БАРДО online - Поваляева Светлана (книги без регистрации .TXT) 📗
ЕЛЕКТРА: Я переслідую продавчиню з відділу миючих засобів до каси, щоби подивитися, як рухаються товари на стрічці, й вгадувати вдачу людини, котра їх придбала. Це як кросворд. Дивлячись на те, що і в якій послідовності людина вибирає, можна вгадати, якою вона є, якою вона показує себе іншим, якою бачить себе і якою їй хотілося б бути. До каси велика черга. А касирка лінива і безвідповідальна, і це означає, що я зможу розважитися, спостерігаючи, як пропливають товари, як ніби здригається кожен мертвий пакуночок споживацького компосту від бридкої вібрації, коли йому пробивають штрих-код, побачити, як руки розраховуються за цю купку харчового або не харчового, але, в кожному разі, отруйного лайна, і лише тоді, в останню мить глянути на самого покупця, аби пересвідчитись, що я все правильно вгадала.
АЛКА: Хоч би Аякс був удома. Або хай цей ледар Івасик, хоча би він був удома! Так бридко і моторошно. Здається, що за тобою крок у крок суне якийсь окремий кавалок холоду, відмінний від того, що довкруж надворі. Люди мрячні, під ногами чвакає солоний бруд зі снігом, схожий на рідке гімно. Від солі потім лишаються паскудні білі патьоки на сапогах. Темніє на вулиці вже о четвертій, а зараз сьома — і вже ніч. І чогось так страшно, не знаю, ніби хтось мене переслідує. Швидше би вже той тест спробувати, боже, тільки б не вагітність. Але чого мені так млосно? Я десь чула, що у вагітних з’являється манія переслідування, усілякі страхи дурні. Може, за мною справді хтось іде, вчепився якийсь маніяк і вистежує, де я живу. Тільки би Аякс відповів, ну ж бо, з’єднуйся… чорт, довбана мережа. Добре, наберу ще раз, скажу, щоб зустрів.
Алка пришвидшує ходу і все ніяк не може додзвонитися ні до Аякса, ні до Івасика. До того моменту, коли їй треба проскочити невеличкий пустир з радіовежею, вона вже так себе накрутила, що навіть озирнутися боїться. Уявивши, як переслідник наближається до неї ззаду, також пришвидшуючи кроки, Алка не витримує і зривається на біг. Коли вона залітає до під’їзду, то вже не тямить себе від паніки. Захекано притуляється до рідних дверей і щосили тисне на дзвоник, вільною рукою перевертає вміст сумочки в пошуках ключа та ще й гатить ногою у зарепану дерматинову оббивку, поки чує — здається, її вже кілька дублів як мали б наздогнати і закатрупити, — клацання у замку. Ффффффух!
ЕЛЕКТРА: Ось ми і вдома. Чи ще піти чогось випити в барі? Гуде океан, і все коричневе, бууууууууль. Мене тут називають Божевільною Юрою. Хто б ото вже казав. Усі ми якісь зациклені, а значить — божевільні. Спочатку брудно-жовтий туман був скрізь, а потім раптом почало збовтувати — ніби мене зняли зі штатива. Я — відеокамера в режимі ручної зйомки. Працюю на мікшері — ніби прозорі плівки зображень накладаються одна на одну, одна мапа дійсності напливає на іншу — таке буває, коли вже прокинувся, але ще бачиш сон — як діафільм на всіх предметах кімнати.
ЕЛЕКТРА: Неможливо виявити, яка з дійсностей, що називається, реальна (тобто ближча до тіла) — можна тільки оприявнити одну крізь другу своєю увагою до деталей. Коли я в барі, то на його інтер’єр накладається зображення кімнати, подекуди меблі цих паралельних просторів збігаються неоковирно, утворюючи химерні конструкції, наче хибно припасовані напівпрозорі пазли — у кімнатній шафі стоїть стілець, а на ньому — склянка з недопитим рідким вогнем, щось типу того). Зі свого місця в барі я бачу в різних комбінаціях стосунки чотирьох людей, емоції ще одним шаром слайдів накладаються на обидві мапи замкнених просторів як візії монстрів і дивовижних істот, породжених тими стосунками. Ті неймовірні створіння чомусь виглядають загрозливими, і я стріляю в них з арбалета, вбиваючи таким чином і ситуації в кімнаті, що їх породили. Тоді знову насувається туман, а потім тане, і знову все повторюється. Це важко пояснити. Навпроти мене сидить Женщена В Поліетиленовому Кульку, снує свою нескінченну історію. Це історія про Алкоголь. А я за її плечем бачу симпатичну чорняву дівчину, вона студентка, вчиться на режисера, її звуть Маланка. Там, довкола Маланки, весь час грає альбом Бумбокса «Сімейний бізнес». Я фіксую її монолог: виходить, камера і режисер є, а оператора нема. Я дрейфую, може, я сама собі оператор: за що увага вчепиться, те і зніматиму.
