Мідний король - Дяченко Марина и Сергей (книги онлайн бесплатно без регистрации полностью .TXT) 📗
Розвіяр усміхнувся. Маленький звіруїн примудрявся бути граційним, витончено-хижим, у найзвичайніших справах і рухах: він міг граційно ревіти, розмазуючи сльози, або хижо їсти кашу; тепер, чимось схвильований, хлопчисько був би схожий на статуетку з текучої бронзи. Ніздрі в нього дрижали, як у Яски, але малюк не був магом – він просто принюхувався до справжніх чоловічих запахів заліза і поту.
Розвіяр кивнув слузі, той підбіг із глечиком для вмивання. Дарунок нетерпляче підступив ближче. Розвіяр плюснув на нього водою. Звіруїн відскочив і фиркнув.
– Мама повернулась?
– Ні.
– Ходімо. – Відкинувши рушник, Розвіяр попрямував униз, під гору, до бокових воріт варти.
Дарунок ступав по гострих пружках скелі, перелітав з каменя на камінь, ніби прогулюючись по паркету. Жоден людський хлопчисько не міг би рухатися з такою грацією; дочекавшись, поки слуги відстануть, маленький звіруїн покинув кружляти й пішов поруч. Його голова досягала Розвіярового ліктя.
– Я зустрів твого сина в замку.
– Якого?
– Його звати Іміль. Він працює на кухні.
– А, – сказав Розвіяр. – І що?
Дарунок уповільнив ходу:
– Ти кохаєш маму?
Розвіяр подивився здивовано:
– Звісно.
– І батько її кохає?
– Авжеж.
– А…
Якийсь час Дарунок ішов мовчки, дивлячись під лапи, добираючи слова.
– Знаєш, маму всі бояться.
– І люблять.
– Це тебе бояться й люблять. А її просто бояться.
– І зовсім не так. Я боюсь її – і люблю.
– Ти?
Хлопчисько всміхнувся, але враз знову посерйознішав.
– Твій син, він… на тебе схожий.
– Я знаю.
– А я схожий на батька, – пробурмотів Дарунок.
Розвіяр спинився. Поклав долоню на маківку звіруїна, примусив подивитися собі в очі:
– Що сталося, Даре?
– Нічого… Розвіяре, я не твій син, а ти мене любиш! А він твій – і ти його… тобі байдуже. Чому?
Розвіяр задумався.
– По-перше, ти син чесного й славетного…
– Знаю! Звісно, знаю… Зате він – син володаря! Син володаря плаче в кутку за коморою…
– Він плакав?
– А що ж йому, сміятись?! – Дарунок тремтів від носа до хвоста.
– Його хтось образив?
– Ні. Не знаю. Але він кухарчук на кухні, і…
– Коли мені було стільки років, скільки йому оце, я був рабом, малий. І мій батько давно був мертвий. Але я не плакав.
* * *
Вони майже спустились до замку, коли по дорозі, що веде від дальньої копані, щодуху пролетів звіруїн із вершником на спині. Вершницею; Яска сиділа, вмостившись боком у сідлі, ухопившись за широкі плечі Лукса. Бризнули врізнобіч роззяви – жінка-маг із камінного замку мала недобру славу й сама її підтримувала. Лукс довгим стрибком пірнув у ворота й зникнув з очей. Розвіяр придав ходи.
– Коли в тебе заняття, Даре?
– Зараз. – Хлопчисько мав задумливий і навіть розгублений вигляд.
– Не треба спізнюватись. Іди.
Розставшись із хлопчиком, Розвіяр пройшов наскрізь один із середніх ярусів, затримавшись на хвилину, щоб напитись води з водограю в непримітній ніші. У чаші фонтана плавав маленький кораблик, зроблений з горіхової шкаралупи й квіткової пелюстки. Розвіяр торкнувся води рукою, кораблик захитався на дрібній хвилі. «Його звати Іміль». Тим краще, тепер він знає ім’я свого старшого сина… Як він обожнював Джаль, як божеволів і ладен був ризикувати життям, та що там – ладен був привласнити її і вмерти.
Він пригадав її жовту сукню й старанну усмішку. Шу-у-зна-скільки років минуло відтоді… Не так уже й багато, якщо міряти людськими життями… І от вона так далеко, що згадувати нецікаво. Чужа, мов намальована на полотні дешевими фарбами. Її просто нема.
Він залишив кораблик мокнути у фонтані й спустився вниз, щоб зустріти Яску та Лукса. Вони піднімались головними сходами, причому Яска спиралась на руку звіруїна, немов у неї не вистачало сил іти. Або не вистачало сил випустити його лікоть.
