Мідний король - Дяченко Марина и Сергей (книги онлайн бесплатно без регистрации полностью .TXT) 📗
Коли в її обличчі не лишилось ні кровинки, Розвіяр сказав розмірено й тихо:
– Я хочу, щоб усе, що я ціную, і всі, кого я ціную, були поряд. Той, у чиїх руках Дарунок, має наді мною владу. Я хочу, щоб Дарунок був у моїх руках.
Яска мовчала. Чорна сукня в неї на грудях стрибала, ніби замість серця в жінки був маленький ковальський молот.
– Жодної волосини не впаде з голови твого сина, – так само тихо додав Розвіяр.
Повернувся й вийшов. За хвилину затарахкотіли барабани, ревнула охрипла на той час юрба, і процесія – урочистий виїзд із замку – почалась.
* * *
Море біля порту Фер грозило вихлюпнути на берег: ніколи ще тут не з’являлося разом стільки кораблів. Кольорові та білі вітрила, прапори, надмаївці, дими; гримкіт барабанів і вереск морських мушель, що їх Німий Народ використовує замість військових труб. Громадяни Фер почасти розбіглись по передмістях, почасти, навпаки, підтяглися до порту, юрмлячись на вузьких вуличках, загрожуючи обвалити причали: таке видовище трапляється раз у житті, та й то не кожному поколінню.
До прибуття володаря центральна вулиця спустіла: по ній пролетів, розкидаючи витріщак, загін звіруїнів-охоронців. Володар проїхав до порту не верхи, як звичайно, а в повозі, запряженому молодим рогачем. Поряд із ним стояла жінка-маг, на пальці в неї сяяв бірюзовий перстень, і дехто в натовпі на дахах добряче перепудився, скинувшись із нею очима.
Опівдні володар ступив на палубу корабля під назвою «Крилама». Корабель був не новий, але повністю перебудований на корабельнях володаря: корпус глибоко сидів у воді, поряд зі щоглою стирчала товста труба, з якої безперестанно валив дим. Вітрила на «Криламі» тепер були чорні – щоб не лишалося плям сажі, вирішили в юрбі.
До наступного ранку Фер спорожнів. Валялося сміття на безлюдних вулицях, бовтались на хвилі дрібні рибальські судна; тільки градоначальник, у якого в тайнику зберігалася сильна зорова труба, стверджував, що бачить вітрила на обрії.
* * *
Іміль крутив ручку м’ясорубки, додавав до фаршу розмочений хліб, яйця ляскунів і перець, здатний забити їхній специфічний смак. Із трьох молодших кухарів, узятих на борт «Пузаня», морська хвороба оминула його одного – двоє товаришів проводили час біля борту, зелені з лиця, змучені й не придатні до роботи. Тому Імілеві доводилося працювати за трьох, а «Пузань» був величезним вітрильним судном, на якому було три сотні голодних ротів: навіть хитавиця не відбивала у воїнів апетиту, ці зазнали всякого й були готові на все, якщо добре годують.
Двічі на день він розливав по мисках суп, у якому плавали кульки фаршу, схожі на варені очі. Різав хліб до кривавих мозолів між великим і вказівним пальцем. Вечорами йому наливали браги разом з усіма, він пив, п’янів з незвички і, жадібно розпустивши вуха, слухав розмови.
Ескадра йшла на Мірте. Уперше після пам’ятної атаки гекса хтось зважився кинути виклик золотому місту. Там день і ніч грають струни, у тихій воді відбиваються бірюзові, срібні, персикові арки, й білосніжні мости, і різьблені стіни, й ажурні вежі. Там живуть Золоті, славні своїми далекобійними луками й абсолютною безстрашністю в бою. Але нас веде володар світу, і в трюмах наших кораблів секретна зброя; Золоті здадуться чи вмруть.
Так казали ці люди й мріяли про коштовні прикраси, якими увішані в Мірте жінки, і про самих жінок, красунь і гордівниць, яких можна буде завоювати просто на площі, славетній площі Мірте перед Палацом Гідних. Іміль, молодший кухар, піднесений до звання молодшого кока, засинав посеред цих розмов неглибоким тривожним сном. Йому снились кольорові мости, яких він ніколи не бачив, і жінки з золотою шкірою і золотим, до колін, волоссям.
На десятий день мандрівки стався переполох: підійшла шлюпка з флагманської «Крилами». Іміль варив кашу у величезному казані, двоє його товаришів повзали по камбузу, мов дохлі прилипачі, а корабельний кок, Ногай, похапки готував «закуску для володаря».
– Неси! – крикнули згори. Кок заметушився, намагаючись підхопити одразу блюдо, бачок, дві пляшки й соусницю, мало не розлив соус, закрутив головою.
