Повісті та оповідання, драматичні твори - Квитка-Основьяненко Григорий Федорович (книги онлайн без регистрации полностью TXT) 📗
Одарка. Давай же, Улясю, хустку молодому,
Прокип. Ну-бо, ну-бо, мерщій; пора частовати.
Уляна (ломая руки). Вже ж, матінко, що хоч роби зо мною: лай, бий, хоч до смерті вбий, а не дам нелюбу хустки!..
Одарка (вскочив к ней). Та що се ти, Уляно? Чи на тебе біс напав, чи що? Кінчай діло, кажу тобі!
У л я н а. З місця не піду, хоч вбий!
Стецько. Та чого ти їй у пику дивишся? За патли та в потилицю!
Тымиш. Так-таки, так.
Одарка (рассердясь). Та що се ти задумала? Як се можна хустки не давати? За якого ж ти гаспида рушники подавала? Та я з тебе дух виб’ю!.. Та я не подивлюсь, що ти молода...
.Скорик (подойдя, разводит их). Пастой, мать, єта не просто. (Посмотрев У ляне в глиіш.) 11 м по, я вам га-варю, што наслано; та не побаїмси ппсплкп, умп-м і а'іа-слать. Ми бували по свету: бували і у Франції, і у Туреччині, і у Рассєї; видали види і знаєм, што к чому. У мгпя не долго: скажу фраицузскойо слово, так пражим.ом хоч какую иасилку. Пайдьом сюда, у куток. Не смєй піхто над-хадить к нам.
Отводит Уляну в сторону и говорит с нею.
Она делается веселее. Между тем...
Одарка. Наслано! Ох, мені лихо! А хто б то і наслав? Чи врагова Сосюрчиха? Так і є. Колись на базарі полаялись з нею, так і похвалилась: я тобі, каже, віддячу. А учора я і бачила, що усе округ двора сновала, чи збирала що, чи підкладала, а я й байдуже! От же таки і віддячила!
Стецько (громко зевает и потягивается). Цур йому, цьому сватанню: яке довге! Коли б швидше спати!
Уляна (выслушав все от Скорика, в большой радости убегает). Зараз, дядьку, зараз.
Скорик (подходит к месту и садится). Как рукой знял. Вибрикуючи пабєгла і зараз усьо принесьот. Ста хто-то і наслал, та йе умеючи. Уж з єтаким не справітца-та! 1 пагразней попадались і у Франції, і у Туреччині, і у Рассєї, і где ми па паходам хадили, та і тих за пояс затикали. Да нас же прихадили вчитца-та.
Одарка. А що, пане старосто, якби я вас попросила: чи не можна що подіяти мому Прокопові? П’є непросипуще! Я б вам спасибі сказала.
Скорик (подходит и долго смотрит ему в глаза). Дано, зразу вижу, што дано; та єта хто-то з умом і дав. Много мине будет мароки. Вота, каби его у службу, та до нашаво хветхвебеля, так тот би атучил. (Хохочет.) Тот би без нагаворов, а просто, палочками; так би і глядеть иа сивуху не стал. То-то служба святая! (Поет.)
Ми, как в службу поступаем,
Всю натуру оставляем.
Бил ти п’яніца і мот,—
В службе будеш ти ие тот.
Палка! дело ти святое;
Ум і разум нам дайош.
Бросиш, брат, ти всьо пустое,
Как к фельтфебелю попадьош!
Ах, фельтфебель, друг любезной!
Вместо крьостнаво отца.
Полтораста ти улепиш І поправиш маладца!
• Адначе не бойся, старой, не бойся;- я пашутіл. (Садится,) Справимся і без палочок. Недаром хадили па Франції, па Туреччині, да у Рассею завертали-ста: што-небудь да знаем. А вот што сделаем: даждьом маладика, так нада-те будет ево, как яструба, тридевять зарей виводить та кае-што па-французски гаварить, што знаем, а там падкурим та напоїм. (Тымишу.) Йок, мусье?
Тымиш. Так-таки, так.
Скорик. Ну, харашо, когда так; будеш дяковать.
Уляна, веселая, румяная, выносит приготовленное ею и покрытое сложенным шелковым платком, подносит к Стецьку и кланяется,
Стецько (в полной радости встает, засучивает рукава и, не взяв еще, обратясь к отцу и матери, кланяется и говорит, прерывая смехом). Спасибі матері... що вчила батька спати... та будила... прясти...
Пока он говорил, Алексий взял из-за него подносимый платок и проворно зацепил его за пояс. А Стецько, проговорив, схватывает не
смотря большую^ тыкву. Стоит в изумлении, разинув рот, и держит ее перед собой. Уляна бросается к спешащему к ней Алексию.
Алексий. Тепер ти моя на віки вічні! 1 .
Уляна. Не покину тебе до смерті! / {Вместе.)
