БАРДО online - Поваляева Светлана (книги без регистрации .TXT) 📗
Не те щоби Аякс так довго і детально все це обмірковував — думки, спогади, вирвані, як собача шерсть, жмути непевних здогадів пронеслися, мов на вітрі, здійнятім потягом метро. Дівчина вже відійшла, а він почувається крихкою ялинковою кулькою у ватяному гнізді. Щось вислизає від нього, все змішується зі снігом.
— Бачили? — звертається Аякс до Алки з Івасиком.
— Що?
— Чіксу, яка просила закурити.
— Ну? — питає Івасик.
— Ні, а що? — вставляє Алка.
— Схожа на чара, що я одному кочану недавно робив, — просто викапана, особливо з нюбика.
— Да? Цікаво. І що?
— Таке було відчуття, ніби я її знаю.
— Ти ж сам її і зробив, — гмикає Івасик, типу підколює.
— Тобі хтось замовив чара? — Маланка зацікавлено обертається, почувши кінець розмови.
— Нє, знаєш, штуку, на яку ми досі жируємо, я в тумбочці взяв! Один піжон відвалив мені за дєвачку тонну ґрінів, думаю, він антинародний депутат, бо в кого ще є стільки бабла і вільного часу, щоб у BSFG чи в Lineage висіти. Мабуть, він на неї дрочить! Я йому таку анімешну німфетку закатав — мммм. Скоро можна буде перетягати улюблених чарів з Бійцівського клубу до Second Life і там жити з ними нормальним сучасним подружнім життям! Фемілібізнес, гххеееммм, — схаркує Аякс. М’язи його обличчя поперемінно смикаються — губи, чоло, брова, повіки, наче вмикаються і вимикаються лампочки новорічної гірлянди.
— Покажеш чара? — не здається Маланка. — Може, то справді вона? Типу мембрани між реальностями розтопилися! Бррр, аж сироти пішли — такий був би фантастичний жаховичок, скажи?
— Слухайте, валимо вже, я змерз. Такої банальщини, мася, повний Інтернет — як в каналізації калу. — Аякс знову спльовує і рішуче бере Алку попід руку. — Я просто сказав, що зображення схоже. Може, типаж такий, а може, я цю баришню колись бачив і підсвідомо скопіював. Ходімо, ви йдете?
Всі четверо поволі рушають геть, Маланка ще з кимось прощається, на ходу щось забиває в мобільник — номер телефону, адресу мила чи сайту, чи просто свої геніальні думки. Хукаючи у повітря цукровою ватою і тулячись на ходу до Аякса, Алка з готовністю міняє тему:
— Мене-от завжди найбільше захоплювало, як у кіно підбирають дітей і дорослих на одну роль, таких схожих, що реально створюється враження, ніби це одна людина — була дитиною, а потім виросла. Особливо як у «Колись в Америці», пам’ятаєш? Там усі, ну всі — Дебора, Пеґґі, Макс, Мо, Косий, а надто Локшина — так виглядають, ніби фільм знімали тридцять років, щоб дочекатися, поки вони виростуть. Малий Де Ніро, прикинь! Цікаво, як йому було глянути на знімальному майданчику в очі власному дитинству?
— Це тільки зовнішність плюс грим. — Івасик пригортає Маланку за плечі. — Пра’, Мала? Де Ніро було пофіг, бо той пацан насправді ніфіга на нього не схожий, просто вони грали один психотип. Ця ілюзія — спеціально для нас. А для них її не було — тільки роль. У них могли бути різні характери і різні життєві історії, різне виховання.
Маланка гмикає:
— …але все одно це скасовує ідею індивідуальної винятковості. Кількість психотипів (і от невідомо, чи психотип визначає зовнішність, чи навпаки) людей на землі дуже обмежена. За Кастанедою, їх взагалі тільки чотири.
— Ну, ясно, — цідить Аякс, наче жує зелену цитрину й крізь зуби тече йому на підборіддя сік, — рано чи пізно все мало зійтися на Кастанеді.
— Рано чи пізно все мало закінчитись вихлюпом твого нищівного сарказму, — кидає Маланка і відвертається. І далі вже всі йдуть мовчки, тільки пришвидшуючи ходу і хукаючи білими баранцями у лискучу темряву — понуро сунуть додому.
