Долина Єдиної Дороги - Микітчак Тарас Ігорович (книги регистрация онлайн txt) 📗
Діва полетіла під міст. Заземелець застогнав, йому здавалося, що його тіло зараз розірве надвоє.
— Ідіоти! Які ж ви ідіоти! — видавив він із себе. Шіта розімкнула руки й обернулася. Чисторос якусь мить ще тримав Морфіда, але той вільною рукою вдарив його по голові й полетів униз. Доріжанин беркицьнувся на міст, а коли підвів голову, то побачив, що напроти нього, з другого краю мосту, стоїть Права. Її синє волосся тріпотить на вітрі, обличчя світиться усмішкою. Яка ж вона молода! Мов двадцятирічна дівчина! Молода й тендітна! А її очі!..
Права вперлася здоровим коліном у парапет і намотала шнур на руку. Її відразу ж пересмикнуло — Морфід повис десь під мостом. Вона однією рукою витягнула з-за пояса довгий кинджал, всадила його у щілину парапету й намотала шнур на нього. Потім обернулася до Шіти.
— Ти хочеш продовжити почате Морфідом?
Морфід висів униз головою, підсмажуючись на пекучих озерних випарах. Під ним клекотала червона магма, раз-по-раз переливаючись полум’яними хвилями. Дотягнувшись до петлі на ногах, чоловік спробував їх розв’язати, але зрозумів, що це не вдасться — шнур був так само освячений найсильнішою силою в світі, й вузол з нього можна було лише перерубати. Відчуття безпорадності рідко приходило до нього, але зараз саме така ситуація. Він уже нічого не може зробити — хіба висіти тут, повільно запікаючись над магмою. За дві години жар остаточно спалить його тіло. Який ганебний кінець для воїна. Але якщо для нього це й кінець, то є ще змії й Шіта. Три лускаті потвори й жінка, чия підступність і вміння володіти зброєю не раз викликали у нього повагу. Вони можуть і без нього довести цю справу до кінця. Набравши повні легені гарячого повітря, Морфід закричав.
— Шіто-о-о-о! Йди далі!
Зрештою, і самому не обов’язково висіти тут, як шинка. Заземелець знову зігнувся вдвоє й обхопив мотуз руками. Хоча сильно боліло поранене плече, він усе-таки повільно поповз по мотузу вгору, підтягуючи за собою зв’язані ноги. Справжні чоловіки вміють не помічати біль і робити те, що виглядає неймовірним!
Шіта від окрику, який долинув з пекельного озера, підвела голову. А й справді! Якщо вона не зіштовхнула Морфіда у магму й дозволила таким чином урятуватися Праві, то тепер сама повинна довести усе до кінця. І ні онда, ні ця діва, ні її волохаті здоровані не стануть їй на перешкоді.
Жінка глянула в очі зміям, що досі нерухомо затискали арку моста у своїх обіймах, махнула рукою в сторону фортеці-палацу і витягнула із піхов меч. Права важко зітхнула й почала повільно відходити до своєї крижаної зброї.
Біля підніжжя замку знову завирувала битва. З воріт і з мурів стріляли вари, проте їхня зброя майже не завдавала шкоди броньованим тварюкам. Онда з останніх сил стримувала напір гірських ящерів, що знову кинулись у бій. Їхні кільця дедалі сильніше стискували тіло болотного удава. Праву й Шіту на кілька секунд роз’єднало тіло третього змія, який лавиною поповз на підмогу своїм родичам. Шіта стрибнула з парапету на його тулуб і за мить біля неї опинилася діва з крижаним мечем у руках.
— Встигла! — люто викрикнула заземелька й стрибнула на Праву. Їхні мечі дзвінко залунали серед навколишнього шуму.
Третій змій ураз пружиною скрутився в кільця й обоє жінок попадали на кам’яні плити мосту. Велетенська рептилія наче вистрелила вгору, вчепившись за стіну своїми лапами. Але навіть усієї її довжини не вистачило, щоб досягнути верху, де вже гуртувалися вари з довгими піками.
Права на мить пізніше підвелася з плит — далася взнаки втома від попереднього бою — й цієї переваги виявилось для Шіти достатньо, щоб притиснути ногою її меч і занести над жертвою свій. Перед тим, як ударити ненависну діву, в голові Шіти змигнула думка, що Морфід не зміг вбити цю красуню, бо він всього лиш чоловік і, замість сконцентруватися на перемозі, встигав ще й милуватися неймовірною вродою своєї противниці. Цієї вади не мають жінки-воїни! Проте зарубати Праву Шіта так і не встигла. Рівноважна куля держака Морфідового меча глухо стукнула її в тім’я, і щось шарпнуло її за руку вниз.
