Ярославна - Чемерис Валентин Лукич (бесплатные онлайн книги читаем полные txt) 📗
На лови, на лови! Ні, не він так казав, душа його так співала: на лови, на лови! Із соколами-кречетами своїми вірними на лови!
Від такого бажання Ігор Святославич наче ожив. Заметушився (а душа між тим співала: на лови, на лови!), все сам перевіряв, уточнював, нагадував, аби те не забули, те… Ще й підганяв: борзо, борзо! Пора вже вибратися з Чернігова до благословенної Десни.
Вибралися-таки. До Десни, де з давніх-давен в Ольговичів, які сиділи в Чернігові, були свої угіддя.
Вибралися на птицю.
Правда, того літа була суша велика на Русі – сонце пряжило як несамовите з ранньої весни – все не просто в’януло, горіло. Тож на Русі було не весело. Очікували неврожаю – як жити? Засуха була не вперше, до неї ніби вже звикли, хоч виходу й не було. Не вперше. З року в рік, з літа в літо: засухи, засухи, засухи… Врожаї часом були не більшими за витрачене для посіву зерно. Голодні роки змінювалися голодними роками. Літописці про ті часи писатимуть: «Сильна суш… чрес все літо. Озера и реки засохли, болота выгорели, леса и земли горели…» Історики потім підрахують: в XI столітті лише одне літо дощове випало!
Лише одне дощове літо на сто років…
Наступного століття Русь перенесе аж 120 екстремальних природних явищ. Серед них 12 засух, 7 жорстоких, 7 сирих зим, 7 ураганних бур, 11 високих повеней, коли заливало села, 5 незвичайних снігопадів… Одне слово, був «сухмень велик и знойно добре». «От бездожия погибли посевы».
І навпаки: 1145 рік – жарке літо. А перед жнивами пішли безперервні дощі, і люди не бачили ясних днів до самої зими. Що не вигоріло від спеки, те згнило від мокви. А зима була безсніжною і сирою…
Зеленого буйства того літа й не спостерігалося не лише на Чернігівщині, а й по всій Русі. І дичини було менше, але духом не падали і бадьорості не втрачали. В заплавах – висохлих і місцями вигорілих – все ж галасувало птаство – ловчі соколи збуджено стріпували крилами, і князь Ігор мав надію, що лови таки відбудуться. Малі птахи вже стали на крило, можна й поганяти стариків…
Перед у вервечці ловців вів він, Ігор Святославич. Збуджено йорзав на своєму коні, озирався, час од часу вигукуючи:
– Чули? Птахи на озерах кричать. Будуть лови, будуть!
Поруч з ним – теж верхи – їхала Ярославна. Весела була як ніколи. Збуджено озиралася – і виїздові за міські мури рада була (все її біля Десни радувало, мабуть, засиділася у місті), і добрий настрій чоловіка їй передався. Раз по раз зверталася до князя:
– Глянь, глянь! Як гарно! Я навіть не знала, що тут таке привілля. Як казка! Хоч його й підпсувала суша, та все ж… Ні, ні, ти тільки поглянь. Оно під лісом А озерце… І птахи над ним літають.
– Будуть лови, будуть, – як затятий, бурмотить Ігор і теж совається, навсібіч озираючись. – Отам, біля лісу, мабуть, і зупинимось.
За ними їхали верхи ловчі з соколами і кречетами, помічники, потім наближені князя – дружинні мужі й бояри, за ними – воїни для охорони (раптом нечистий половців принесе – від них усього можна чекати!), за вояками скрипіли вози з шатрами, наїдками й напоями для всієї ватаги, за возами йшли пішці з щитами й списами.
Скрипіли колеса, іржали коні, перегукувались вершники – курява здіймалася над валкою.
Попереду була наїжджена дорога, по якій з гамором і котилася валка. Здавалося, що й лови підуть, як по накатаній дорозі, і ніяких приключок не буде.
Але не так сталося, як гадалося.
Проїздили мимо лісу, як раптом на дорогу вибігло маленьке руде ведмежа.
– О! – вигукнула Ярославна. – Мишаня… Який… кумедний.
І до чоловіка:
– Давай його заберемо. Він такий… самотній. Мабуть, заблукав у лісі, почув голоси й вибрався на дорогу.
Князь не встиг нічого відповісти.
Ведмежатко, загледівши людей, присіло й жалібно чи злякано заревіло. І відразу ж з-за кущів на дорогу вибігла його матінка. Ведмедиця була стривожена і люта: хто посмів образити її дитинча?