Серед тих, що лишилися чекати на музикантів, є такі, хто додому потрапить не скоро, тому що клуб не просто так називається «Вихід». З нього можна вийти куди завгодно. Навіть в іншому місті. Що там в іншому місті — в незнаному місці, звідки не дістанешся до людей. Але дві тверезих і майже подружніх пари — це завелика кількість пасажирів для такої подорожі. Всі четверо точно знають маршрут і хочуть гарячого чаю. Вихід залишається тільки для п’яного гітариста «Спаса Доньї Соледад» і ще якоїсь темноволосої юнки з поглядом нетутешньої істоти. Кожен, хто мигцем її зауважив того вечора, подумав, що вона вживає наркотики. Бо це найпростіше пояснення чийогось нетутешнього вигляду на рок-концерті.
ЕЛЕКТРА: Мене переслідують слова. Вони комашаться довкола мене, як мухи дрозофіли біля органічної гнилизни, складаються в титри на екрані. Іноді я навіть бачу діалоги людей — вони пропливають перед очима, і я їх не слухаю, а читаю. Так само рухливою стрічкою в нижній частині екрана, наче в теленовинах, плинуть чиїсь думки, варто мені лише зауважити якусь конкретну людину. Або це якісь повідомлення, такі побутові орієнтири, типу: «Минув тиждень». Хоча мені це нічого не пояснює, бо я не знаю, що таке «тиждень». Серед багатьох подібних загадкових слів у титрах я зрозуміла тільки одне: у словосполученні «ранок четверга» упізнала слово «четвер». Воно означає назву літературного часопису, на який я колись полювала по всіх нечисленних книгарнях міста, доки не помітила одне з його чисел просто перед собою, коли роздивлялася титри, міркуючи, що таке «ранок». Виявилося, це так просто: усе, що ти хотів би прочитати, існує прямо в повітрі, головне тільки знати, чого ти хочеш. Я хотіла прочитати «Четвер», то він і оприявнився. Коли всі тексти спливли, я насамкінець і побачила отой напис: «Минув тиждень».
Алка тупо вештається уздовж полиць, уже навіть не чіпляючись до покупців із завченою фразою: «Допомогти вам щось вибрати?» Незвично так гостро відчувати запахи пральних порошків і миючих засобів. Усе перед очима біле від того смороду — як і на вулиці, де сипле кошлатий різдвяний сніг. Так біло буває в лікарні. Але ця вся хімія, вже така звична за півроку роботи менеджером-консультантом у відділі миючих засобів, вона сьогодні просто нестерпна, вона всотується кожною шпарою тіла, від неї нудить, паморочиться в голові і сушить рот. «Може, це токсикоз? Боже, Боже мій, тільки не це, будь ласка, ну будь ласочка, Господи, хай це тільки не буде вагітність, затримка усього лише пару днів, ще ж усе може бути добре, ну правда, Боже, ну зроби так, щоб це не було воно! Вуфер, нщг вуфв, гтвукіефтв?!» — думає Алка, заковтуючи якнайглибше блювотний клубок.
ЕЛЕКТРА: Запах сліпить, як софіти на знімальному майданчику, розповідає мені про смерть запахів тіл усіх власників секондгендівської шкірянки — від прального порошку, білий хімічний запах. я не можу його нюхати, але я знаю, що це саме запах, я його бачу… здається, ніби я його їм… він оприявнює тільки безрадісні одноманітні думки… тут ніхто не хоче дітей, тут усі забобонно товкмачать самі собі: о Боже, тільки не зараз, тільки не тут і не зараз, тільки не це, — вони не хочуть приводити сюди істот, вони бояться, істоти бояться, всі бояться. Тіні труться в юрмі, як сніг. Як риби, перемішані з рінню, як риби серед морського каміння. Як птахи серед градин у хмарі. Як тіні риб серед тіней коралів. Чи народжується разом з людиною і її тінь, чи має плід свою тінь у материнському череві, і якщо має, то де — разом із собою чи та чекає на нього ззовні? І хто тут тінь? Тіні в тумані, усе — туман, він тисне і тягне…
АЛКА: Кінець, слава богу, нарешті кінець. От цікаво, чи вистачить мені на тест на вагітність? Зі знижковою карткою має вистачити, боже, де я взагалі, куди мені йти, до якого відділу? Мабуть, до аптеки. Як я ненавиджу цей магазин! Як я ненавиджу цю суку Наташу, котра зараз вилупиться на мене на касі, я підійду, дам їй свою картку і тест — тільки цей чортів тест і більше нічого, ні косметики, ні шампуню, а вона спитає, типу, ти що, залетіла? Може, піти, як баба, до церкви, поставити свічку і сильно попросити? Отець Віктор говорив, що невіруючих Бог тоже чує… типу вони думають, що його нема, а він є, і коли вони моляться, то, значить, вже визнають, що він є, а то кому ж вони тоді моляться? Ффффууууу, блін, маячня! Додому-додому-до-до-му-додо-му!
