від якого чорнолаті воїни самі шукають порятунку.
Ліводверник і ще кілька війтів скривились, почувши про “південного ворога”.
— Як війт нашої прекрасної долини, пропоную залишити їх тут — як військову силу проти спільних недругів, — люди зашуміли, хтось осуджував таку пропозицію, хтось схвально притакував. — Проте в такому випадку ми поставимо заземельцям деякі вимоги: по-перше, фортецю ми будуємо так, як вигідно нам, щоб це будівництво не заважало домашнім справам; по-друге, вони вчать нас своїй майстерності війни, але ми вибираємо своїх командирів над створеними військовими загонами; по-третє, усі спірні питання вирішуватимуться на спільній раді доріжан і заземельців. Тепер прошу насамперед війтів, як представників своїх селищ, сказати своє слово.
Вперед виступив Ліводверник Вересковий. Побачивши, що старий малодоріжанин збирається говорити, Густобрів засміявся.
— Ну, як завжди, найбільше говоритиме війт найменшого селища.
— Подобається це тобі чи ні, але говорити я справді буду і багато, — огризнувся з неприхованим роздратуванням Ліводверник. Тих, хто добре знав Верескового, це дуже здивувало, бо той ніколи не дозволяв собі підвищувати голос. — Насамперед я хочу сказати, що ніякого “страшного ворога з Півдня” немає й не може бути. Точніше, такий ворог є, але він не спільний для нас і заземельців. Бо наш єдиний ворог — це вони!
— Як ти можеш звинувачувати у брехні таку видатну особистість, як Морфіда, якому ми довірили своїх дітей? — обурився війт долини.
— Я можу звинуватити у брехні кожного з котів чи каракотів, бо брехня є їхньою основною зброєю проти таких дурних створінь, як ми. А Морфіду ми дарма довірили наших юнаків, бо не по правду пішов він, а по щось потрібне тільки їм, заземельцям. А наші діти повинні, самі не знаючи того, допомогти сину Глеї й Отарасмана й принести цим шкоду, а не користь своєму народові.
— Так усі думають у вашому поселенні? — Густобрів прищурив праве око й обвів поглядом натовп.
— Ні. Ні! Старий з глузду з’їхав, — долинуло з передніх рядів. Ліводверник глянув у той бік, впізнавши добре знайомий голос. Ще б пак, брата не впізнати!.. Праводверник, мабуть, уже відійшов від учорашньої “дружньої вечері” з Репингою, коли вкотре обпився кусатом і лежав посеред подвір’я, наче свиня, рохкаючи й гикаючи. — Ліводверник бреше! — ще голосніше крикнув Праводверник, забризкавши сусідів слиною.
Горпи й Болітники зашикали на молодшого з Верескових.
— На жаль, це правда. Мало того, що ця орда, перша хвиля якої вже докотилась і до нас, на своєму шляху перетворила у рабів не один народ, то тепер вони хочуть навчити нас убивати й нашими руками здобувати собі наступні перемоги. Тому вони вчитимуть нас фехтувати на мечах, стріляти з луків та інших бойових вправ. Ми потрібні їм як солдати, яких не шкода кинути перед себе, щоб за їхніми спинами спокійно підготуватися до бою.
— Що ти таке городиш!? — Густобрів спересердя гримнув своєю війтівською палицею по дошках помосту.
— Коли ми попросимо їх піти звідси, вони цього не зроблять, бо вважають себе сильнішими за нас, — продовжував говорити Ліводверник, не зважаючи на головного війта. — Заземельці вже вирішили, що ця долина — їхня, і просто так від нашого краю вони не відмовляться. Коли ж хтось із нас наполягатиме на цьому, його просто вб’ють.
— Це нечувано. Годі переказувати нам свої дурні сни! — Густобрів шарпнув Ліводверника за плече. — Дай сказати іншим, бо ти зараз розведеш дурну балаканину до ночі.
* * *
— Для всіх, хто ще не чув, скажу, що загін Стерта знищили в лісах ці земляні кролики, на яких ми так зверхньо дивимось, і ще якісь лісові недоростки, які непогано стріляли зі сховків. Отже, під боком є ще один ворог. Мабуть, це якісь родичі дібровників, з якими ми зіткнулися, коли вступили в ліси з великих рівнин. Не сумніваюсь, що ми легко подолаємо їх, але це може затримати нас на шляху до місця возз’єднання з іншими арміями.
Промовець зробив паузу, перевів подих і усміхнувся — надійшов час для гарних новин.
— Години зо дві тому повернувся загін, що розпалював сигнальний вогонь. Він приніс добру відповідь. Наші прорвали облогу демонів і через день-два будуть тут! Ми подолали чортові ліси! — Репинга підняв руки вгору й закричав від радості, адже скоро прийде їхня армія чисельністю в кілька десятків тисяч. Побоювання, що лісові демони зупинять Чорну армію, не виправдались. — Тепер північ буде в наших руках!
Репинзі дружним криком відповіли ряди воїнів. Їм теж не терпілось якомога швидше зустрітися зі своїми й почути з їхніх вуст про перемогу над ненависними першоістотами лісу. Догори піднеслась у вітальному салюті холодна сталь мечів і алебард.
