Ярославна - Чемерис Валентин Лукич (бесплатные онлайн книги читаем полные txt) 📗

Та й князь Ігор, повернувшись на Русь, не забув свого рятівника і щедро йому віддячив.

Перш за все язичник Овлур на Русі охрестився, ставши таким чином християнином. Нове ім’я йому при хрещенні дали Лавр (Лавро). Що походило від латинян і з їхньої мови перекладалося, як лаврове дерево, лавровий вінок. А ще воно означало перемогу, торжество.

– Ми перемогли, – казав князь, – тож бути тобі Лавром. На згадку про нашу побіду.

Правда, даних про його нове життя на батьківщині матері збереглося мало – був він, зрештою, простою людиною, а про таких літописці не писали.

Татищев Василь Микитович у першій редакції «Історії Російської з найдавніших часів» (кн. 1–5, 1768–1848), переказавши текст Іпатіївського літопису, додає дещицю й від себе про подальшу долю Овлура-Лавра: Ігор, повернувшись до свого князівства, «учини Лавра велика и даде ему в жену дщерь тысяцкого Рагуила и много ймениє, его же ныне сынове суть».

А серед тисяч крилатих виразів української літературної мови [49] зберігся і навічно залишився й такий: «Свиснув Овлур за рікою».

У переносному вживанні цей вислів означає тривогу, сигнал до важливої дії:

IV

Скільки вона віднині не тужитиме на валах Путивля, він вже ніколи не повернеться до неї з полону смерті…

У вересні, року 1198-го помер чернігівський князь Ярослав Всеволодович (в хрещенні Прокопій, в чернецтві – Василій), син Всеволода Ольговича.

Руський літопис відзначить це кількома урочистими рядками: «У рік 6706 (1198) преставився чернігівський князь Ярослав Всеволодовичі єпископ (Порфирій), ігумен, і синівці його (племінники), опрятавши тіло його поважно, положили його в церкві святого Спаса, в Єпископії того города».

І далі рядок:

«І сів на столі його благовірний князь Ігор Святославич…»

Вже – благовірний. Варт зазначити, що благовірні – лик православних святих із монархів, що їх прославляла церква за праведне життя і які не відносяться до мучеників і страстотерпців. Спочатку цей лик святості виник в Константинопольській церкві в період вселенських соборів і застосовувався виключно при канонізації візантійських імператорів та їх дружин, потім став використовуватись і в інших православних церквах, у тім числі і в Руській церкві. Найвідомішим російським благовірним е Олександр Невський.

Благовірним наприкінці свого життя став і Ігор Святославич – цим йому була виявлена велика честь. Вочевидь, за праведне життя.

Ставши чернігівським князем, Ігор Святославич в подальшому – як старший відомого і дієвого клану Ольговичів, – міг навіть посісти київський стіл в ранзі великого (старшого) князя, але… Не вистачило років.

Чернігівський літопис чомусь не зберіг даних про князювання Ігоря Святославича в Чернігові. А втім, скільки він там устиг побути – на чернігівському столі – всього нічого…

Ігоря Святославича не стане у році 1202-му. Поховали князя в родовій усипальниці Ольговичів – Спаському соборі. Але це – припущення, точних даних про його місце поховання немає.

Кожний князь у ті часи розпочинав своє князювання у ввіреному йому – чи захопленому ним – уділі з будівництва Божого дому – храму чи церкви.

Ігор Святославич, вокняжившись у Чернігові, теж розпочав з цього своє правління. Церква – його церква – мала бути найкращою. Не лише в Чернігівщині та Сіверщині, айв усій Русі. Тільки так і не інакше. Як загорівся будівництвом «найкращої церкви», так відразу ж і розпочав. Місце вибрав сам – на посаді біля торгу. Тож і церква майбутня мала бути на честь покровительки торгівлі святої Параскеви П’ятниці, або по-простому: П’ятницька церква.