– Імілю! Візьми піднос, скотина лінива!
Взагалі Ногай старався не лаяти молодшого кока без потреби, але в хвилини душевного напруження зривався й забував, що хлопчисько дивовижно схожий на володаря.
Іміль підхопив на підніс усе, чого не міг узяти Ногай, і поспішив за ним угору по трапу. Палуба хиталась, «Пузань» важко перевалювався з боку на бік, величезний, як ціле місто; стараючись утримати піднос у рівновазі, Іміль слідом за коком увійшов до капітанської каюти.
За столом під білою скатертю сидів володар поряд із капітаном «Пузаня», імені якого Іміль досі не знав. На скатерті лежали паперові сувої, якісь креслення й плани, і володар говорив, ведучи вздовж лінії кінчиком олівця. Ногай безшумно виставив зі стінної шафки тонкий, дорогий посуд і жестом велів Імілю накрити на стіл. Іміль загаявся, не знаючи, ставити соусницю праворуч, а чи ліворуч від пляшок, у цю мить корабель сильно хитнуло. Іміль завалився на бік, з жахом відчуваючи, як тікає підлога з-під ніг, і повалився, забризкавши червоним соусом куртку, стіну й обличчя.
Ногай засичав крізь стиснуті зуби. Його погляд обіцяв сотню батогів; Іміль піднявся й ледве знов не впав. Краплі соусу стікали в нього по щоках, по волоссю, по підборіддю.
Капітан насупився. Володар уперше відірвався від паперів. Його погляд, байдужий і пустий, знайшов Іміля й на одну мить змінився.
– Що ти тут робиш?
Іміль похитнувся. Треба було відповісти, як годиться, що він служить на «Пузані» молодшим коком, але хлопчик, як у поганому сні, не міг мовити ні слова.
Володар устав. Перетнув каюту, ніби не відчуваючи хитавиці, підійшов упритул до Іміля, узяв його за перемазане соусом підборіддя:
– Чому ти не в замку? Чому ти тут?
– Я молодший кок…
Володар повернувся до Ногая:
– Хто наказав узяти його в похід?
Кок розгубився:
– Я не… він сам напросився, володарю, ми просто кинули поклик по кухні… Хто хоче… Народу ж багато треба, а він тямущий… Дарма що руки діряві…
– Ти сам напросився? Захотів іти в похід?
Іміль не витримав його погляду й замружився.
– Дай йому рушника, – уривисто наказав володар. – І прибери тут… потім поговоримо.
* * *
Дві тужливі години Іміль чекав цього «потім». Ногай поки не чіпав його – можливо, жалів. Роботи на камбузі було, як завжди, повно; ще й першого бою не відбулось, ще противник удалині не показався, а жерти всім охота: кочегарам, пропахлим смердючим димом, матросам, що по-павучому снують на страшній висоті в переплетених снастях. А стрільці й абордажники, нероби й лихослови, – ті цілими днями хропуть на палубі, щоб прокинутись до обіду й налаяти Іміля за вайлуватість.
Він намагався відвернути себе сторонніми думками, але виходило погано. Тоді він полишив масний казан (однаково пропадати) і потихеньку вибрався на палубу, де світило сонце, дув свіжий вітер і поперек синього неба лежав ніби чорний пухнастий хвіст: тягнувся дим із товстезної труби.
Уздовж борту, чіпляючись за напнуті канати, Іміль пробрався на носову частину. Тут височіла друга труба, без диму. Широкий розтруб її був звернений уперед і подобав на роззявлений рот. Іміль чомусь боявся цього розтруба; у ньому гудів вітер і чулася глуха ворушня. Іміль намагався не підходити до труби без пильної потреби.
На дошках палуби сиділи вояки, грали в «крем’яшки» і нітрохи не зважали на молодшого кока. Іміль став біля борту, підставивши вітру лице. Вітер тріпав його куртку, пропахлу топленим жиром і димом. Спереду, і праворуч, і ліворуч розлягалося море. Поряд, майже ніс у ніс, легко йшла флагманська «Крилама», найкрасивіший корабель усієї ескадри. Тісно, як печірки в стаді, ішли за ним слідом інші судна: здавалось, море кипіло під ними. Погожий вітер, рівний, постійний, наповнював кольорові вітрила: зелені з червоним із порту Фер, жовті з білим, сині, малинові – невідомо яких портів, і далі, далі, всіх кольорів і відтінків. Здавалось, ідуть не на війну, а на свято; Іміль глибоко зітхнув. Для справжнього чоловіка єдине свято – війна; так сказав якийсь вартівник ще в замку, а Іміль запам’ятав його слова.
