Ярославна - Чемерис Валентин Лукич (бесплатные онлайн книги читаем полные txt) 📗
Горів, діяльний, веселий і наче аж помолоділий. (Ярославна, спостерігаючи за ладом своїм, не могла ним нарадуватися). І церква росла, як гарна пісня співалася.
Але тільки закінчилося будівництво, як князь наче згас. Більше в Чернігові він нічим не займався. Спорудивши таке чудо, як П’ятницька церква, виділивши на її обладнання та утримання значні кошти, Ігор Святославич духом занепав і почав тихо згасати.
І не хворів ніби, не скаржився на болячки чи нездоров’я, але наче щось його підрубало під корінь, підтяло, як житню стеблину підтинає гострий серп. Жалівся, що «душа болить». А як може душа боліти, коли її не помацаєш, як тіло, не побачиш – цього близькі не могли збагнути. Швидше всього, думали: князь дещо занепав духом, втратив бадьорість, впав у пригнічення, що його нині прийнято називати депресією. А заодно втратив і віру в життя. Про чернігівський стіл він мріяв ще в часи своєї князівської молодості, коли тільки-но посів новгород-сіверський стіл. Мріяв, мріяв і… перемріяв. Перетлів, перегорів. Та й життєві обставини перем’яли його, як коноплі на терниці. Особливо підрубав йому дух і бадьорість невдалий похід у Степ. Та й чернігівський стіл, про який мріяв десятиліттями, дістався йому надто пізно, вже наприкінці його лету, коли з небес уже треба було спускатися на землю. Коли б раніше – на десяток бодай років. До того злощасного походу на Дон. А тепер навіть перспектива з часом – маючи чернігівський стіл, – стати великим князем київським (як старший в клані Ольговичів він мав на те право) – вже не гріла його і не приваблювала. Коли б раніше… О, якби раніше, він радувався б чернігівському столу, а тепер… Навіть вже про Київ не мріяв. Після походу в Половеччину затівати ще й похід на Київ? Ні, з нього вистачить й одного походу в Степ. Йому вже все обридло, все зробилося байдужим. І це у п’ятдесят літ! Половина віку. А він в душі вже почував себе старим. Спустошеним, як вичавленим.
Перебравшись зі своїм двором і сімейством з Новгород-Сіверська до Чернігова, жив усамітнено, його вже ніщо не цікавило і ні до чого не тягло і нічого не хотілося затівати. Посадила його доля на чернігівський стіл – ну й посадила. Відмовитись він не міг, але й радощів від того вже не спізнав. І чому – сам не міг збагнути.
Як того не могли збагнути й близькі. І навіть Ярославна, яка у ті дні була в постійній тривозі й наче очікуванні якогось лиха.
Ігор Святославич тихо згасав.
І це він, невгамовний і амбітний сіверський князь, який стільки клопоту завдав великим київським князям своєю непокорою та різними вибриками, що часом приносили Русі лихо. Ще й затятий полювальник, любитель і неперевершений знавець охоти з ловчими птахами, соколами, кречетами та яструбами, котрі у нього завжди водилися і не переводилися.
О!.. Коли в Чернігові, де до того мало знали сіверського князя, бояри згадали про захоплення ловами, то й вирішили його, занепалого духом – з якої такої трясці, на підвищення пішов, чернігівським князем став, радуватися б! – і рятувати.
Збайдужів до життя, засумував чогось, соколи та кречети його й збадьорять. Хіба ж так! Раз побуде на ловах, все як рукою зніме! Раніше ж, розповідали, на Сіверщині він був першим охотником серед перших охотників.
Ба, ба, пригадували, навіть перебуваючи в полоні у половців, коли його викупив Кончак, то й там віддавався своєму захопленню і в Половеччині з яструбами відправлявся на лови.
Лови його мали і цього разу порятувати, повернути йому смак до життя.
Так вирішили наближені до князя бояри і заходилися готувати виїзд на лови до Десни. Та і який князь на Русі міг без них обійтися? Найбільшим полювальником (а може, й першим), про якого й літописи згадують, на Русі був Ігор Рюрикович (912) – з ловами, між іншим, пов’язане і його одруження з Ольгою. Вона й стала тоді його найбільшим мисливським «трофеєм» – дякуватиме ловам, що звели з такою жінкою.
У ті та пізніші часи полювання було найкращим вишколом по вихованню і загартуванню воїнів для бойового життя. Тож всі давньоруські князі вважали лови-охоту гартом для справжнього мужа.
Ловами до самозабуття захоплювався і Святослав, той, що поляже на Дніпрових порогах, і сини Володимира Мстислав і Ярослав.