«Ранок п’ятниці» — ось що я нарешті бачу. Літери великі й білі, мовби водостічні труби обмерзли кригою і бурульками.
Що двадцять секунд на планеті хтось помирає від туберкульозу, о космосе, яка ж вона мала, ця планета! Ти клацнув запальничкою — і сотні тисяч народилися і померли. Ти встромляєш у замкову шпару ключа — і сотні тисяч людей кінчають по всій планеті, не від того, що ти вставляєш у шпару ключа, а від того, що це все вже є і надалі триватиме, повторюватиметься, бо насіння генетично модифікується щомиті саме собою, вчені тут — як на балконах ґотельок старі педофіли з біноклями, невідривно націленими на вікна хамських новобудов у мисливсько-пожадливому очікуванні рейв-кросінґоверу крекнутих хромосомів.
МАЛАНКА М.: Ми вже звикли до її незмінної присутності в кутку за монітором. Вона завжди сидить на підлозі, спершись спиною об стіни — у самому куті — так, що цілком западає в цей кут, і її плечі понуро згортаються, мов розбиті молоточком для стейків крила, підборіддя впирається в груди, лице запинає дощова завіса темного волосся, ноги випростані розслаблено і якось мертво, ніби в ганчір’яної ляльки, прямо поверх дротів і кабелів, і ці комп’ютерні електричні судини просвічують крізь її ноги, наче крізь кволу перебивну картинку із зображенням героїні мрячних японських анімешок. На колінах вона тримає арбалет.
Пам’ятаю, як побачила її вперше. Мусила рано вставати на пари, в хаті було ще сіро, й Івасик, такий теплий, ммм smells like teen spirit, навіть не ворухнувсь у нашому лігвиську, тільки потяг на себе ковдру, коли я сіла. Вона була в кутку на підлозі — лусочка мого сну. Я до неї придивилася, тільки як повернулася з лазнички по одяг — глип, а вона — там. Не можна ж так довго снити, коли вже прокинувся. Ну, ви розумієте, про що я. Хоча мені навіть здалося, що я дійсно і далі сплю, і мені, як воно часто в грудні буває, просто паралельно ще сниться, ніби я вже встала, почистила зуби, ну таке… Так зробилося голчасто. Я розторсала Івасика, він довго збараніло дивився в куток невидющими очима, щось мукав, але я не давала йому знову лягти, і все запитувала, чи він теж бачить, що в кутку хтось сидить. І він тоді спитав у мене тихенько, як її звати, і вибачився перед нею, ну, типу з ввічливості, він подумав, що то до мене зранку однокурсниця якась зайшла. Тобто я зрозуміла, що він бачить те саме, що і я, але просто не тямить зі сну, що то ніяка не однокурсниця.
ЕЛЕКТРА: Я почуваюся відеокамерою, вони всі говорять в мене, як у відеокамеру, я не розумію, для кого вони грають, у що вони грають, просто їхні обличчя з’являються у мене перед об’єктивом, і я вже можу їх розрізняти. Спочатку я бачила тільки Його, ніби вмикалася, коли Він виринав з туману, але, схоже, Він говорив не до мене, бо хоча і дивився прямо перед себе, та вигляд мав такий, ніби дивиться на стінку чи на комп’ютерний монітор. А я — наче туману наїлася, як манної каші в дитинстві, — ні звуку не можу видушити. Але таке часто уві сні буває, що не можеш ані поворухнутися, ані крикнути, навіть засичати не можеш.
АЛКА: Та, на нашому дереві за вікном оселилась ворона. Ну, не те щоб звила гніздо, але почала там тусуватися, да, хоча спочатку ввечері кудись відлітала ночувати, наскільки я пам’ятаю. А потім сиділа на підвіконні й заглядала до нас, а тоді Івасик виходить такий очманілий на кухню, Маланка вже пішла на пари, і багато часу минуло, бо ми після того довго спали, але тоді виходить на кухню Івасик і щось говорить, ніби в кутку сидить дівчина.