Вони побачили його одночасно.
– Я зробила, – сказала Яска замість привітання, її голос звучав ще нижче, ніж звичайно. – Я дещо зуміла, Розвіяре.
– Тобі треба відпочити, – скоро промовив Лукс. – Розвіяре, їй треба поїсти й відпочити, вона товклась там цілу добу, у цьому смердючому диму…
– Ходімо, – сказав Розвіяр. – Пообідаємо, і ти все розповіси.
* * *
Копань була прикрита згори залізним куполом. З багатьох труб шугав дим. Усередині, в червоному розпеченому мареві, никали люди у важкому багатошаровому одязі: кочегарили, перекладали яйця, поралися з механізмами.
Копань була глибока й звужувалася донизу. На стінах її, ярус за ярусом, гніздились вогнянки: старі, юні, здатні й нездатні нестись. Тут були личинки, дуже небезпечні, замкнені в клітки з загартованої й примовленої сталі. Яйця купами лежали в ґратчастих лотоках. Над усім цим височіла залізна стріла, схожа на колодязний журавель, зі сталевою колискою на ланцюгу.
– Приготувались! – прокричала Яска владним, майже чоловічим голосом. – Пішов!
Здригнулася стріла. Дзвякнув, натягаючись, ланцюг. Розвіяр мимоволі вхопився за край колиски. Працівники, що керували «журавлем», кректіли з напруги.
Колиска зіслизнула з краю помосту й захиталась. Розвіяр виявився повислим ніби над величезною піччю; робітники потроху відпускали ланцюг, і колиска спускалась. Яска стискала в руках пристрій, схожий на звичайний пічний рогач.
– Ти хоробра жінка, – сказав Розвіяр.
Ясчині очі блиснули з-під шолома:
– Ти тільки тепер дізнався?
Він усміхнувся під шкіряним заборолом. Колиска спускалася все нижче, все важче ставало дихати.
– Розвіяре, – Ясчина рука раптом узяла його за лікоть, – відмовся від походу на Мірте.
– Не чую.
– Чого тобі не вистачає? У тебе все є! Ти великий володар!
– Нічого не чути в цій тріскотні.
– Довкола повно землі, яку ти можеш узяти силою зброї! Землі й людей! Іди хоч на Камінну Стрілку, хоч у Череватий Бір… Відкрай шматок в Імперії! Якщо зовсім не можеш без цього… без війни.
– Ну й спека тут… Губи тріскаються.
– Золоті непідвладні магії. – Яска говорила дуже швидко, їхні шоломи дотикались. – Вони не програли на морі жодної битви. Маг може влаштувати шторм, буревій, але море – це не суша, Розвіяре, море збунтується все, із дна до неба, й маг потоне, а їхні кораблі – утримаються на плаву. Вони знамениті керманичі… Великі воїни. Я не знаю навіть, коли вони брешуть, а коли кажуть правду. Їх неможливо залякати. Це страшні люди…
– Дуже добрі, – вирвалось у Розвіяра.
– Вони не люблять гекса, але ніхто не любить гекса, Розвіяре. Золоті принаймні не людожери.
Він пригадав ніч на плоту й сувої з людської шкіри, які він палив, кидаючи у вогонь жаровні.
– «Пелюстка на воді,
Сідло моєї пам’яті.
У сідлі розпочну новий день,
І завтра сходить сонце»…
У ямі, де тріщав вогонь, тихих слів неможливо було розчути під шоломом, але Яска розчула.
– Ти хочеш помститися за себе? Чи за своє плем’я? Що і кому ти хочеш довести?!
Колиска спустилась майже до самого дна й спинилась, погойдуючись.
– Це тут, – сказала Яска геть іншим, діловитим голосом. – Дивись.
* * *
Вони піднялись нагору за годину. У Розвіяра розвалювалась голова від задухи та спеки, він, зітхнувши з полегкістю, стягнув із себе шкіряний шолом і жадібно взявся вмиватись. Довге Ясчине волосся було туго заплетене на потилиці; жінка перше напилась і тільки потім змила сажу з високих білих вилиць. Жестом відпустила слуг, і ті відійшли на достатню відстань.
– Ти задоволений?
– Так. – Він випрямився, дозволяючи краплям вільно бігти по щоках. – Яско, з такою зброєю ми непереможні.
– Ні, – випнула вона вперед нижню губу. – Ніхто не буває непереможним. Пам’ятаєш, що ти казав про магів: «Це зворотний бік могутності. Вони так звикаються зі своєю силою, що починають недооцінювати простих людей».