Сьогодні історики пишуть, що цей храм, який здійнявся серед мальовничого міського скверу, вважається найкращою будівлею Придніпров’я кінця XII ст., унікальною за своєю архітектурою, одним з найвидатніших зразків давньоруського будівництва, що збереглося до наших днів із домонгольського періоду. Своїми формами П’ятницька церква відображує останній етап розвитку давньоруської архітектури часів феодальної роздрібненості… Якби Ігор Святославич почув сьогодні ці слова про своє дітище, певно, був би вельми задоволеним, і подумав би, що недарма три роки покнязював у Чернігові, вотчині невгамовних Ольговичів.

Сіверський князь не лише сам вибрав місце для свого храму, а й брав найдієвішу участь в розробці та втіленню проекту, навіть керував роботами по зведенню Божого дому, не пропускаючи анінайменшої дрібниці. А вже про майстрів, організацію їм умов праці, про будівельні матеріали, кошти і таке інше і говорити не доводиться, – все це лягло на його плечі.

У ті часи літописці зазначали, ще кожен князь «сам себе мастер», «сам созда» – себто сам і творець, і будівничий. І князь, і майстер в одній особі. Ще й архітектор і організатор робіт. Без участі князя будівництво церкви в князівстві було неможливим. Навіть з технічного боку. Треба було не лише зібрати добрих майстрів, підсобних робітників, а й забезпечити їх матеріалами, щоб вони надходили безперебійно.

У ті часи храми ще споруджували дерев’яні – так було дешевше. Та й лісів навколо стільки, що не на один вік вистачить. А кам’яна споруда значно і значно дорожча, вимагає великих затрат та зусиль, але ж і довговічніша, і величніша. І князь пішов на витрати – будувати, так будувати. Щоб на віки й віки.

Нову церкву зводили виключно з цегли (плінфи) прямокутної форми. Потрібно було перш за все налагодити виробництво такої цегли – князь і цим особисто займався. (На плінфах збереглися його клейма, княжі знаки – їх на цеглі церкви Параскеви близько тридцяти).

Будівництво тривало неспішно, а відтак і довго. Майстрів князь підібрав найкращих у краї, будівельні матеріали були якісні – церква росла як з води. На вигляд – просто картинка.

Вона має невеликі розміри, але форми її та пропорції надзвичайно витончені, все підігнано зі смаком і великим талантом – будівельники наче не церкву зводили, а пісню співали. Композиція (баштоподібна) і купол – вище похвал. Майстер-зодчий, який її зводив, вочевидь був архіталановитим і добре знав народну дерев’яну архітектуру, зокрема балканську та візантійську, та, будучи патріотом, наповнив її руським духом. Хоч вона і вийшла у нього в новітньому європейському готичному стилі, але всуціль національною. Чотиристовпна, хрестово-купольна, тринефна, висотою у 27 метрів, вона красиво і легко здійнялася над землею. Її галереї пов’язані з вікнами-бійницями. (Існує легенда, що храм у жовтні 1239 року став притулком останніх захисників Чернігова від монголо-татарських орд хана Батия, які захопили місто. Звідтоді її часто відбудовували, реконструйовували, і все те пішло тільки на користь церкві).

Вважається, що П’ятницька церква, з її новаторським вирішенням усіх деталей і в цілому, стала зразком при зведенні багатьох храмів у Київському, Переяславському, Сіверському та в інших давньоруських князівствах. На основі архітектури П’ятницької церкви розвивалося подальше національне зодчество.

Сьогодні П’ятннцька церква, яка кілька разів під час воєнних лихоліть зазнавала руйнацій, але відроджувалася, як фенікс із попелу, є окрасою Чернігова.

Вона й стала лебединою піснею не лише чернігівського правління, а й усього життя невгамовного удільного князя Ігоря Сіверського, якого нині по-різному оцінюють – і як героя, і як авантюриста.

Поки споруджував П’ятницьку церкву, Ігор Святославич таки справді жив. Жив у завзятті, горів і не знав спокою. Лягав спати з думкою, що завтра треба робити, і вранці схоплювався – із все тією ж думкою: що треба сьогодні зробити. В першу чергу. Але все, що він не робив, у нього було головним, найважливішим, все мало йти у першу чергу.