Заревівши, вона звелась на задні ноги. Виявилась вельми здоровенною.
І заревіла так несподівано – як і вибігла, – що коні злякалися.
Особливо передні.
Княжий кінь від несподіванки шарахнувся вбік і став цапки. Ігор Святославич, який не чекав такого, не втримався в сідлі.
Далі Ярославна все пам’ятає, як у тумані.
Ігор – на землі, але чомусь лежить нерухомо. О, боги, що з ним?
Ведмедиця, певно, визнавши його головним обидчиком свого дитинчати, кинулась до нього.
Звівшись над князем громадиною, ведмедиця так заревіла, що вся валка позадкувала. На якусь мить ловчі, які були найближче до князя, від несподіванки розгубилися. Ось-ось звір схопить князя і почне його шматувати.
Ярославна не пам’ятає, як вона скочила з коня, як вихопила в одного з ловчих рогатину і кинулась на звіра. Що збиралася робити, вона в ту мить і сама не тямила. Але ясно було одне: її ладо в небезпеці, його життю загрожує та небезпека. І загрожує смертельно. Князь лежить непорушно, а ведмедиця нависла над ним…
В один мент Ярославна, розпатлана, з очима, що палали, кинулась навстріч звірові, загороджуючи собою князя і виставляючи наперед рогатину.
Зриваючи голос, не тямлячи себе, закричала:
– На чіпай мого мужа, звірюко!!. Він і пальцем не зачепив твоє чотириноге чадо, чого ти на нього напала?!. Геть!!. Геть, поки я не проштрикнула твоє брюхо!!.
Ведмедиха, наче вражена, зупинилась перед її рогатиною. Побачила жінку вельми рішучу, очі якої горіли вогнем. Якби вона могла думати, то, напевне б, подумала: вона теж захищає своє дитинча.
І зупинилася.
В ту мить все й змінилося.
І в ту мить все прийшло в рух.
Всі нарешті отямились від несподіванки і один поперед одного кинулися рятувати князя і княгиню біля нього.
Ведмежа, через яке все й зчинилося, злякано кинулося в кущі, мати-ведмедиха, переконавшись, що її чадо ціле-цілісіньке, теж побігла за ним.
Ще мить – і вони зникли, як їх і не було.
Князь все ще лежав на землі – без жодних ознак руху, лицем до неба. Руки його були широко розкинуті.
Ярославна кинула рогатину, впала на коліна біля чоловіка, схопила його голову собі на коліна.
І – заголосила.
Голова князя була в крові. Падаючи з коня, він вдарився потилицею об пень край дороги.
Пень був ще міцний – із дуба. І він теж був у крові.
– Люди-и-и!.. – у відчаї закричала Ярославна, і руки її були у крові Ігоря. – Помо-ожіть!!. Порятуйте князя, ладо моє!!.
Про лови вже й мови не було. Пораненого князя (він все ще був у безпам’ятстві, але тихо стогнав крізь стиснуті зуби) поклали на воза і під охороною спішно рушили до міста.
Ярославна сиділа на возі, тримаючи голову чоловіка у себе на колінах, і голосила:
– Борзо, борзо!.. Люди, людоньки, швидше женіть коней, моєму ладові кепсько!
Їй здавалося, що князя вже немає.
Але князь був ще в цьому світі – живим.
Ось тільки життя його після тих невдалих ловів круто зміниться.
Отямився він уже, коли валка в’їздила до міста, і довго не міг збагнути, де він і що з ним. А потім почав заспокоювати жону, яка все ще голосила. І журився, що з ловами так нічого й не вийшло.
– Дякуй богам, що живим залишився, – утішала його Ярославна. – Дурне ведмежатко такого переполоху наробило…
– І лови нам зірвало, – гнув своє князь. – А ви мене дарма повезли до граду. Полежав би в холодочку, отямився б… І можна було б вчиняти лови. Скільки збиралися і – марно. Тепер коли я ще виберуся до Десни…
Ярославна плакала і сміялась крізь сльози. Коли князеві розповіли, як княгиня відважно кинулась з рогатиною на ведмедицю, загороджуючи його, непорушного, собою, якою вона була рішучою і безстрашною в ту хвилину, то вражений князь широко відкритими очима дивився на жону – впізнавав її і не впізнавав. Так ось яка, виявляється, у нього Ярославна!..
З такою жити можна і жити.
Але жити йому залишалося вже всього нічого.
Рана на потилиці, щоправда, швидко затягнулася – тут князеві ще й поталанило, і він почувався загалом навіть добре.