Коли жінка звалилася на міст, Чисторос гидливо відкинув зброю. Він теж устиг. Сьогодні всі встигають. І лише тепер він глянув Праві просто в очі. На його щастя, у них була лише радість і вдячність за порятунок, а не те, що бачили в них Морфід і Шіта. Та цієї краси небесного створіння було достатньо, щоб зніяковіти до запаморочення й відчути себе маленьким і страшним, наче розчавлена миша.
— Я потім тобі подякую! — усмішка Прави була найщирішою подякою, якої зазнавав у своєму житті молодий доріжанин. Усі тривоги, страх і спогади зникли, а душу заполонили спокій і добро, якого так хотілося і якого шукає в цьому світі кожна істота. От тільки добро для кожного різне.
Діва нагнулася до непритомної Шіти й висмикнула з-поміж її грудей амулет. Розірвавши ланцюжок, на якому висів дивовижний камінь, вона піднесла його до своїх очей і щось тихо прошепотіла. Гірські змії враз перестали боротися з ондою. Змія також розімкнула свої міцні обійми. Піки варів так і залишилися в їхніх руках.
— Ви вільні! — голосно крикнула Снігова Права й пожбурила амулет за парапет мосту. Знизу долинув тихий сплеск і небо осяяло дивовижно різнобарвне сяйво. Усе навколо залили сріблясті, золотаво-зелені, смарагдові, небесно-сині, малинові промені й за мить усе зникло. — Тепер над вами ніхто не матиме насильної влади! Повзіть собі геть з мого дому.
Ящери вислизнули з кілець змії й зашурхотіли лускою один за одним. Незабаром хвіст останнього зник за шпилями кратера.
Коли Морфід нарешті доповз до мосту й підтягнувся на парапет, його зап’ястя скрутив іще один шнур. Два вари піднесли його вгору й міцно зв’язали.
— Ось і ти! — зіронізувала Шіта, сидячи зв’язана неподалік від свого командира. — А я вже встигла попрощатися з тобою.
— Жінки завжди залишаються жінками, — пробурмотів Морфід. — На них ніколи не можна покластися. Або хіба що покластись…
50
Усі заземельці сходилися за оборонні мури майбутньої фортеці. Нарада мала відбутися негайно, серед білого дня — для певності, що жодного доріжанина немає поблизу. Сьогодні у доріжан вихідний. Репинга вирішив дати їм день на відпочинок — хай працюють у своїх господарствах, а собі — час, щоб зібрати родаків і поговорити. Потрібно багато сказати їм, адже щойно повернувся загін, який зранку палив сигнальний вогонь на одній із невисоких гір. І він мав дуже важливі новини. Приємні. Приємні для котів.
Воїни у повному обладунку (інакше це неповага до військового зібрання) сходились до фортечних стін. Репинга нарахував їх близько сотні.
У цей же час до Міждоріжнього сходилися доріжани. Одностайно всі поселення вирішили зібрати Мудру Раду й народні збори. І то так, щоб жоден заземелець не довідався про це. Щастя, що вони зараз сидять за тими чортовими стінами. Долиняни з південних селищ обходили фортецю ?далека, щоб їх не помітили воїни, а ті, своєю чергою, слідкували зі стін, щоб жоден мешканець долини не наближався до табору заземельців. Від кожного поселення йшло від п’яти до тридцяти чоловіків. Сьогодні треба вирішити, як поводитись із вторженцями! Обіцяв щось сказати Ліводверник, який приніс важливі новини з лісу, де ввечері збирав свої трави. Щось повинно вирішитись. Сьогодні.
Мешканці долини і вторженці збирались вирішувати. Перші мали вирішити свою долю, другі — подальшу тактику, бо доля у них була одна й ніхто з воїнів не збирався змінювати її. Вони не знали іншого життя.
Репинга стояв на помості, збитому з дошок і колод біля східного муру. Більшість воїнів зібралася на майдані перед ним, зо два десятки стояли на стінах, слідкуючи одним оком за рівнинами, іншим за фортечним подвір’ям.
— Вітаю мужніх солдатів свого народу! — звернувся Репинга до зібрання. — Вітаю тих, хто не спокусився на оманливе світло армавірів і талері й пройшов крізь темряву лісових демонів.