Одарка (не видавшая, что случилось с Стецьком, а видя обнимающихся Алексия и Уляну, вскакивает с сердцем). Що се, що се таке? Що се?
Стецько (заслонив Алексия и Уляну, подносит ей близко к лицу тыкву). Гарбуз! Хіба повилазило? Ось бач; хоч покуштуй!
Одарка (вне себя от удивления, стоит с поднятыми руками). Що се таке? Та се нас обморочено!
Алексий (бросаясь к ней). Ні, матусенько, се не, морока, се правда святая, хоч перехрестись. Таке мое щастя: мені досталася хустка, а урагу мому — гарбуз.
Стецько. Так поміняймось-ке.
Уляна (также бросаясь к матери). Матусенько моя ріднесенька! Божая воля на те, щоб я пожила ще на світі. Благослови ж мене і мого Олексія!
Стецько. Поблагослови їх оцим гарбузом по поти* лиці.
Одарка (в большом гневе). Щоб я вас благослови" ла? Нехай вас сей та той благословить. Не буде сього, не буде...
Тымиш. Так-таки, так.
Прокип. Та ну-бо швидше благословляй; пора по чарці.
Одарка (скоро и кричит). І ти, п’яниця, тулії ж? Знай свою вольну, а у мое діло по мішлйся; тебе не довго то й битиму. А вас от як благословляю: тебе, проклятий хялахуре, волоцюго, поблагослонлю ті по чаплією, що мені на лихо сковав. Усю на тобі потрощу, та у придачу тряс* цями, та болячками, та стонадцять куп лихорадок. Д тобі увесь гарбуз розтовчу об голову, усі патли тобі пообршшо, коси твої вирву, та таки з Стецьком I обвінчаю, обиіпчаю, ^аки обвінчаю! А ти, пройдисвіте, вон з моєї хати! Подай лишень хустку сюди; подай, подай, подай,.. (Задыхается от гнева и хочет отнять платок у Алексия.)
Скорик. Трррр! трррр! трррр! настоящий батальной огонь. Тепер пайдьом у сикурс на штики. (Станоаитсл между Одаркою и Алексием.) Паслушай, иапьмиткп, меня, бувалаво...
О д а р к а. Не хочу, не хочу нічого слухати...
С ко р и к. Та паслушай...
Одарка. Нехай віддасть хустку Кандзюбспку, а сам віється з хати і щоб мого двора не знав!
Скорик (притопнув ногой). Так цить же, кажу-га-варю табє. Зараз кабилою станеш, вот только скажу французское слово.
Одарка (испугавшись, зажимает рот). Ох, мопі ж лихо! не буду ж, не буду!
Стецько (в большой радости). Апу-пу: зроби її кобилою; я ще не бачив, як чоловік звірякою перекпдаїті.си. Та коли б ще заржала; то-то б сміху було.
Скорик (Отецьку). Малчи і слушай камаидних слов. Не бісись, Одарко, і поблагослови своїх дєтушок.
О д а р к а. Як собі хочете; біситись не буду і благословляти не хочу. Нехай віддасть хустку. Я в нього з горла видеру...
Скорик. Не шуметь! Паслушай толком. Вот сколько я земель ні прахадил, бил у Франції, у Німсції, у Рассеї і у Туреччині, та вот і до вас прийшол...
Стецько. А за Харковом що був, так і не кажеш?
Скорик (грозит ему). Смирно! Ну, так во всех землях такой закон; каму дана хустка, тот і жених, каму наднесуть гарбуз, вот как би нашому Кандзюбенку, тот ступай вон. Єта ужо спаконвєку так, і закону переменіть не можно. А хто ад єтаво закону адступитца, таму грех смертельной і на скатину падьож будет.
Одарка. Та у нас ні волика, ні коровки. Усе мій старий попропивав, нічому і здихати.
Скорик. А миру хрестьянскаво не жалесш? А што тогда скажеш, как у всьом свєті повиздихаєт скатина?
Так што табе тагда будет? Зараз тебя на абвахту та пад ваенной суд.
Прокип. А під суд як підложуть, так там і поворушитись не можна.
Стецько. Ану-ну; до чого-то воно дійдеться?
Скорик. Єто первое дело. А другую речь пагаваря: зачим ти не хочеш аддать дочки за Алексія? Парень важной, разумной, ремесной, да іщо ж і пламенник мой.
Одарка. Так крепак...
Скорик. Ех! Што мне з табой как з рекрутом гава-рить! Ти военнаво артикула не знаєш і усьо здор пореш. Паслушай меня, я присяжнай чалавек: я не мажу неправди гаварить. У казьонних мужичков начальники, а у под-даних памещики камандери, а усем галава батюшка гасу-дарь. Ат єво миласти приказано усем нікаво не абіждать. У Алексеева барина людям житьйо славнайо, і у них усе-во довольно.