Дичину ловили за допомогою ловчих птахів і тенет. Ось одна з літописних згадок про таке княже дозвілля:
«В лето 6596 (1088) Всеволоду (син Ярослава) ловы деющу зверынья за Вишегородом, заметавши тенета и кличаном кликнувши».
Чи не найвправнішим і найзатятішим полювальником серед князів Русі пізніше був Володимир Мономах – витривалий, безмежно відважний, переконаний, що нічого не треба боятися, адже смерть не приходить раніше, як в «урочий, Богом визначений час».
А ще лови чинилися за допомогою перевісищ (в Києві у ті давні часи перевісища – сіті-тенета – розвішувалися у Хрещатому яру – нині центральний проспект української столиці). Княгиня Ольга теж любила лови – мала свої перевісщца на Дніпрі й по Десні.
Кожний князь, вирушаючи на любі його душі й молодецтву лови, добре озброювався, неодмінно мав при собі довгий мисливський ніж – часом і не один, раптом зломиться в найвідповідальніший момент (це коли полювали на звіра). Іноді на додачу до ножа чіплявся до пояса ще й міцний кинджал. Полювальник неодмінно брав сокиру – руків’я із слонової кістки, – кистень, що звався шестопером, і це не рахуючи сагайдака з луком та стрілами. Іноді полювальник мав при собі ще й списа, вила і рогатину – раптом трапиться ведмідь – і нарочито навчених і вишколених для охоти коней.
Для полювання з ловчими птахами використовували яструбів, соколів і кречетів. Добре «виношених». Себто приручених до людини і привчених ловити диких птахів та дрібних тварин.
Для відлову самих яструбів, соколів та кречетів на північ князі час од часу відправляли особливі ватаги на чолі з отаманами. За годуванням ловчих птахів, їх утриманням і вишколом відповідали особливі княжі люди. Вони й годували тих птахів лише в певні години (урочні) і лише найякіснішим м’ясом. За раптову смерть ловчого птаха, якщо така траплялася, доглядач міг жорстоко поплатитися. Ловчі птахи, та ще добре «виношені», цінувалися особливо дорого. Як і їхні навчителі.
Кожен князь мав у своєму князівстві найбагатші на дичину угіддя, де ніхто – ні простолюдин, ні боярин, не мав права займатися ловами – під страхом смертної кари. Княжі мисливські угіддя поділялися на стани – у кожному полювали якусь окрему дичину чи звіра.
Ловами завідував ловчий – найдовіреніша особа князя, що її остерігалися навіть бояри. Він мав при собі помічників. При ньому був і шатровий, який слідкував за шатрами з усім скарбом – для князя і його гостей.
Улюблені соколи чи кречети, які були особливо меткі на ловах, сяяли від срібла й золота. Наряд їхній складався з клобучок, нагрудників, нахвостників, нагавкав, опут тощо. Коли ватага ловців на чолі з князем вирушала до княжих угідь – це був такий пишний поїзд, що подивитися на нього збігалися смерди з навколишніх сіл. І подивитися завжди було на що.
Серед азартних полювальників княжої Русі не останнє місце займав Ігор Святославич Сіверський – князь був вельми пристрасним полювальником.
Свої угіддя – багаті з багатих – поділені на стани, він мав у Новгород-Сіверську, встиг їх завести і в Чернігові, куди пішов на підвищення і вокняжився там. Але за будівництвом П’ятницької церкви, що ним він так захопився, якось занехаяв лови, а потім – збайдужівши до всього, впав у пригнічення. З плином часу про лови ніби й забув, що було дуже дивно для його людей. Щоб Ігор Святославич, затятий полювальник, та охолов до ловів?… У таке ніхто не міг в повірити. (Явдошка, відьма домашня Ярославни, розпускала чутки, що князя зуврочено, що наслані на нього такі уроки). Не міг тому повірити й сам Ігор. Та коли йому бувало радили «провітритися до Десни», тільки рукою відмахувався: відчепіться, мовляв, душа болить… («Наслано, наслано князеві», – гнула своє Явдошка). А коли йому частіше нагадували про лови, почав ніби оживати, ніби від сну, що затягнувся, проснувся. І чи не вперше в його очах спалахнули якісь іскорки. А й справді, як це він, полювальник з полювальників, та про лови забув?!. Для чого ж тоді й жити? Це ж для душі. А занехаяв їх, от душа і заболіла. То чому б і не вибратися та не відвести душечку – давно вже не вибирався із соколами своїми та кречетами. Заодно вже пора й молодецтво своє показати, а то як знемощів. Як старий дід. Лови – що може бути кращим для воїна, для мужа, для князя!
